Покликання нікуди не зникає

До того, як стати мамою, я чітко усвідомлювала своє покликання і розвивала його. Десять років тому, коли я ще була неодруженою і не мала дітей, доводилося складати програми для літніх дитячих таборів, писати лекції й розробляти уроки для недільних шкіл. Досі згадую той неймовірний час.

Поява дітей перевернула життя з ніг на голову. Довелося відкласти покликання і стати просто мамою. Здавалося, що це назавжди й дороги назад немає.

Мій досвід, здобутий під час навчання й роботи в недільній школі, не допомагав у вихованні власних дітей. Материнство — це тобі не урок недільної школи тривалістю дві години. Це виснажливо й дуже-дуже складно.

Поступово підлаштовувалася під новий стиль життя. Заняття в недільній школі з чужими дітьми замінили на вивчення Біблії з власними. Останнє мені подобається ще більше.

Сама того не усвідомлюючи, знову повернулася до свого покликання. Коли дитячої Біблії стало замало, з’явилося запитання: «Що робити далі?» Ідеї знаходила у блогах, де мами ділилися власним досвідом. І робила спроби застосовувати прочитане у своїй сім’ї.

А потім — початок повномасштабного вторгнення, вимушений виїзд за кордон, пошуки недільної школи українською, намагання налагодити наші домашні заняття… Саме ізоляція стала поштовхом, щоб продовжувати працювати над програмами для сімейного вивчення Біблії.

І ось тепер усвідомила, що покликання нікуди не зникає. Знову працюю над програмою, як і десять років тому. Різниця лише в тому, що зараз роблю це насамперед для власних дітей, і лише потім — для інших.

Тетяна Головій