Приводити людей до Христа

31.10.2018
0
260

Віра, передана від батьків

Я народився в 1949 році в західній Білорусі, під Брестом (село Добре). Євангелію в нашу місцевість приніс місіонер Степан Ярмолюк, який на початку XX століття виїхав до Америки, на заробітки, там навернувся до Христа, закінчив місіонерську школу (до речі, разом з Воронаєвим). Потім він вирішив повернутися в рідне село, щоб принести землякам звістку про Ісуса Христа. Мій дід і батько почули Євангелію від Ярмолюка в 1926 році. Дід Порфирій увірував першим, а потім — батько Ананій. Мій дід був багатим. Коли він приймав водне хрещення, то від великої радості, що набув істинну віру в Бога, зарізав кращого бика з господарства й пригостив усіх гостей, яких було близько 400 осіб.

До війни в нашому селі була велика церква — близько 400 членів (у нас практично все село складалося з віруючих), тому що була свобода, ми жили під Польщею, ще не було безбожної радянської влади. Потім прийшли совєти, а з ними — гоніння на християн. Під час війни згоріло все село (хати були дерев’яні), і дім молитви також згорів. Християни стали збиратися по домівках.

Почалися гоніння. Мій батько за віру відсидів шість років у таборах Воркути. Йому дали термін 25 років, але після смерті Сталіна його амністували. Але вже вдома через три дні  після операції з видалення апендициту він помер. Тоді християни боялися потрапити в лікарню, тому що їх кадебісти могли в прямому сенсі отруїти, щось зробити так, щоб настала смерть, та все списати на хворобу. На жаль, в 11 років я залишився без батька. Але я знайшов Отця Небесного!

Мрія родом з дитинства

У нас вдома був відривний християнський календар «Промінь світла на кожен день», я запам'ятав текст з одного листочка: «Не хотів би я безплідним до трону Господа прийти, хоч одну хотів би душу до Ісуса привести!» Я тоді ще не міг читати, мені цей текст прочитала мама, коли тато був у таборах. Вона пояснила мені, як це привести душу до Бога. Ця пісня так торкнулася мого серця, що я собі сказав, що обов'язково приведу хоча б одну душу до Бога. Цей текст супроводжує мене все життя: бажання приводити грішника до Бога.

Ми збиралися по домівках, я також любив бути в зібранні. В хаті, де проводили служіння, збиралося так багато людей, що ніде було, як то кажуть, яблуку впасти. Тоді електрики не було, запалювали гасову лампу, то вона відразу гасла від нестачі кисню.

У 1958 році, коли мені було вісім років, я вперше на пасхальному служінні пережив особисту зустріч із Богом. Враження від цього в мене залишилося на все життя. Знаю, що я тоді народився згори.

Після цього в мене з'явилося величезне бажання читати Слово Боже. Я пішов тільки до другого класу, ще ледь-ледь читав, але за один подих прочитав Новий Завіт. Зауважу, що тоді Біблія була великим дефіцитом. Мій батько, коли повернувся з Воркути, щоб отримати цю дорогоцінну книгу від однієї жінки, напиляв їй вручну колод на цілий будинок! Цілу зиму він пиляв ці колоди. Ось яке величезне бажання було мати свою Біблію!

Перші кроки у служінні

Я бачив, як дорослі проповідують, і мені захотілося теж проповідувати. Перший уривок, який я обрав для проповіді, був: «Хто не впокориться, як ця дитина, не ввійде в Царство небесне». Я був малий, тому мене поставили на лавку, я сяк-так прочитав це місце Писання, більше вже нічого не міг говорити, зліз з лави, але люди загомоніли, хтось плакав, хтось радів. Діяв Дух Святий. Це була моя перша проповідь, якщо можна її так назвати.

На другий день Різдва, у 1959 році, я пережив хрещення Духом Святим. Тоді нам забороняли збиратися, були сильні гоніння. Незважаючи на це, вдень християни збиралися в лісі. Мене в ліс не брали, бо бувало, що приїжджав дільничний і стріляв у повітря, щоб розігнати збори. Але вночі, іноді за північ, віруючі збиралися в хаті. Одного разу мій старший брат пізно увечері вийшов з дому. Я знав, що він пішов на зібрання, тому швидко зіскочив з ліжка — і за ним. Я прийшов — а там вже дві кімнати повні людей. Я боявся, що мене відпровадять додому, тому сказав, що прийшов отримати Духа Святого. Брат здивувався і сказав: «Ну що ж, проходь, і по вірі твоїй нехай буде тобі». На першій же молитві я був хрещений Духом Святим!

На те зібрання вперше заради інтересу прийшло подружжя комуністів (на Різдво ця сім’я приїхала в гості до віруючих родичів у наше село). Цей чоловік і жінка дивилися на все, що відбувається, з великою недовірою. Але коли побачили, як я молюся, покаялися, бо зрозуміли, що дитина не може обманювати або робити це награно. Вони на тому зібранні прийняли вірою Ісуса Христа і все життя служили Господу. Пам'ятаю, чоловіка звали Трохим.

Зі світлом — у світ

Думка про те, щоб приводити душі до Христа, мене ніколи не покидала. Я мріяв поїхати у Воркуту, де відбував ув’язнення мій батько, з проповіддю Євангелії. Це стало можливим тільки в 90-х роках XX ст., коли прийшла свобода для проповіді Євангелії. Проте 1990-й рік ще був так далеко...

У молодому віці я переїхав жити в Україну, в місто Нововолинськ. Там включився в активну працю в місцевій церкві. Ми придбали друкарський верстат і підпільно друкували Новий Завіт. Наше видавництво називалося «Світло для світу». Коли настало потепління, і вже не так гнали церкву, ці Нові Заповіти стали дуже затребувані. У 1988 році ми отримали можливість демонструвати фільм «Ісус». З цим фільмом ми об’їздили всі райони Волині. Деякі дивилися на такий спосіб євангелізації з побоюванням. Але потім змінили свою думку, коли побачили, як люди каються після перегляду цього фільму. Скрізь, де ми показували фільм «Ісус», тепер є церкви.

У Нововолинську, незважаючи на гоніння і відсутність дому молитви, була велика церква (близько тисячі членів). Було багато молоді. Я був молодіжним служителем. Ми збиралися таємно. Іноді робили великі з'їзди, збиралися в Карпатах, у лісі, за 50 кілометрів від Львова. Ми вели дуже активне життя! Якщо порівнювати, то, як не парадоксально, навіть більш активне, ніж тепер, під час свободи. Бувало, що нас ловили і як хуліганів садили на 15 діб. Ми сприймали це все спокійно, а потім ще з більшою ревністю служили Господу.

Я одружився в Нововолинську з дочкою єпископа Федора Артишука Ольгою. Були значні труднощі для устрою молодої сім’ї, тому що я не був комсомольцем і мене на офіційну роботу ніде не брали. Я влаштувався в бригаду будівельників (шабашників, як тоді їх називали), і так багато років працював, шукаючи випадкові заробітки по будівництву. Але Бог не залишав, і я завжди мав необхідні кошти на утримання сім’ї.

Місіонерські шляхи

Коли ж, нарешті, з’явилася можливість їхати скрізь по СРСР з проповіддю Євангелії, Бог трохи скорегував мої плани: ми отримали запрошення в Карелію, і я поїхав туди в 1990 році. Мені тоді було сорок років, я був сповнений енергії й завзяття працювати для Господа. У мене було четверо дітей, я їздив на Північ вахтовим методом: два тижні на Півночі, два тижні вдома. Тоді було легко їздити, і ціни на проїзд були прийнятні. Проїзд до Пітера коштував усього шість рублів. Було навіть так, що я літаком зі Львова прибував на недільне служіння в Костомукшу, а потім — назад, тому що в понеділок — на роботу.

Якщо Господь кличе на служіння Йому, то Він піклується і забезпечує всім необхідним. У цьому я багато разів переконувався на прикладі своєї сім’ї та інших місіонерів. Тільки спочатку потрібно повірити Богу! Ти йди на служіння, а Бог забезпечить. Але не навпаки: Боже, Ти дай мені те й інше, а потім я піду… Це невірство.

Моя сім’я жила в Нововолинську. У мене там був будинок, господарство, велика пасіка. Я практично не дивився за вуликами, тільки викачував мед. Усі дивувалися — як так виходить? Але Бог так благословляв. Це було дивом від Господа. Дружина продавала мед, і цих грошей вистачало на забезпечення сім’ї.

Коли ми приїхали до Петрозаводська, прийшли в міністерство внутрішніх справ за дозволом, то нам сказали, що ми вибрали дуже неблагополучний район, тому що тут трудився першим секретарем Андропов, запеклий атеїст. Він знищив усі церкви. Замміністра у справах релігії нам видав дозвіл, але сказав, що в нас нічого не вийде. Незважаючи на все, ми стали активно проводити євангелізації. Ходили по вулицях із плакатами з цитатами з Євангелії, вішали їх спереду і ззаду на собі. Нас було шестеро місіонерів. Демонстрували фільм «Ісус». Перший раз велике зібрання ми організували в Палаці культури машинобудівників у Петрозаводську. Директор не взяв з нас ніякої плати за оренду. Він сказав, що йому нас шкода, бо усе одно ніхто не прийде, мовляв, ви тільки витратите час і гроші. Але, на подив директора, на перше зібрання прийшло не менше 400 осіб.

Потім нас запросили співпрацювати з місією «Голос надії» з Луцька. Я був заступником директора місії. Ми мали хороші контакти з фінською церквою. Фінляндія була буквально за кілька десятків кілометрів, і фіни-християни відгукнулися на нашу нужду, приїхали допомагати (особливо матеріально). Перш ніж нести Євангелію, ми допомагали одягом, продуктами, які поставляли нам фіни. Вони також привозили Нові Заповіти, надруковані російською мовою.

З Божою допомогою ми відкрили близько шістдесяти церков по великих містах, районних центрах, робочих селищах, які були приєднані до Союзу Церков ХВЄ Росії. Спершу мене рукопоклали пресвітера церкви в Костомукші. А потім ми вже рукопокладали нових служителів у Карелії.
Карели схожі на фінів.  Часто вони не хотіли й чути російської мови, тому місцевому населенню нам доводилося проповідувати з перекладачем. Але там також було багато переселенців з України, Білорусі, інших регіонів СРСР. Одна бабуся, вперше прийшовши на зібрання, попросила заспівати пісню «Мой дом на небе, за облаками». Вона слухала зі сльозами, бо коли була маленькою, то її бабуся водила на зібрання, де співали цю пісню, сама родом із Брестської області. Вона, звичайно ж, одразу покаялася й стала членом церкви.

«Хоч одну хотів би душу…»

Одними з перших навернулися до Христа Володимир і його дружина Зоя. Він був начальником на заводі, прийшов із питанням: «Хто ви такі?» Я подумав, що, напевно, знову комуніст. Та виявилося, що його батьки були віруючими — він приїхав у Карелію з Ташкента. Коли дізнався, що ми такої ж віри, як були його батьки, він одразу ж став на коліна й покаявся, сказавши, що нарешті знайшов свою церкву. Володимир запросив мене додому, дістав багато пляшок зі спиртним: «Що мені з цим робити?» Його дружина висловила припущення, що продати (а це були на той час великі гроші). Я сказав, що за Писанням: чого не бажаєш собі, не роби іншим. Тоді він рішуче всі пляшки розбив і вилив спиртне. Потім його обрали в цій церкві пастором…

Я жив в Костомукші майже постійно. Нам виділили землю в центрі міста. Ми там стали будувати дім молитви на сімсот місць. Ми заклали фундамент у 1993 році. Місцевий комбінат обіцяв нам допомогу будівельними матеріалами. Але якраз в цей час вся економіка різко рухнула, Радянський Союз розвалився, і три роки ми не могли нічого будувати, не було грошей. Але у 1996 році відкрилася можливість відвідувати США. Я зробив візу, там відкрив будівельну фірму. Ми будували будинки, продавали їх, і гроші йшли на будівництво дому молитви в Костомукші. І вже у 2000 році ми його добудували. Кошторисна вартість цього будинку була один мільйон доларів.

Згодом я передав служіння Олегу Ігнатюку. Тепер живу в США, але часто їжджу в Карелію, допомагаю в міру сил. Також служимо Господу в церквах США, як слов'янам, так і американцям.

Роки мого служіння в Карелії, незважаючи на всі труднощі, найбільш благословенні Господом. Через ці труднощі Бог являв Свої чудеса. Тому скільки Бог дає здоров'я, сил, потрібно працювати для Господа. У Бога немає пенсіонерів. Ще багато праці на Божій ниві. Скоро знову поїду в Костомукшу, щоб порадіти спільною вірою з місцевими братами. Скільки Бог дасть ще років прожити тут, на землі, до кінця життя хочу служити Господу!

Павло Цвор



Додати коментар

Пожертвувати