Місія в сучасній культурі
Панельна дискусія

31.08.2021
0
314

На святкуванні 30-річчя місії Михайло Мокієнко (молодший) провів семінар «Атенська місія апостола Павла і сучасне місіонерство», після якого відбулася дискусія з участю самого спікера, а також Миколи Синюка та Василя Попудника. Ведучий — Валентин Ярошенко.

— Чому освічені та успішні люди рідко стають місіонерами?

Михайло Мокієнко: Усе залежить від того, що ми розуміємо під місіонерством. Якщо ми думаємо, що це тільки зміна місця дислокації, як вважалося багато століть, то, справді, таких людей небагато. Але сьогодні ми розуміємо, що місію можна розглядати як спосіб присутності церкви у світі. З цього погляду, багато успішних і освічених людей є місіонерами.

Микола Синюк: Мені здається, питання не зовсім коректне, тому що саме освічені люди завжди були рушіями місії. Згадаймо Вільяма Кері — інтелектуала, який у 16 років читав Біблію на шести мовах. Він вирушив на місію в Індію, де видав мільйонні наклади перекладеного ним на місцеві мови Святого Письма. Біблійний приклад — апостол Павло.

— Наскільки важливо для місіонера знати історичний контекст суспільства, якому він служить?

Михайло Мокієнко: Звичайно, сьогодні інтерес до історії спадає, але сучасність тісно пов’язана з минулим. І ось цю пов’язаність ми, як місіонери, маємо розуміти. Важливо знати не тільки історію. Наприклад, тепер ми спостерігаємо процес урбанізації — згромадження людей у великих містах. І важливо розуміти природу цього згромадження. Є цілий напрямок місіології — богослов’я місії в місті. Воно враховує цілий комплекс факторів, не знаючи яких неможливо достукатися до зайнятого міського жителя, який живе в корках, чиї робочі будні надзвичайно тривалі, а свідомість ніколи не відпочиває. Тому місіонер, крім усього іншого, має бути антропологом, соціологом і культурологом.

— Як місіонеру не обридити місцеву культуру? Чи варто її обридити?

Михайло Мокієнко: Дивлячись, про що йде мова. Наприклад, коли буваю в Празі, там багато речей, які пов’язані з еротичною культурою, і це природно обридає. Але разом із тим, це може показати нам певний виклик, якщо замислимося, чому вони до цього дійшли. Наприклад, у Женеві ми якось натрапили на величезний гей-парад. І в мене виникло дві думки. Перша: цікаво, що було б, якби з могили піднявся Жан Кальвін, який у XVI ст. за одностатеві стосунки витягував ребра живцем розпеченим залізом. Друга: а можливо, ті крайнощі, які були у XVI ст. й призвели до протилежних крайнощів, які є сьогодні. Тому місіонер повинен розуміти ці речі, щоб знати, з якої позиції доносити альтернативний світогляд.

— Як бути місіонером Євангелії, а не місіонером культури?

Микола Синюк: На це питання важко відповісти однозначно. Вільям Кері, моделлю місіонерства якого ми користуємося сьогодні, пропагував ідею національної церкви. Він говорив, що є негативні аспекти культури, від яких потрібно абстрагуватися повністю, а решта — має бути в місцевій церкві, і вона має розвиватися самобутньо. Експорт своєї культури в іншу ніколи не приносив успіху. Так діяв, наприклад, Хадсон Тейлор у Китаї — запустив довгу косу, пофарбував волосся у вогненно-рудий колір і став одним із китайців. Його місія не перевершена й тепер.

— Як можна відродити запал у місіонерів?

Микола Синюк: Може, й не треба відроджувати. Можливо, просто пора змінити стиль життя, служіння, робити те, що більше до душі. Можливо, минув той час, коли в серці вирувала «свята ревність» до місіонерства, і прийшов час горіти, скажімо, пасторським служінням. Варто бути чесним із самим собою.

— Які методи можна використовувати для благовістя серед інтелектуального середовища міст?

Михайло Мокієнко: Місто — дуже складний субстрат. Є гарна магістерська робота «Як звершувати місію у Львові». Проаналізований контекст однією сестрою-дослідницею. Вона визначила особливості галицького міста, його влаштування, спосіб мислення населення, греко-католицький патерн і т. ін. І коли ми розбудовуємо там церкву, ми беремо це дослідження, осмислюємо й визначаємо методи. Попри те, що є загальна тенденція до урбанізації, немає універсального методу, який би працював скрізь. Апостол Павло в Першому посланні до солунян (5:14) радить застосувати стратегію, згідно з якою до кожної категорії людей потрібен свій підхід. Ми маємо в співпраці зі Святим Духом побачити контекст і виробити найбільш адекватні методи для конкретного міста. Але це не значить, що з часом і вони не перестануть бути релевантними.

— Як у культурологічному розриві церкви й світу знайти точки дотику?

Василь Попудник: Напевно, перш за все потрібно визначити червоні лінії. Причому назвати гріхом те, що Біблія називає гріхом, а не церковна традиція. Бо совість можна «накрутити», і вона буде судити за те, що не гріх, і не судити за те, що гріх. І ось за ці межі лібералізм не має проникати. А щодо решти — якраз можна діяти залежно від обставин і контексту.

— В Афінах місцем виголошення ідей був ареопаг, у Лондоні — Гайд-парк. Що може бути таким своєрідним ареопагом, Гайд-парком у нашому контексті?

Михайло Мокієнко: Для того, щоб з’явилися такі речі, потрібна тривала традиція демократії. В Афінах вона була. В Україні ми поки що не доросли до такого «парку». Нашій демократії лише 30 років, і то вона часто перевернута, загнана в крайнощі. Але, звичайно, основи таких осередків потрібно сьогодні формувати. Було б непогано, якби церква стала таким майданчиком — де людина може висловити свою думку, де їй пропонують не монологічний, а діалогічний підхід. Або ж якісь прицерковні, місійні організації, мережі. У нас досі немає спроможності слухати опонента. Ловлю себе на думці, що я сам сформований в атмосфері підтакування. Наші брати ще 40 років тому були змушені говорити зовсім в іншій атмосфері, як апостол Павло, коли тебе можуть назвати пустомовом, перервати. Для цього потрібен інший набір компетенцій. І ми, на жаль, не готові до того, коли є інша аргументована точка зору. Нам навіть важко сформувати свою точку зору щодо іншої, адже ми навіть не даємо їй права на існування.

— Як спрямувати «святу досаду» в потрібне русло, щоби була користь?

Микола Синюк: Апостол Павло кипів духом, бачачи безліч ідолів в Афінах, але це, зрештою, послужило на благо багатьом людям, які увірували. Думаю, не варто починати з великого розмаху. Якщо ви маєте цю святу досаду, то знайдіть одну людину й попийте з нею чаю. Реалізуйте свою енергію в простому свідченні. Бо іноді ревності буває дуже-дуже багато, а практичних діл — нуль. Тому робімо ті мінімальні кроки, які нам доступні. Не кожен піде в ареопаг чи Гайд-парк, але до сусіда, колеги, товариша завжди можна зайти.

— Якісь служіння лежить у площині духа чи в площині зусиль?

Василь Попудник: Як ви вважаєте, чи буває духовний популізм? Ми звикли відносити цей термін до політичної площини — коли людям говорять те, що вони хочуть почути, але бажане, проголошене, обіцяне не відповідає дійсності. Тому що іноді навіть немає ресурсів для реалізації обіцянок. Важливо, щоб не було в нас такого церковного популізму — ніби правильних гасел, за якими немає ні реальних планів, ні спроможності. Я б закликав до того, щоб враховувати дії і прояви Святого Духа, але також — планувати, аналізувати. І мати правильний баланс між цим.

Михайло Мокієнко: Я завжди кажу, що на природну платформу приходить надприродна Божа дія. Це простежується і в Старому, і в Новому заповіті. Єлисей робить чудо для вдови, але на основі наявної в неї невеликої кількості олії. Ісус помножує хліби й рибки, але на основі тих кількох, які йому принесли. Він воскрешає Лазаря, але просить людей відсунути каменя. Дуже часто Бог чекає нашого послуху, смирення — і тоді робить Свою частину.

 



Додати коментар

Пожертвувати