Служіння володимирської церкви під час війни
Громади УЦХВЄ розвивають різні напрямки служіння, які стали особливо актуальними під час війни. Церква м. Володимир, що на Волині, не виняток. Як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення, християни поповнили ряди активних волонтерів. Вони й до сьогодні консервують тушонки, паштети, каші, сало, доставляють військовим та цивільним, що перебувають на сході та півдні України. У цій праці бачать Боже благословення.
У перші дні церква долучилася до допомоги біженцям, які в довжелезних чергах, що сягали до 20 км, по кілька діб стояли біля польського кордону. Вони мали з собою мінімальні запаси їжі, іноді їм бракувало палива. Ось що розповідають про роботу євангельської церкви м. Володимира її служителі.
Павло Лаць, пастор: Наша особливість у тому, що місто розташоване поблизу кордону. Неподалік від нас містечко Устилуг, яке межує із Польщею. У перші дні дуже багато людей зі східної та південної частини України, а також зі столиці стали рухатися до кордону, щоб перетнути його. Коли ми дізналися, що люди стоять по дві-три доби, то вирішили надавати їм допомогу. Ми зібрали автомобілі й поїхали на кордон, де стали готувати людям гарячі обіди й напої.
Олександр Трофимук, диякон: Свої намети, попередньо узгодивши, ми поставили прямо на острівцях безпеки посеред дороги, щоб люди бачили нас і могли отримати те, чого потребували. Люди підходили, плакали, дякували. Це було неймовірно. Чотири доби працювали там постійно, потім черги зменшилися, і ми взялися за інший вид діяльності.
Павло Лаць: Ми підвозили також медикаменти, засоби гігієни для немовлят. Серед біженців було дуже багато жінок із маленькими дітьми, які потребували підгузків, дитячого харчування. Для таких жінок ми обладнали спеціальне авто, де можна було переодягнути дитинку й погрітися, бо було дуже холодно. До цього служіння активно долучилася молодь.
Олександр Трофимук: Коли черги зменшилися, ми стали думати, у якому напрямку ще можемо бути корисними. І почули інформацію, що військові й цивільні люди з місць, до яких наблизилася війна упритул, мають потребу в їжі. Вони не мали змоги нічого приготувати, бо не мали електрики, газу й води.
Павло Лаць: Тож ми вирішили відгукнутися на цю потребу — і стали виготовляти м’ясну продукцію, різні консерви. Люди з церкви підтримали цю ініціативу. І так почалася наша праця, яка триває й донині.
Петро Люлька, пастор: Спочатку кожен шукав себе, де він має бути. І кожен, хто долучався до цієї праці, згодом побачив своє місце й зайняв його. Тепер ми працюємо як злагоджена команда. Я, наприклад, родом із села. До цього нерідко мені доводилося розбирати свиней. Тому, долучившись до процесу, я одразу почав робити те, що добре вмію.
Марія Трофимук: Кожен із нас знає свою працю. Ми приходимо вранці, молимося й приступаємо до роботи. Виготовляємо тушонки, паштети, сало з часником, варимо каші й звичайне сало засолюємо. Ну-от, наприклад, недавно у нас була партія з 540 кг свинини, ми виготовили десь 600 літрів продукції: 200 літрів каші, 300 літрів тушонки та ін.
Просто, коли думаєш, що ти маєш усе необхідне, а хтось потребує їжі, то не можеш стояти осторонь. Ми не можемо залишатися байдужими до потреб людей.
Алла Світящук: На початку війни було дуже важко, бо до нас приїхало багато переселенців, яких ми приймали і вдома, і в церкві. Тоді ще не було автоклавів, і ми готували все в каструлях, вручну.
У перші дні церква працювала щоденно, згодом стали збиратися через день, бо виснажувалися й сили, і матеріальні ресурси. А тепер християни збираються раз на тиждень, але закуповують більше продукції й швидше її обробляють. Робота налагоджена: напередодні одні вимивають і готують банки. Звечора привозять м’ясо, яке складають у спеціально обладнані холодильні камери. Щовівторка нарізають продукти, розкладають їх. Церква придбала кілька фабричних актоклавів, а інші брати виготовили своїми руками. Тепер за один раз можна розмістити в автоклавах близько 350 літрів продукції.
Церква робила оголошення, просячи підтримки людей у місті. І люди відгукувалися, приносили скляну тару й служили, чим могли, долучаючись до праці.
Не раз до церкви зверталися за підтримкою військові з 14-ї, 100-ї та інших бригад. Вони просили не лише для себе, а й для цивільних людей, потреби яких бачили в зоні бойових дій та на прилеглих територіях. І церква радо відгукувалася на ці прохання, бо відчувала, як зазначив пастор Павло Лаць, що в єдності народу — сила.
Павло Лаць: У цій праці виявилися ініціативними такі люди, про яких я й ніколи не думав, що вони можуть стояти в авангарді. Але складні умови виявили, що в Бога є великі можливості й великі ресурси. І я зовсім по-новому став дивитися на служіння кожного в церкві, як і на своє служіння. Я відчув, як важливо, не просто закликати інших рухатися вперед, а стати самому на чолі й вести за собою. І в цій праці ми маємо змогу один одного більше пізнавати, бачити здібності людей, їхні проблеми й болі. Це дуже змінило нас і змінює дотепер. Бог працює над нами в тій праці, яку ми виконуємо спільно.
Ніна Степанюк, військовослужбовиця 14-ї бригади: Ми щиро вдячні церкві міста Володимира, яка дуже багато допомагає як військовим, так і цивільним людям на Бахмутському, Куп’янському та інших напрямках. Ми дякуємо за їхні молитви, бо усвідомлюємо, що без Бога ми ніщо. Нам би дуже важко було без волонтерів. У перші тижні було дуже складно. Окрім того, що багато чого нам бракувало, то ще й всі боялися. Але волонтери не боялися. Вони їхали, допомагали.
Тепер уже є хороше забезпечення в армії. Але хлопцям все одно хочеться свого, домашнього. А якщо воно ще й приготовлене з Божим благословенням, то має зовсім інший смак.
Павло Лаць: Виготовлення м’ясної продукції — це дуже затратний процес і матеріально. За цей час ми приготували приблизно 200000 літрів м’ясної продукції. Хочу засвідчити, як Бог нам сприяє у цьому, бо це важливо і для мене як для служителя, і для людей, які виконують цю справу, і для всіх небайдужих, які потребують підбадьорення.
Нещодавно до мене підійшов брат Олександр, який відповідає за матеріальну частину цієї справи, і сказав: «Брате Павле, у нас ресурсів вистачає ще на один раз, але далі ми не знаємо, як буде». Я кажу: «Ну, ще раз ми зробимо в борг, але далі не зможемо. Можливо, Божа воля, щоб ми завершили цю працю саме зараз».
Це була субота, а в неділю на одному зі служінь, яке я відвідав, отримав пророче слово: «Те, що ви робите, не ваше, а Моє. Я все контролюю. Я допомагав вам до цього часу, й далі допомагатиму. Я заберу сон і накажу дати стільки, скільки треба, щоб це служіння примножилося. Бо це Моє, не ваше».
Зі мною був один мій друг, служитель. Коли ми поверталися додому, то роздумували над сказаним словом. Я сказав, що дуже хотілося б, аби це слово виконалося, але навіть не уявляю, кого Бог міг би потурбувати: «Якщо це Господь, то хай це вирішиться за чотири дні, тому що нам треба рухатися далі».
І в четвер уранці мені прийшло повідомлення. Писав один із моїх друзів, що хоче пожертвувати доволі велику суму на наше служіння. Я йому подякував, став ділитися цим зі своєю дружиною, друзями, іншими служителями. Це було велике свідчення для мене.
Але я все ж зателефонував своєму зятеві, який живе в Америці неподалік від цього чоловіка, і попросив поїхати до нього, подякувати й запитати, чому саме він вирішив пожертвувати на це служіння. Я хотів знати, чи це саме те, про що говорив мені Бог.
І тоді цей чоловік розповів, що в неділю, саме тоді, коли я отримав пророче слово, він сидів у своєму зібранні й почув у серці: «Зроби щось добре для Моєї справи!» Прийшовши додому, він став радитися з дружиною, і вона сказала, що добре було б підтримати ту справу, якою займається дядько Павло (так вони мене називають).
«Ми вирішили, але я ще нічого не зробив, — розповідає чоловік. — Але коли в середу ліг спати, то відчув, що сну немає. Вирішив почитати Біблію. І коли розгорнув її, то прочитав слова: «Те, що маєш зробити, зроби вже». І я одразу ж написав, що хочу допомогти».
Я попросив зятя розповісти, що Бог у цей час говорив мені, щоб цей чоловік знав, що він у Божій волі. І дізнавшись про це, він сказав: «Я хочу дати більше».
Цієї суми нам достатньо для того, щоб працювати два місяці. І коли я розповів про це в церкві, то підбадьорився дух народу. Добре щось робити. Але ще краще, коли, працюючи, відчуваєш, що ти в Божій волі, що Він провадить тебе.
Ми щоранку збираємося на молитву. Молимося за Україну, за наших близьких, які на передовій. У нас таких багатою. У церкві є жінка, яка за один тиждень поховала сина, зятя, а невдовзі ще один син отримав контузію. Непрості переживання доводиться проходити. Тому ми молимося за людей, за те, щоб Господь дав мир.
Нам нині складно, і ми не до кінця розуміємо, що робить Бог у нашому житті, але вірю, що Бог має плани щодо нас на добро. І Він гартує нас через ці випробування та сльози. Тому дуже важливо в такий час не втратити довіри Богові.
Наталія Носалюк, Галина Фурман,
Волинське об'єднання УЦХВЄ