Володимир Бричка: «Христова церква має бути першою в добрих ділах»
Володимир Бричка – єпископ, пастор, волонтер з Рівненщини. У свої 67 років він став прикладом служіння тим, хто потребує допомоги. Про нього розповідають в ЗМІ. Але чоловік цим не пишається. Він тішиться, що праця, якій віддав стільки сил, принорсить користь іншим. Служитель несе людям вістку про Божу любов, вивозячи їх із гарячих точок, готуючи й доставляючи їм їжу, відновлюючи зруйновані обстрілами будівлі.
– Як реагувати християнам на війну?
– У людей, у тому числі й християн, реакція на події буде різною. Залежно від того, де ми перебуваємо. Якщо там, де стріляють, якщо ми втратили щось, убили когось із наших рідних – реагуємо по-одному, і зовсім по-іншому – коли про це лише чуємо. Тобто наша реакція залежить від того, наскільки близько воно нас торкнулося. Кожен молився, коли почув про війну, повні доми молитви були, але потроху люди зжилися з цим – і частина людей сьогодні вже не реагує. А в інших прокинулася доброчинність, небайдужість, співчуття – це все залежить від характеру людини. А в церкві й в принципі має так бути. Хоч не всі волонтери, яких я зустрічав, ходять у нашу церкву. Тому, коли ми щось робимо, не потрібно рекламувати ні себе, ні церкву – потрібно мати той внутрішній стимул. стержень, який спонукує нас робити добро. Не наші слова, а наша реакція, наші дії мають вплив на людей. Коли ж ми будемо жити за принципом «моя хата скраю…», мовляв, мене це не стосується, бо відбувається за триста чи тисячу кілометрів – нас не будуть поважати як церкву й взагалі як людей.
– Що робити, коли всі навколо страждають, адже допомогти всім нереально?
– Я вважаю, що кожна людина повинна зробити те, що може її рука. Я не підтримую тих людей, які кажуть: «Дайте нам, бо ми хочемо допомагати…» А ще коли люди бачитимуть, що ти щось робиш, маєш у цьому досвід, тобі можна довіряти – то стануть тобі допомагати в цьому. Це з власного досвіду. Коли я починав, у мене не було фінансів, але я не просив. Якщо в мене ресурси вичерпалися – значить мої можливості закінчилися. А якщо Богу угодна моя робота – то він дасть і ресурси, і можливості, і бажання людям підтримати й допомогти. У доброчинності має бути, як писав апостол Павло, розсудливість, а в розсудливості – стримання. Усіх людей ми не зігріємо й не врятуємо, але те, що можемо – ми повинні постаратися зробити, щоб сказати: «Боже, я зробив усе, що міг».
– До якої роботи під час війни долучалися ви та ваша церква?
– Коли почалася війна… в 2014 році й з нашого села забрали п’ятнадцять хлопців, то я сказав: «Я маю бути пастором не лише для тих, хто ходить до церкви, а й для всієї Карпилівки, щоб до мене могли прийти всі люди, якщо потрібно буде…» З того часу й почалася робота. Не можна сказати, що це для нас геть нове. На території дому молитви є хороша кухня, де з нашими сестрами-господинями працюють усі охочі з округи, хто має бажання долучитися до приготування їжі. Чотири рази ми відвезли гуманітарний вантаж продуктів та речей першої необхідності. Це не були продукти з-за кордону чи місій – це були продукти, які люди принесли в церкву, пекли, смажили, віддавали, хтось жертвував гроші, хтось заправляв, хтось їхав. Так відбувалося й при евакуації людей. Тепер ми взяли кураторство над Чернігівщиною. І скажу, що кожен із тих людей, що їде допомагати, віддавати – повертається назад не менш задоволений і щасливий, як із «шабашки», на якій добре заробили. Я у свій вік на дах не залізу й не вкрию, але завезу людей, підтримаю тих, хто працює, організую роботу.
– Як ви особисто зреагували на війну? Чи мали якесь передчуття?
– Був переконаний, що таке може статися, але надіявся, що здоровий глузд візьме верх. Коли все почалося, то, як і всі люди, був у шоковому стані, нічого не хотілося робити. Але в такому стані довго не довелося перебувати – почув, що потрібно вивозити людей, потрібні продукти, вода, бо з дітками в підвалах та в метро люди перебувають без нічого. Це й вивело з того недоброго стану. Оголосив по церквах збір продуктів, завантажили кілька бусів – і повезли на Київ, стала молодь роздавати хліб, булочки. Дізналися, що є зелений коридор на Ірпінь, на Ворзель – стали евакуйовувати людей. Далі Чернігівщина, Сумщина й Донеччина, Миколаївщина…
– Чи може служитель у домі молитви за кафедрою говорити про війну?
– Я не практикую в церкві страшилок, маніпуляцій ради пожертв і такого іншого. Я вважаю, що в церкві має будуватися духовна людина. Але, як служитель, я зобов’язаний сказати людям, що відбувається, про те, що може чекати, пояснити стан речей та послідовність дій, бо війна немилосердна. Тепер є достатньо інформації в ЗМІ, але говорити потрібно, «бо уста священника повинні зберігати відання, і закону шукають з уст його, тому що він вісник Господа Саваота» (Мал.2:7). Та коментувати новини, політику з-за кафедри, я вважаю, не правильно, як і не перевірену інформацію. Ми не повинні ні згладжувати, ні виправдовувати чиїсь дії, гніву й болю вистачає в наш час із головою...
– Що відбувається з церквою, яка мовчить в час лиха?
– Церква не може мовчати. Коли вона закривається у своїх стінах, вона не росте. Це ми бачимо на православній церкві Московського патріархату: у яких вона умовах сьогодні – можна лише поспівчувати! Можна мовчати, але люди ні до такого служителя, ні до церкви не йтимуть. Якщо люди не думають про динаміку, про вплив на місцевість, про авторитет – то, звичайно, можна мовчати. Це не нормально, тому що Христова церква має бути першою в добрих ділах, допомозі, співчутті.
– Чи потрібно проповідникам бути обережними з темами своїх проповідей у час війни?
– Проповідникам, я вважаю, обережними потрібно бути завжди, не тільки в час війни. Їм потрібно розуміти, що скільки в залі людей – стільки вони забирають їхнього часу й уваги. І за це потрібно відповідати, думати про те, щоб їхні слова будували й допомагали. Для порядку, погляду на події, речі, які стосуються членів церкви, є бесіди та навчання. А на загальних богослужіннях не має бути виховного процесу чи політики. Ні в якому разі не сіяти паніку.
– Як реагувати на російськомовний контент на богослужіннях у наших церквах?
– З цим потрібно бути обережним. Я знаю церкви, які з початку війни відмовилися від російськомовних пісень, не зачитують Біблії в російському перекладі. Ми у своїй церкві таких радикальних змін не вводили, щоб не сіяти ворожнечі. Хоча зміни проходять, і після закінчення війни вони також будуть, російської мови, як і росіян, люди не сприйматимуть десятками років. Хто не працюватиме над цим – їх просто терпітимуть у церкві… Є в цьому й позитивний момент: українець знає дві мови, а росіянин тільки російську, значить – інтелектуально українці на голову вище від росіян (сміється).
– Як не замінити Євангелію на ЗМІ? Як не втопитися в морі інформації?
– Сьогодні це як ніколи складно. Але Слово Боже живе та діяльне навіть у період війни. Є багато хороших тем, які будуть на підтримку, утіху, зростання духовності, підняття, а не погашання духа навіть у такі нелегкі дні. Найбільшу відповідальність мають служителі, які повинні приймати рішення не самостійно, а узгодивши їх із братами, навчити людей вибору інформації, щоб вони не слухали всіх підряд. І зайнятися ділом, бо всьому світу уста не загородиш.
– Як ставитися до християн Росії та Білорусі, які підтримують політику війни? У наших церквах багато родинних зв’язків, і люди опинилися по різні сторони.
– У такому разі, якщо це можливо, краще говорити про все, навіть про помідори, але не на цю тему. Тому що вони просякнуті своїми новинами, вони мислять через призму свого телебачення, живуть у тому – і ви з цим нічого не зробите. Біблія нам про це каже чітко: «Людини єретика, по першім та другім наставленні, відрікайся, знавши, що зіпсувся такий…» (Тит.3:10). Як відвертайся? Не говори, не доказуй, не томися, бо вони інші, ще й дітей своїх учать, що ми погані. Ми про них також погано думаємо. Тому, на мою думку, це заняття не варте ні часу, ні сили – нічого.
А ставитися як? Ми до них не йдемо, а вони хай до нас не йдуть і живуть собі, як знають. За свої дії вони відповідають перед Богом, а в нас своя позиція.
– На вашу думку, чи виявилися християни протестантських церков готовими до війни?
– На мій погляд, за наш напрям (мається на увазі УЦХВЄ) не може бути сорому, бо в плані пожертвування й іншої роботи ми набагато активніші за традиційні церкви. Капеланів більше число з традиційних, але наші волонтерські автобуси та машини ти зустрінеш від сходу до півдня України, найчастіше з рівненськими, волинськими та тернопільськими номерами. А це наше лице, саме в цьому відображається позиція церкви. Кожен член, у кого була можливість долучився до цієї роботи чим міг – хтось ділом, хтось пожертвою, хтось словом. Тому серце радіє за таку готовність, бо це згідно зі Словом: «Вірне слово! І я хочу, щоб ти його запевняв, аби ті, які увірували в Бога, намагалися бути першими в добрих ділах. Це добре й корисне людям» (Тит.3:8). А оцінку нашій роботі дасть сам Бог.
– Як бути християнам, у яких під час війни в серці поселилися гнів, лютість, ненависть до окупантів?
– Ненависть не завжди може бути гріхом, бо Біблія закликає тих, хто любить Бога, ненавидіти зло. Сам Бог, написано, ненавидить гордих та гріх, тому ненависть допустима емоція для християн. От тільки вже до чого?! Ти не переможеш зло, гріх та будь-якого ворога, якщо ти його спочатку не зненавидиш. Це підтверджує й пророк Ісая: «Чого то червона одежа Твоя, а шати Твої як у того, хто топче в чавилі? Сам один Я чавило топтав, і не було із народів зо Мною нікого! І Я топтав їх у гніві Своїм, і чавив їх у люті Своїй, і бризкав їх сік на одежу Мою, і Я поплямив всі шати Свої...» (Іс.63:2). Тому це почуття буде з нашими людьми певний час, і з цим нічого не зробиш. Це не значить, що християнин чи християнка не попадуть у рай, якщо вона озлобилася на ворога, який убив її дітей чи згвалтував дочку. Їй чи йому болить зло, яке заподіяли, і почуття ненависті до цього зла та його наслідків може бути просто спротивом цьому злу. Розпалювати ненависті не можна, навіювати людям також, жити й киснути в тому не варто, але з пережитого «рускі» в нас ще довго викликатимуть ці емоції, як після Другої світової – фашисти.
– Ваші побажання християнам України.
– Найперше, це зберігати спокій. Бути терплячими. Не падати духом та служити Господеві. Потрібно жити, не падати в паніку, відновлюватися. Бути миротворцями та першими в добрих ділах…