Заздрість, яка розбудила мрію

28.02.2021
0
307

Кажуть, заздрість — риса погана. Власне, так воно і є. Але в моєму випадку, про який хочу розповісти, вона зіграла позитивну ключову роль…

Це була весна 1991 року. Пам’ятаю, я приїхав до батьків. У них саме гостював мій молодший брат. Він проживав у Луцьку й відвідував так звану Балківську церкву. Як зараз пам’ятаю той момент, коли, зайшовши в кімнату, побачив на столі газету. «Це в нас у церкві таку видають», — з гордістю пояснила братова дружина. Я узяв до рук часопис. Невибаглива, намальована від руки шапка: «Голос надії», номер перший. Тоді я не знав нічого про однойменну місію. Імена авторів та видавців були незнайомі. Лише на фото на першій сторінці упізнав декількох молодих братів та сестер із Нововолинська.

Пам’ятаю, як вдавано недбало та байдуже передивився сторінки, пробіг очима текст. Серйозно перечитати газету не міг від хвилювання та… заздрості…

Тут потрібно пояснити ситуацію. Я з дитинства мріяв про журналістику. Свою першу власну газету «випустив» у 10-річному віці. Вона складалася з двох подвійних аркушів, вирваних із шкільного зошита в клітинку. Не пригадую, про що в ній писав, але вона мала всі елементи справжнього видання: шапку-назву, колонки з текстом, ілюстрації. Усе робилося від руки, кульковою ручкою та олівцями…

Але… На заваді до мрії стояла радянська атеїстична система. Я розумів, що мені, вихідцеві з християнської родини, шлях у справжню журналістику зачинений. Мрію довелося поховати. Залишалося лише користуватися та насолоджуватися трудами «сертифікованих» владою видань. У старших класах та в юності я виписував щорічно по 15-20 газет і журналів. Благо, коштували вони буквально копійки.

Тому політична відлига кінця 1980-х років збадьорила мене та певною мірою активізувала мою мрію. Я став надсилати свої вірші в щойно створені християнські видання: у московський «Протестант», київську «Християнську ниву». Навіть брав участь у поетичних конференціях в обох столицях. Про справжню журналістику не особливо думав, бо через брак освіти вважав, що не подужаю. Але, як пізніше виявилося, освіта тут не грала особливої ролі…

І ось я тримаю в руках християнську газету, яку видають не десь там у столичних офісах професійні християни-журналісти, а зовсім близько, і дружина мого брата навіть добре знає головного редактора. І навіть може мене з ним познайомити. Так-так, у мені заворушилася заздрість: от бачиш, люди можуть, а твоя мрія лежить запилена й призабута…

Цей вечір розбудив у мені заснулого журналіста. Я ще не мав ніяких конкретних цілей, але дитяча мрія набувала реальних обрисів.

Я наважився надіслати до редакції свої вірші. І їх надрукували. Через пів року мав можливість поїхати в місіонерську поїздку в Казань на допомогу місіонерам із Нововолинська. Про працю в Татарстані написав статтю, яка теж з’явилася на шпальтах газети «Голос надії»…

Кінець 1991 року. Мій брат у складі місіонерської групи під керуванням Василя Пархотюка вирушав у поїздку в Смоленськ. У Церкві Христа Спасителя на вечірньому служінні мала відбутися молитва за благословення їхнього служіння. Я також поїхав до Луцька.

Після зібрання, коли ми ще стояли на подвір’ї, балакали, дружина брата раптом каже: «А хочеш, познайомлю тебе з редактором газети?» Звісно, я був не проти. Ми пішли в підвальне приміщення, — сказали, що десь там його бачили, — і прямо на сходах лицем у лице зустрічаємося з редактором. Як завжди, він кудись поспішав. Прямо на сходах і відбулося знайомство з Павлом Романцем. «Це мій родич, який надсилав свої вірші та статтю». —  «А, пам’ятаю, пам’ятаю. Ще щось пиши, нам треба матеріали». Він, як ртуть, жвавий та енергійний, уже хотів далі бігти, як раптом каже: «Слухай, а до нас журналістом не хочеш?» Я аж зам’явся від несподіванки. «Словом так: приїжджай, коли там буде можливість, оформляйся на роботу. Із Синюком я сам побалакаю». І побіг. Хто такий Синюк, я тоді не знав, чому редактор, уперше мене бачачи, пропонує роботу, не розумів. Від несподіванки я ще довго стояв на вузьких сходах, не помічаючи, як мене штовхають люди…

Роздумував цілий місяць. Внутрішньо зрозумів, що таке несподіване запрошення і є Божою волею для мене. Отримавши благословення від дружини та батьків, я наважився розрахуватися з роботи із зарплатнею 600 рублів — і пішов на журналістський хліб. Моя перша ставка була 170 рублів.

До найменших подробиць пам’ятаю свій перший номер, це був лютий 1992 року. Редакція якраз поміняла друкарню та освоювала новий спосіб друкування. Я вчився разом із Романцем у Волинській обласній друкарні. Виявилося, що Павло також не має ніякої журналістської освіти. Але його ентузіазму та впертості можна було позаздрити. Для мене все було новим та цікавим: як сам збір та опрацювання матеріалів, так і процес підготовки до друку. Я вперше побачив комп’ютерні машини. На моїх очах народжувалося друковане видання…

Мрія здійснилася.

А потім журналістські будні. Перші журналістські поїздки. Знову Татарстан. Потім Удмуртія, Воркута, Сумська область.

Саме там, на місіонерських полях мене чекали два великих відкриття. Через закритість за радянських часів ми дуже мало знали про місіонерську роботу та західних місіонерів. З невеликих крупинок, із розповідей, підпільних західних радіопередач та одиничної християнської літератури знову ж таки із Заходу в мене склалося своє уявлення про місіонерів. Я вважав їх якимись особливими людьми, мало не ангелами. Це були неземні герої з особливою вірою та особливими здібностями, які готові на самопожертву та подвиги.

Коли ж я познайомився з реальними місіонерами місії «Голос надії», мене чекало шокуюче відкриття. Виявилося, що це звичайні хлопці та дівчата, зі своїми слабостями та проблемами. Колишні будівельники та водії, а хтось взагалі ще прямо зі шкільної лави, вони помилялися та змучувалися, жартували й плакали. Прості, звичайні християни, з якими раніше сидів поруч на церковній лаві.

Друге відкриття чекало мене, коли я бачив їх безпосередньо в роботі. Коли вони проповідували, можливо, і не надто правильно та вміло, але впевнено та харизматично, і преображалися в тих супергероїв, яких колись малювала моя молода уява. Проповідь Євангелії робила їх особливими й навіть якимись неземними. Посвята місіонерству ставила їх в один ряд із біблійними героями…

Так розпочиналося моє довге, майже на три десятиліття служіння в християнській журналістиці. Потім, коли Павло Романець емігрував, я очолив редакцію газети. Були успіхи, були невдачі. Учився на своїх помилках та здобутках інших.

А в 1996 році за рекомендацією Миколи Синюка голова Всеукраїнського союзу ХВЄ Микола Мельник запропонував мені стати редактором журналу «Благовісник»…

З того часу багато чого змінилося. Як і сама журналістська робота, так і форми подачі матеріалів. Змінилися вподобання читачів. Колишні юні місіонери стали поважними та мудрими наставниками. Їм на зміну ідуть молоді працівники. Але ота особлива атмосфера перших років свободи, молодечий запал та реалізовані мрії дитинства залишаться в пам’яті на все життя.

Юрій Вавринюк



Додати коментар

Пожертвувати