Росток із сухої землі

30.09.2020
0
77

Ми продовжуємо служити на лінії розмежування, допомагати людям одягом, продуктами, медикаментами. Якщо потрібно — у відбудові житла. Щодо бойових дій, то до них ми уже звикли. Поки що немає змін ні на краще, ні на гірше. Буває затишшя, але не надовго. Здебільшого місіонери на нових місіонерських точках зараз працюють над тим, щоб утвердитися. Був час активної місіонерської діяльності, тепер час більше церковної діяльності.

Карантин, звичайно, приніс певні корективи. Цікаво те, що перед початком карантину в нас був загальний піст і молитва усіх місіонерів. Ми запланували цю зустріч, ще не знаючи, що на цю саму дату буде оголошено початок карантину. Цілий день були в пості й молитві, і це дало силу, щоб потім служити під час карантину. Ми отримали дуже конкретне Слово: «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти у спокусу» (Мт.26:41). А спокуси були — наприклад, піддатися страху, нічого не робити. Або ж — сказати, що немає ніякого вірусу, а потім захворіти і заразити інших. У молитві ми отримали розуміння, як маємо діяти в цих обставинах. «Пильнувати» — означає вчасно і правильно реагувати на виклики кожного дня. Адже ситуація постійно змінюється: сьогодні можна збиратися, завтра — не можна, сьогодні — червона зона, завтра — зелена, післязавтра — жовта. Благовістити чи ні? Чи відвідувати людей? Як відвідувати?

Що ми помітили на місіонерських точках та церквах. Були люди, які виправдали своє небажання відвідувати церкву карантином. З іншого боку, проявилися ті люди, які досі через зайнятість на роботі не могли активно брати участь в служінні. Карантин скоротив завантаженість роботою, і вони змогли більше допомагати в церкві — наприклад, вести домашню групу чи молитовну годину. І це радувало. Це виглядало як певний природній відбір від Господа.

Карантин змусив нас працювати більше фізично. І це добре, бо раніше завжди не вистачало часу десь зробити ремонт в домі молитви, десь почати будівництво, комусь допомогти. Вивільнився час для таких речей. Ми дуже вдячні, що приїжджали брати і сестри невеликими групами допомагати нам у будівництві. Вони теж через карантин не могли виїхати на роботу закордон, тож використали цей час на служіння.

У нас була пожежа — Луганщина горіла. Вогонь знищив 5000 га лісу, два села. Будинки, люди постраждали. П’ять чоловік загинули. Пожежа була поряд із Сєверодонецьком, була небезпека, що перекинеться на місто. В місті стояв дим, дуже багато пожежних приїхали. Тоді була сильна спека, що й спричинило пожежу. У той день я працював на сонці і, напевно, отримав тепловий удар. Приїхав додому і, знесилений, ліг у ліжко. Але на телефон постійно приходили повідомлення з волонтерських груп, де радилися, як можна допомогти пожежникам і постраждалим. Вони мене будили, і приходили думки, що потрібно вставати і їхати туди. Але мені було так зле, така втома... Десь через півгодини внутрішньої боротьби, коли прочитав смс, що пожежники навіть не мають питної води, я підскочив, набрав великі фляги води, поставив у машину і поїхав у Смолянинове (за 20 км від Сєверодонецька). Таким чином, ми служимо в цьому селі й до сьогодні.

На наступний день, коли уже все загасили, ми поїхали туди (три церкви міста) разом із патрульною поліцією області розгрібати згарища, допомагати у відбудові. Ставили літні душі, санвузли, передавали кошти та провізію. Одне зі свідчень. Одна жінка з погорільців — самотня мати з двома дітьми — за два тижні до пожежі придбала там будинок. У неї згоріли господарчі будови, сам дім чудом вцілів. Під час спілкування я побачив у неї на шиї татуювання і запитав, чи знає, що означає цей ієрогліф. Вона відповіла, що це китайською «росток із сухої землі». І це дало мені нагоду для благовістя. Сьогодні ця жінка щонеділі відвідує церкву в Сєверодонецьку, а також в Новоастрахані. Минулої неділі вона вийшла до покаяння. Ми зовсім не планували нічого відкривати у Смоляниновому. В серці було тільки бажання допомогти людям, при нагоді сказати про Бога. Але там були люди з міста, які знали нашу церкву. І вони самі стали свідчити про нас, мовляв, це християни, вони справді вам допоможуть, а не тільки пообіцяють. Звичайно, довелося відповідати таким високим словам. І наступного четверга у нас все ж відбудеться перша євангелізація у цьому селі.

Масових духовних пошуків в умовах криз сьогодення ми не спостерігаємо, але окремі випадки є, коли складні обставини стимулюють людей іти до Бога. Навіть багатьох воцерковлених людей це підштовхує до глибшого пізнання Бога. Ми продовжуємо займатися вуличним благовістям, і помічаємо, що люди стали більше цікавитися, брати християнську літературу. Можливо, відкрито про це не кажуть, але мені здається, підсвідомо розуміють, що щось відбувається з цим світом.

У першу чергу я просив би зараз молитися за молоді місіонерські сім’ї, які працюють на Луганщині. Коли почалася війна, з’явилося багато волонтерів, які пізніше стали місіонерами. Вони працювали цілими командами. Сьогодні команди розформовані, здебільшого — в одному населеному пункті працює одна сім’я. І їм дуже важко. Важко навіть у фінансовому відношенні. Незважаючи на це, вони не хочуть лишати служіння, а підзаробіток не завжди можна знайти, особливо, живучи в селі. Моліться, щоб їхні руки не опустилися.

Ми за своєю природою завжди хочемо бачити швидкі результати своєї праці. Хотілося б щоб людина навернулася до Бога, прийняла хрещення, стала активно служити, допомагати. Але, особливо в нашому регіоні, цей процес дуже довгий. Є випадки, коли люди кажуть: «Ми готові ходити в церкву, давати десятину, але через стосунки з родичами не можемо прийняти водного хрещення». Іноді людям важко навіть переступити поріг дому молитви. Тому ми й працюємо через різне соціальне служіння. Десь відкрили «Клуб успішних жінок», який стали активно відвідувати жінки, десь — центр реабілітації, десь — почали проводити зустрічі з сім’ями в складних життєвих обставинах. Потрібно молитися, щоб Бог відкривав місіонерам, якими саме методами сьогодні можна досягати людей.

З іншого боку, ми також продовжуємо будуватися. Є місця, де служіння проводяться в орендованому приміщенні, або вдома у когось з прихожан. В таких обставинах не завжди є можливість навіть поставити церковний банер. Спочатку люди приходили, але з часом перестали. Багатьом важко ототожнити себе з церквою за відсутності зовнішньої атрибутики. Тому молимося, щоб мати хоча б невеликий власний дім молитви — як культову споруду, куди буде легше прийти новим людям.

Особисто мене всі ці обставини змусили більше замислюватися про готовність до зустрічі з Богом. Про чистоту власного життя. Я думаю, що за пандемією стоять в тому числі певні духовні сили, які впливають на світ. Люди переживають страх, занепад… Таким чином Бог, звичайно, в першу чергу хоче достукатися до сердець зовнішніх людей. А, по-друге, привести до стану готовності церкву та пересіяти її. Мені здається, що ми вже ніколи не будемо жити так, як жили до карантину. Служіння міняється, ми перелаштовуємося на інші методи, і це має глобальний характер.

Олександр Руденко



Додати коментар

Пожертвувати