Щонеділі богослужіння в Нікополі відвідує 400 людей

21.12.2022
0
57

Місто Нікополь на Дніпропетровщині останні чотири місяці знаходиться під щоденними обстрілами ворожих військ. Багато людей виїхали з міста, зруйновано багато будівель, чимало мешканців втратили роботу… Але ті, хто лишився в місті, відкриті до Божого Слова. Про служіння місцевої церкви «Дорога до Бога» в непростий час розповідає пастор-місіонер Петро Ковальчук.

Я приїхав з Волині у Нікополь у 2011 році як місіонер, служіння починав з нуля, разом з іще одним місіонером. Ми брали столик і ставали з християнською літературою в різних районах міста, запрошували людей на домашню групу. На Пасху зробили перше загальне богослужіння в міській бібліотеці. І від того часу почали проводити регулярні зібрання. До війни в нас було вже два десятки членів.

Ситуація змінилася з початком воєнних дій 24 лютого 2022 року. На служіння стали приходити переселенці з інших регіонів: Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Харківської й Сумської областей. Коли розпочалися обстріли міста, переселенці поїхали далі, зате більше стали приходити місцеві жителі. В основному — це люди середнього і старшого віку (молоді жінки з дітьми виїхали). Вже 55 людей покаялися за цей час.

Наша церква розрахована на двісті місць. Останні пів року на молитовні зібрання в середу приходить півтори сотні осіб, а в неділю — по чотириста людей. Ті, кому не вистачає місця в приміщенні, слухають на вулиці крізь відчинені вікна (в теплу пору року).

У нас загальний спів, апаратури немає. Особливих проблем з дисципліною немає. Якщо люди приходять п’яні, розказуємо, пояснюємо правила поведінки в домі молитви. Якщо ж хтось занадто гамірно себе веде, то стикається з колективним невдоволенням, адже люди йдуть сюди, щоб задовольнити духовні потреби. Зараз вони у пошуках Бога.

Страх за своє життя, за життя своїх рідних, за воїнів, за майбутнє стимулює відвідувати богослужіння. Інколи ми роздаємо продуктові набори, але це не є основною причиною відвідування церкви. Після служіння люди лишаються просто поспілкуватися, попити чаю.

Відкриття дому молитви було у 2017 році. Маємо мінімальні умови: залу для зібрань, туалети, дитячий майданчик, мініготель, парковку, гараж, альтанку. Під час будівництва я приходив і молився: «Господи, наповни цей дім спасенними людьми! Господи, я хочу бачити славу Твою!» Постився по 5-7 діб. Інколи з батьком, з друзями або сам. Раз на рік брав піст на 7 діб просто для того, щоб бачити спасенні душі. Треба було пов’язувати служіння, будівництво, особисте життя, допомогу людям. Щоб люди бачили, що я сюди приїхав не просто будувати дім молитви, а й жити, і проповідувати. І якщо ти мріяв, надіявся, 10 років вкладав, то не можеш це просто залишити через якісь несприятливі обставини. Думав, що навіть якщо місто окупують, не буду поспішати виїжджати.

Ще раніше мав слово від Бога: «Деякі зміни прийдуть у цю місцевість, і Я наповню цей дім людьми». Тоді думав, що це мова про covid-19. Люди трохи активніше стали відвідувати церкву, але загалом карантин не вплинув суттєво. Іноді приходила думка: «Чого ще я не зробив, щоб люди прийшли в цю церкву?» Хоча двоє-троє людей ми хрестили щороку, та хотілося більше.

З такою кількістю людей, як приходить зараз — нелегко. Але це в радість: люди хочуть спілкуватися, ставити питання, горнуться до церкви. Думаю, найближчим часом доведеться щось змінювати. Хотілося б мати двох відповідальних дияконів, щоб було легше в служінні. Так буває, що я попроповідую, жінка заспіває, помолимося і відпускаємо людей…

Через два роки я хотів би бачити не менше ста членів церкви, двоє дияконів і ще місіонерів в навколишніх селах. Хочеться бачити посвячених людей, які б ішли за Ісусом, незважаючи ні на що.

Записала Юлія Вакуленко, chve.org.ua

 

 



Додати коментар

Пожертвувати