Життя в новій реальності

31.08.2022
0
308

Україна переживає дуже складні часи. Війна принесла смерть, біль, розлуку, руйнацію, зростання цін, відсутність роботи і т. д. Та в той же час, стала частіше збиратися разом, молитися, стала більше служити людям. Як ніколи, багато відвідувачів приходять на богослужіння.

Хоча всі говорили про можливу війну, якось у це не вірилося (чи не хотілося вірити). Ми не були готові до неї. 23 лютого був день народження у нашого сина, а ввечері мали зустріч служителів та учасників різних служінь у нашій церкві. Обговорювали різні питання, складали плани на майбутнє... А наступного ранку прокинулися від вибухів. І розпочалося...

Ажіотаж на заправках, в аптеках, магазинах, біля банкоматів... Невідомість. Якраз у цей час у нас перебувала моя мама і двоє Сашиних братів, які приїхали допомогти накрити хату. Чоловік відвіз їх на околицю Києва, переночували ніч у підвалі, бо було дуже неспокійно, і вони поїхали далі на захід, а Саша повернувся додому.

Згадую ті дні... Був якийсь такий ступор — не знаєш що робити. Відразу почали збиратися двічі рази на день на молитву, годувати та приймати на ніч переселенців. У Смілі — велика залізнична станція, тому в перший тиждень війни в нашому місті було дуже багато людей, які сідали на евакуаційні потяги і їхали на захід. Ми приходили на вокзал, роздавали людям бутерброди, чай та Євангелії.

Більшість біженців, яких ми приймали в домі молитви, їхали далі, одна сім’я залишилася жити. Дім молитви став пунктом, куди привозили гуманітарну допомогу із заходу, а людей зі сходу. Машини із заходу забирали людей, інші — забирали допомогу на схід. На превеликий жаль, загинули двоє братів, які безупинно вивозили людей із небезпечних територій, іноді з-під обстрілів. Рано-вранці вирушивши вчергове на схід, вони потрапили у ДТП. Залишилися дружини і маленькі діти.

Чимало людей виїхали з нашого міста на західну Україну та закордон, натомість Сміла прийняла дуже багато біженців з південних, східних та північних областей. Тільки за перші три місяці війни сотні людей звернулися у нашу церкву за допомогою. Дякуємо західним братам і сестрам, які передали гуманітарну допомогу, і ми могли надавати її внутрішньо переміщеним особам та місцевим жителям у складних життєвих обставинах. Роздавали продуктові набори, засоби гігієни, дитяче харчування, одяг, взуття, постіль, медикаменти. Передавали продукти, медикаменти, спальні комплекти для ЗСУ. Проводили тематичні заходи для біженців. Через соціальну службу запрошували їх до церкви. Темами були — Молитва за мир в Україні, Воскресіння Христове, День сім’ї.

За останній час стільки всього відбулося, що, здається, пройшло не кілька місяців, а набагато більше часу. Дуже багато нових знайомств, зокрема з переселенцями. У кожного з них своя історія... Деякі — такі трагічні, що просто не знаходили слів, разом плакали... Стільки горя, болю, втрат принесла війна.

Якось прибігає до нас додому подруга дітей, з якою вони щодня гуляють, і каже мені: «Мого тата рашисти вбили!» У такі моменти просто немає слів... Його розстріляли, коли намагався виїхати з окупованої території, де працював. Змогли ідентифікувати лише тому, що встиг у шкарпетку покласти паспорт і номер телефону дружини.

Потоваришували з однієї сім’єю, яка приїхала з Охтирки (Сумська область). Юля, ще зовсім молода мама, вже двічі перенесла важку хіміотерапію. Лікарі сказали, якщо хвороба повернеться, її організм не витримає ще одного опромінення. Заборонили їй нервуватися, оскільки це провокує рецидив. Стосунки в сім’ї були напружені, розпочали процедуру розлучення. І ще й почалася війна. Їхнє місто біля кордону, будинок напроти військової частини, тому поспішно виїхали. Через півгодини після виїзду, розпочалися обстріли, їхній будинок, квартира постраждали. У Смілі соціальна служба направила їх до нашої церкви. Так ми познайомилися. Вони стали відвідувати богослужіння та клуб. Юля переконана в тому, що це Бог привів їх у нашу церкву.

Ще одна сім’я переселенців, яка вже вдруге (перший раз у 2014 році) втікала від війни, зупинялася у нашому домі. Жінка мала скоро народжувати, через всі ці переживання потрапила до лікарні. Ще одну сім’ю поселили в нас по сусідству, вона теж вже вдруге змушена евакуюватися через бойові дії. І таких історій дуже багато…

Щонеділі проходили дитячі зустрічі. Частина дітей, які відвідували клуб — виїхали закордон, але натомість стали приходити інші. Іноді на біблійному уроці присутні всі вікові групи — бабусі, мами, молодь, підлітки й діти.

Життя потроху повернулося на свою колію. Життя у новій реальності… Ми потроху звикли до пронизливого звуку сирен, до колон військової техніки під вікнами (ми живемо поряд із трасою), до новин про втрати на фронті, загибель мирних жителів, руйнування. Звично, але так само боляче... Коли пишу цей лист, знову повітряна тривога.

Коли говорили, що війна може затягнутися, не хотілося вірити. На початку бойових дій привезли нам одяг на дім молитви, і було багато зимових курток. Тоді думали: навіщо? Ніхто і не уявляв, що війна не закінчиться до цього часу. А тепер люди приходять і беруть одяг на зиму. Всі в тривозі — як пережити холоди.

Наша область розташована в центрі країни, тому стала притулком для сотень тисяч переселенців з небезпечних територій. Хоча і в Черкаській області були прильоти ракет, руйнування і жертви. Але відносно небагато. Ми вдячні Богові, що можемо тут залишатися і служити іншим.

Щосереди о 15:00 проводимо служіння для переселенців, роздаємо допомогу. Люди приходять за попереднім записом, не частіше одного разу на місяць, оскільки дуже багато бажаючих. Роздаємо продуктові пакети, засоби гігієни, одяг, взуття, літературу. Допомагаємо і внутрішньо переміщеним особам, і місцевим.

До Дня захисту дітей робили святковий захід, на зразок табору. Мали різні локації — біблійні уроки, рукоділля, ігри, спів, розваги, частування. Кожен наш захід —євангелізаційного змісту. Також влітку щонеділі проводили дитячий клуб. А у серпні мали триденний табір у Смілі та одноденний у Цвітковому. Довго думали чи вдасться все організувати, чи дозволить влада (у нас немає підвального приміщення, щоб ховатися у випадку повітряної тривоги), чи вистачить працівників. Я боялася братися за координування, оскільки було мало часу на підготовку. Але зрештою все вдалося — щиро вдячна Богові! Половина нашої команді були школярі. У Смілі табір відвідали близько 70 дітей, стільки ж у Цвітковому. Програма називалася «Море життя». Порівнювали життя з плаванням у морі. Говорили про те, як важливо віддати свій штурвал у Божі руки. Влада підтримує наші заходи для дітей і для дорослих. Навіть на офіційній сторінці мер написав про табір і висловив подяку. Дякуємо спонсорам, без яких ми не змогли б усе це втілити!

У липні мали обласну зустріч місіонерів, обговорювали працю, планували, ділилися досвідом. Дякую Богові за привілей служити!

Людмила Демчук, Черкаська область, уривок з листа

 



Додати коментар

Пожертвувати