«Рівняйте дороги для Господа!»
Дорожні нотатки з поїздки в Дніпропетровську область
21-23 лютого 2026 року перший заступник директора місії «Голос надії» Сергій Тарасюк та почесний директор Микола Синюк здійснили поїздку на Дніпропетровщину. Служителі взяли участь в рукопокладанні у сан пресвітера місіонера Михайла Кулакевича, а також в зустрічі місіонерів Дніпропетровської та Запорізької областей у селищі Солоне. Детальніше — у дорожніх нотатках Миколи Синюка.
Повідомлення про ями попереду
Інколи навіть у далеку дорогу збираєшся швидко. Мабуть це був саме той випадок. З Сергієм Тарасюком вранці вирушаємо з Фастова, де я заночував у сім’ї Вадима Корольчука. Сонячний день, морозно, проте на узбіччі дороги тане сніг. Голос навігатора не стомлюється повторювати: «Повідомлення про ями попереду!» Сотні разів за час подорожі звучало попередження: попереду — ями, попереду — небезпека, попереду…
Власне, попереду ми планували зупинку, щоб помити лобове скло. Десь за Решетилівкою, у напрямку м. Дніпро, приглядаємося до узбіччя, де можна зупинитися. Здається тут можна — плавно повертаю кермо праворуч і за мить розумію підступність снігу — ми злітаємо з бетонного полотна дороги в глибокий сніг і розуміємо: це надовго... Ні вперед, ні назад. Відшукали буксирний канат, Сергій голосує проїжджаючим авто, темний фольксваген пролітає мимо, але десь метрів за 100 зупиняться й починає рух назад.
— Сергію, у бусі точно святі, от зараз переконаємося!
— А я найперше про це запитаю, — сміється Сергій. — Вітаємо вас, дякуємо, що зупинилися, ви віруючі?
В очах пасажирів здивування:
— Так, ми з церкви, з м. Київ. Поспішаємо у колонію, що у м. Кременчук, там у нас зустріч запланована…
Дівчата — пасажири з буса, побігли назад, щоб забрати транспорт, адже ми перекрили дорогу. Хвилина-друга — і ми вже на твердій дорозі. Я подумав: на яке узбіччя нас би не закинуло, які ями не траплялися б, Бог завжди поруч, і скрізь у Нього є слуги.
У Царичанці гостинно зустрічає Тарас Герасимчук. Мороз міцнішає, і так приємно погрітися біля палаючого каміна. «Ця грубка нас добре рятує, тому що світло вимикають регулярно, — каже Тарас. — До речі, її я будував сам, адже маю досвід у будівництві, пічок у тому числі. Пам’ятаю, одного разу мурував грубку в односельців і чую, як школярка, їхня донька, готує урок з англійської. Щось у неї не виходило. Я знімаю рукавиці, підходжу й починаю пояснювати. У батьків широко відкриті очі — пічник пояснює англійську. Вони й не здогадувалися, що пічник має дві вищі освіти…»
Як писав апостол Павло — що було перевагою, стало другорядним, а на першому місці — місіонерська праця, поширення Євангелії та спасіння людей!
З сусідньої кімнати вибігає дівчинка, грайлива й весела, проте говорити не може. Тарас пояснює: «Це наша Аня, їй п’ять років, її мама — з Луганщини. Жінка опікується собачим притулком, вдома — жахлива обстановка. Аня жила з тваринами, не говорить, а її поведінка нагадувала історію Мауглі. Зараз дитина перебуває в нас на прохання ювенальної служби. Потроху починає говорити й розвиватися».
Аня щасливо сміється й старається щось сказати до нас. До її сердечка проговорив Господь добротою служителів Христових. Сподіваємося, вона говоритиме й свідчитиме про це у майбутньому.
У Могилеві вирує життя
Селище Могилів, в минулому — хутір запорізького старшини на ім’я Могила, відоме з 1773. Сьогодні 22 лютого 2026-го. Чималенько води збігло у місцевій річці Оріль, мимо якої їду до Могилева. Сергій залишився у Царичанці.
Мороз, дерева в інеї, яскраве зовсім по-весняному сонце. Здалека не впізнаю приміщення, яке бачив більше року тому. Ошатні світлі стіни, нова покрівля, новий ґанок. Двері відчинені, не поспішаючи обходжу приміщення. Зал для богослужінь, класи, кухня, санвузли — все добротно і з професіоналізмом, як для Господа.
Під’їжджає переповнений мікроавтобус. Люди заходять у приміщення церкви, вітаються: «Добрий день». Місцевий молодий пастор Валерій Сергійчук широко усміхається: «Я — ще один рейс, зберу народ, тоді й поспілкуємося…»
Мені дуже подобається, як розпочинають служіння в нових місіонерських церквах. У залі — 30-35 людей, переважно нові прихожани. Співає гурт, потім Валерій просто й невимушено розповідає, де він був останніми днями. А саме — про поїздку в Німеччину, про людей, які скромно підтримують служіння місіонерів».
«Я вам так скажу друзі: це, мабуть, плюс, що я такого невисокого зросту. На кордоні навіть уваги не звернули, думали — неповнолітній, — сміється Валерій. — Проте насамкінець, уважно подивившись у паспорт, спохватилися — «О, то тобі вже 28 років?! Ану, документи, документи…»
Молитва, спів, проповідь — у залі зосереджена тиша, люди уважно слухають. Після закінчення служіння — гарячий чай, бутерброди, печиво. Ніхто не поспішає розходитися, спілкуються з пастором, один з одним. А ми збираємося далі, адже у Солоному зібрання починається о 15:00.
Пізніше Валерій Сергійчук розповів про церкву: «Шукаємо нові методи благовістя, особливо для підлітків, молоді. На базі нашої громади створили футбольну команду — діти віком 6-15 років. Їм дуже подобається в церкві. Графік у них такий: у понеділок — зустріч, вивчення Біблії. У вівторок і четвер — тренування, в суботу — різні змагання. Батьки надзвичайно задоволені та вдячні церкві, приходять на тренування. Також сформована старша команда. Ці наші проєкти визнані кращими в ОТГ. Батьки телфонують: «Діти чекають з нетерпінням, навіть телефони їх стали менше цікавити!»
На території церкви ростуть могутні дуби, думаю їм не менше 150-200 років. Розлогі крони підпирають небо, а все розпочалося колись із маленького жолудя. «Я вірю, що насіння Слова Божого проросте у могутнє дерево віри!» — ділиться пастор-місіонер. У Могилеві вирує життя, і воно починається у церкві «Нове життя».
Чи досить солі у Солоному?
Невелике приміщення дому молитви у Солоному переповнене — шум, гомін, усмішки, невимушене спілкування. Сьогодні урочиста подія — місіонер Михайло Кулакевич буде рукопокладений на пресвітерське служіння. У залі батьки Михайла — Петро Мефодійович і Тетяна Петрівна.
Старший пресвітер церков Дніпропетровщини Михайло Мокієнко, розпочинаючи служіння, згадав історію євангельського руху в області: «Колисками церков у регіоні стали П’ятихатки й Томаківка. На початку мого служіння було 28 церков, до сьогодні це число подвоїлося. У тому числі з’явилася громада християн у селищі Солоне. Щиро дякую «Голосу надії» за посвячених місіонерів, які долучилися до відкриття нових церков!»
Багато добрих слів сказали служителі, вітаючи церкву і брата Михайла з новим етапом служіння, мені особливо запам’яталася фраза: «Чи досить солі в Солоному?» Нехай цей день в історії церкви стане ще одним поштовхом до збільшення кількості божественної солі, адже сказано: «Ви — сіль землі».
Я дивився на батьків, на їхні відкриті обличчя, прислухався до їхніх щирих молитов. Мимоволі пригадував питання царя Саула до воєначальника Йоава: «Чий син цей юнак?» Не хто він, не що він зробив, а — хто його батько? З якого кореня виріс цей потужний пагін, що приніс несподівану перемогу переляканим полкам Ізраїля? Саме цими думками поділився з присутніми, закінчуючи урочисте служіння, вітаючи Михайла Кулакевича від місії «Голос надії».
Нерозумні ради Христа
Коли зустрічаються друзі, це завжди приємно, коли ж зустрічаються друзі-однодумці, співпрацівники — це свято родини, у нашому випадку — місіонерської родини. У понеділок 23 лютого в Солоному зібралася «місіонерська сіль» із Запорізької і Дніпропетровської областей, зустріч «нерозумних ради Христа», як писав апостол Павло. Ось декілька свідчень місіонерів про життя й служіння у прифронтових регіонах.
Петро Приходько, м. Запоріжжя: «Продовжуємо служіння в непростих умовах. Не втрачаємо оптимізму, незважаючи на обставини. Виїжджати не збираємося, робимо, що в наших силах. Особливо допомагає триматися молитва друзів, такі дзвінки, як одного пастора з Тернопільщини: «Брате Петре, кожної ночі ми молимося за вас, за сім’ю й за служіння…»
Тарас Дідич, м. Запоріжжя (поруч із ним дружина, яка поглядом підтримує кожне слово): «Нещодавно неподалік від нас, метрів за 150 впала керована авіабомба, 700 кг. На щастя, не вибухнула, інакше не знаю, що лишилося б після такого вибуху. Поліцейські, які прибули на місце падіння, сказали: «Як вам повезло!» Але ми знаємо, що за цим «повезло» стоїть Господь. Служимо у міру сил, виїжджати поки не збираємося. Четверо людей у нас прийняли водне хрещення».
Петро Ковальчук, м. Нікополь: «Минулий рік пройшов «живо й жваво»… Якщо раніше було 3-4 обстріли на день то зараз 9-10 обстрілів, а ще — сотні дронів, які летять до нас і через нас. ЗАЕС за п’ять кілометрів від Нікополя окупована ворогом, тож звідти — постійні прильоти. Цей зловісний огидний звук дзижчання дронів, що дзвенить у вухах, змушує бути обачними, проте служіння продовжується. Щонеділі 70-80 невоцерковлених людей приходять до церкви. Для нас честь служити цим людям Словом, хлібом, одягом. Нещодавно провели євангелізаційну зустріч у бомбосховищі. Приготували 200 подарунків для дітей, це було щиро й зворушливо. Одна мама попросила: «Якщо ще буде у вас навчання про Бога, то запрошуйте нас. Ні школа, ні влада нічого подібного не організували для дітей, а ви це зробили для нас!»
Оксана Фурт: «У Кривому Розі продовжуємо роботу з дітьми, хоч їх поменшало. Опікуємося більш ніж 20 сім’ями. Нещодавно повернулася з Куби, де ми проводили навчання для дитячих служителів. Для них елементарні речі — табори, зустрічі — це особлива Божа благодать. Біблія лежала на столі, але в руки її старалися не брати, тому що різні люди приходять, влада пильно стежить за віруючими. І за нами теж стежили. Повернувшись, хочу сказати: краще, ніж в Україні, немає ніде. Хоч і під обстрілами, я щаслива, що я українка. Перебуваючи на Кубі, намагалася змогла хоч трохи донести про те, що відбувається в Україні. Адже там інформації практично немає або вона спотворена».
Валентин Моісеєнко, селище Петропавлівка: «До всього приходиться звикати... Навіть прильоти не заважають людям відвідувати церкву. Проте ситуація ускладнюється — сім’ї з дітьми підлягають обов’язковій евакуації. Хоча загалом жити можна. Готую тепличку до весняної посадки овочів, життя продовжується!»
Олександр Мокієнко, селище Петриківка: «Маю зауважити, що ставлення влади до нас погіршилося, якщо порівняти з початком війни. Робота, як у всіх — допомагаємо з евакуацією цивільних, співпрацюємо з капеланами. Обставини склалися так, що дружина зараз служить в Дубаї, допомагає місіонерам Олександру Цибушкіну й команді. Незабаром повертається в Україну».
Віталій Петрик, м. Запоріжжя: «Ми живемо приблизно за 10 км від лінії фронту. Часто бувають прильоти. Я зауважив, що люди, яким служимо, часто говорять: «Ви стали для нас ковтком свіжого повітря й надії, нам приємно збиратися й бути в спільноті» На моє переконання, сьогодні надзвичайно важлива місія — просто підтримувати людей, стомлених жорстокою війною».
Сергій Тарасюк у заключному слові підбадьорював присутніх триматися Господа, не давати у серці місця для «ідолів», тобто речей, які забирають наш час і увагу. А потім була щира молитва подяки Ісусу Христу за спільність, за можливість бути Його інструментом на успіх Євангелії у прифронтових регіонах.
Ми поверталися назад, а навігатор не втомлювався повторювати: «Повідомлення про ями попереду!» Ям справді було надзвичайно багато. У моєму серці звучали слова пророка: «Рівняйте дороги для Господа!» Саме цю місію жертовно виконують наші друзі на сході України. Підтримаймо їх у молитвах…
Луцьк — Солоне — Луцьк