Нехай буде воля Твоя...
«Хай буде воля Твоя»... У цих словах не тільки згода на безумовну покірність Богу, а й право на найбільшу обітницю — прояв Божої сили в нашому житті.
1983 рік був роком великих навантажень для нашої сім’ї.
В кінці березня, як тільки потепліло, ми почали будівництво. До нашого старого будинку, побудованого циганами, ми прибудували стільки ж приміщень: тепер у нас був величезний зал для зібрань, простора кухня, ванна, великий коридор і другий поверх, з «ламаним дахом».
У цьому ж році, в липні місяці, у нас народилася дочка. Ми дали їй ім’я Єлизавета на честь Єлизавети Андріївни Храпової й усіх інших біблійних Єлизавет.
До Різдва будинок було «здано в експлуатацію», і великою радістю для нас було запросити церкву провести свята у нашому домі. У той час наше приміщення було найбільш містким: два зали розділяла розсувна стінка.
Але надмірна святкова метушня не минула без наслідків для нашого немовлятка. Ліза застудилася, що призвело до судом (спазмів дихальних шляхів). Дитина на очах синіла, й тільки штучне дихання, яке робила мати, повертало її до життя. Швидка допомога, дитяча лікарня, реанімація... Лікування не давало позитивних результатів — дитині ставало все гірше й гірше.
Хоча для лікарні смерть дитини в її стінах вважається надзвичайною подією, щодо нашої дочки медперсонал не виражав особливого занепокоєння.
— Помре дитина, не переймайся: у тебе ще п’ятеро є. У неї почалося вже омертвіння кори головного мозку. Ненормальною буде... Навіщо тобі це? — так «потішали» ті, хто повинен був допомагати матері, змученій у боротьбі за життя доньки.
Дні та ночі злилися в одну суцільну сіру смугу. Ніхто не знає, в який момент може настати задуха. Штучне дихання — єдина реальна допомога.
І стан все погіршувався.
— Буду боротися до останнього її подиху! — вирішила мати.
За місяць боротьби за життя дитини дружина повністю вибилася з сил.
Тієї фатальної ночі, з неділі на понеділок, ми чергували разом. Наша дитинка лежала в дитячому ліжечку майже без дихання, без плачу. Вона ні на що не реагувала. Життя тануло на очах. Вираз її маленького личка змінювався, стаючи то ангельсько-красивим, то якимось неживим, зморщеним. На прохання надати допомогу чергова лікар, не заходячи в палату, відповіла:
— Все, що потрібно було зробити, ми зробили.
Кисень виявився теж перекритим. Все було ясно: наша крихта приречена на смерть. Тоді ми, схиливши коліна біля її ліжка, сказали те, чого не могли вимовити до цього моменту:
— Господи, невже Ти дав нам цю дитину для того, щоб забрати? Господи, нам важко погодитися з її смертю... Але нехай буде воля Твоя... Допоможи нам, Господи, пережити біль розлуки...
І смерть позадкувала. Вона відступила назад.
До ранку стан дитини почав поліпшуватися і дуже швидко вона пішла на поправку. Як ми раділи, знову отримавши дорогоцінний подарунок від Бога! Це було схоже на воскресіння з мертвих.
Згодом багато разів дочка Ліза тішила нас своїми успіхами в навчанні й благословеннями в житті!