Місяць лютий — не зовсім лютий: Поїздка на Сумщину
Сьогодні 21 лютого, у вікно заглядає сонце, а на клумбі несміливо відкрили фіолетові пелюстки ранні примулки. Весна в наступі, весна переможе сльоту…
Мабуть варто почати розповідь із кінця січня, коли зимові дороги не дуже приваблюють до подорожі. Зрештою, дороги стали частиною життя, а тому якось звично реагуєш на роздовбаний асфальт і підступні удари — виявляється в калюжі, що на повороті в Брусилів, приховалася глибока виїмка. Колесо ціле, а тому — далі…
Вечір у Фастові
У Фастові сонце заховалося, стемніло. Вечеряємо в сімействі Корольчуків. Ще не так давно ця сім’я служила у м. Котельві, на Полтавщині. Тепер — Київщина, нова сторінка служіння. Спілкуємося, вечеряємо, Вадим розповідає про справи служіння, а я пригадую з усмішкою про особливу молитву старших сестер у церкві. «Ми молимося, Вадиме, щоб ти не вигорів, бо так багато справ, а ти ще такий молодий…»
Погодьтеся, коли декілька сотень кілометрів залишилися позаду, на столі запашний чай із ромашки, а внуки обіймають і заглядають ув очі — це гарне завершення дня…
Чорнухи — батьківщина Сковороди
Там, де в туманному мороці має з’явитися поворот на Чорнухи, я призупиняюся. Навігатор російською запрошує їхати прямо, а українською — повернути ліворуч. Бувають такі технічні збої, а особливо коли не дуже володієш сучасними гаджетами. Зрештою — рідна мова взяла гору, і справді — попереду перші будинки містечка.
Невеличкий будинок місіонерів тулиться на вузькій вулиці неподалік від центру…Сестри — Таня й Іринка Устимчуки запрошують до господи. На столі ароматно парує суп, а ми спілкуємося про справи. Невдовзі до нас приєднується ще одна місіонерська родина — Микола та Люба Шмиги, а незабаром і служитель церкви — Сергій Андрущенко з дружиною. У маленькій кухні вже зовсім тісно, проте розмова щира й невимушена. Смакуємо обідом й спілкуємося. Місіонери свідчать: «Маємо денний центр для роботи з дітьми. Відвідують 60 дітей, проводимо майстер-класи, біблійні уроки, спілкуємося… Нещодавно один із учителів Чорнухинського ліцею зауважив: «Дякую вам, що ненав’язливо вселяєте дітям віру в Бога, робите добру справу, в ігровій формі привчаєте дітей до практичного життя. Це пригодиться їм у майбутньому. Усі заходи дуже цікаві, дітям надзвичайно подобається. Дякую пастору Сергію Андрущенку за батьківське ставлення до дітей, він завжди знаходить час для спілкування… Миру, добра й Божого благословення всім нам…» Думаю — коментарі зайві.
Сутеніє, вирушаю в напрямку Сум. У січневому присмерку помічаю музей Григорія Сковороди, колись заходили сюди з друзями. «Світ ловив мене, але не спіймав» — це слова на надгробку великого українця. Місіонери продовжують служити тим, кого світ зловив, але не втримав, тому що для них прозвучали слова Євангелії: «Пізнаєте Правду, а Правда вас вільними зробить…»
Субота в Сумах
До Сум добрався, коли вже зовсім стемніло. Густий туман, мряка, а тому тільки з другого разу знаходжу приміщення дому молитви. Завтра субота, а сьогодні зібрався актив служителів Сумщини, щоб обговорити план звітної конференції. П’ємо чай і пригадуємо початки служіння в цій прикордонній області. Брати діляться інформацією про ситуацію на місцях. Анатолій Величко розповідає: «Наш дім молитви в місті Середина-Буда майже на кордоні, менше кілометра до прикордонного переходу. Практично щодня обстріли. Сусідні будинки, розташовані поруч із домом молитви, зруйновані. Сусідська дівчинка Дана, 8 років, подружка моїх дітей, загинула під час обстрілу. Моя сім’я зараз у Шостці, це неподалік від Середини-Буди. Проте й туди прилітають ракети, нещодавно постраждали помешкання місіонерів. Це справді моторошно, коли поспішаєш на недільне служіння, а поруч із домом молитви догоряють сусідські будинки після нічного прильоту…»
Суботній ранок у домі молитви в Сумах. Уже традиційно — молитовне зібрання два роки без перерви розпочинається о дев’ятій ранку з хвилини мовчання. Переповнений зал церкви, в основному невоцерковлені чоловіки й жінки. У залі тиша, оскільки з дев’ятої ранку — усеукраїнська хвилина мовчання, як згадка про всіх, хто загинув у цій війні. Потім проповідь Євангелії, спів, молитви — і так упродовж години. Ранкова молитовне зібрання закінчується, люди підходять до служителів. «Помоліться за сина, він на передовій, а мій син — пропав безвісти, а мій…» Біль горя та втрат відчутний на дотик… Тут якось по-особливому відчуваєш — ця церква для людей.
А тим часом зал заповнюють служителі Сумщини, деякі з них добиралися майже за 300 кілометрів. Стомлені, але відкриті й щирі. Чекаємо першого заступника старшого єпископа брата Віталія Яцюка, він повинен вести конференцію. Зрештою — дзвінок, брат Яцюк десь між Чорнухами й Лохвицею, підступна яма на дорозі пошкодила два колеса автомобіля, дороги... Він добрався до Сум саме на заключну проповідь перед завершенням конференції.
Я прислухався до звіту єпископа церков Сумщини Віктора Клеця, до інформації братів, відповідальних за відділи, а в думках дякував Богові за їхню вірність і посвяту. Потім хтось озвучив інформацію — щойно неподалік від Сум, у Хотінській громаді російська диверсійна група вбила двох цивільних — брата й сестру. Це громада, де виконує пасторське служіння Леонід Яковчук. До речі, родина Яковчуків із с. Біла Криниця, що поблизу м. Рівного, благословила шість своїх синів на місіонерське та пасторське служіння. Четверо з них — Микола, Петро, Віктор і Леонід служать у прифронтовій зоні на Сумщині. Ще двоє — Олександр і Юрій — на Хмельниччині та Львівщині. «Ви Христові герої, ви зразок вірності в служінні церкві Ісуса Христа…» — зауважую у зверненні до служителів, і повірте — це зовсім не перебільшення, це скромно й мало в контексті подій воєнного часу…
Після ранкового служіння — наша дорога на схід Сумщини. Десь за 140 кілометрів від обласного центру.
Селище Хухра
Така цікава назва населеного пункту, а ще цікавіша історія започаткування в ньому церкви. Не раз доводилося проїжджати з Сум до Котельви, і завжди звертав увагу на закинуте приміщення, що над центральною дорогою. Вікна з арками, щось схоже на церковні куполи на фасадній стороні, і завжди думка: а чому б тут не відкрити церкву? Це було б гарне приміщення для дому молитви…
Добрі думки знає Господь, і сталося так, що випускники місіонерської школи, що в м. Сколе, четверо братів із церкви с. Дроздинь, із Рівненщини, розпочали тут служіння. За короткий час приміщення змінило власників — і тепер використовується для проведення зібрань. Декілька людей нещодавно прийняли святе по вірі водне хрещення.
Але повернімося назад. Найперша проблема, із якою зіткнулися місіонери — де будемо жити? Житло — номер один. Не завжди так трапляється, як у Діях апостолів, коли новонавернена заможна жінка на ім’я Лідія запропонувала апостолу Павлу та його супутникам: «Якщо ви признали, що вірна я Господеві, то прийдіть до господи моєї й живіть» (Дії 16:15). У Хухрі «Лідії» не виявилося, а тому продовжили пошуки. Зрештою відшукали будинок, поселилися, але косі погляди сусідів завжди супроводжували місіонерів.
Проте невдовзі все змінилося. Війна внесла свої корективи, брати служили в селищі, доправляли допомогу до обстрілюваної, зруйнованої Охтирки, до Тростянця... Під час одного з обстрілів на город до братів прилетіло щось важке й велике, але не вибухнуло. Пізніше сапери заявили, що коли б воно вибухнуло, то з вулиці мало що лишилося б… Це радикально змінило ставлення хухрівчан до молодих місіонерів. «Тепер ми знаємо, чому ви тут поселилися, тепер розуміємо — то Бог зберіг вас і нас…»
Сьогодні в церкві свято, троє братів будуть рукопокладені на дияконське служіння, адже географія праці розширюється…Ми ледь не спізнилися — блокпости й розбиті дороги забрали трохи більше часу, ніж планувалося. Дім молитви переповнений — друзі з Охтирки, Тростянця, Котельви, Полтави доповнили атмосферу свята. Місіонери — Ігор Кузьмич, Сергій Огієвич, Олександр Францевич сьогодні стануть на новий щабель служіння.
Щирі слова настанов, порад, побажань лунають від служителів, старшого пресвітера Полтавщини Михайла Романа, єпископа Сумщини Віктора Клеця, пресвітерів із Охтирки й Котельви — Терентія Романовича, Леоніда Устимчука… Моє звернення до служителів було згідно зі словами Петра й Івана: «…подивися на нас, а потім — обов’язково — погляд на Ісуса! Чому ви дивитеся на нас? Це Ісус…» (Дії 3:3, 12).
А потім була зворушлива атмосфера привітань служителів — члени церкви й прихожани дякували братам за їхню щирість і любов до місцевих жителів. Місцева жителька Людмила Бондаренко зворушливо звернулась до служителів: «Ваше терпіння, мудрість, теплота й доброта покорили нас. Ми вас любимо й хочемо сказати: ви розворушили життя в селі, вам було важко, але вирулили й повели нас за собою… Щиро дякуємо вашим батькам за таких синів. Бажаємо, щоб ви завжди залишалися з нами, тут одружилися й жили…»
Черкаси — нові перспективи
Дорога до Черкас виявилася досить пристойною. Ну хіба що в Кагарлику та Миронівці дещо розбита, а так — цілком годиться для цієї пори року. Проїжджаю Смілу, навпроти автовокзалу, ліворуч яскраво горять ліхтарі біля дому молитви. Уже пізній вечір, проте здалеку помічаю рух на території, церква живе…
Черкаси гарне й чисте місто — це коли вдень, а тепер вечір — туман і мряка. Лютий тут не дуже лютий, на табло — плюс шість градусів. Вулиця поволі повертає вниз, уліво — це вже до набережної, десь неподалік приміщення церкви.
Веніамін Коваленко зустрічає з щирою посмішкою. Після від’їзду сімейства Левчиків він відповідальний за місіонерське служіння на Черкащині. Виходжу з авто, земля трішки похитується під ногами — десь 600 кілометрів за сьогодні, понад вісім годин їзди.
Спілкуємося за вечерею. Я завжди дивуюся щирості людей, які мають особливий місіонерський поклик. Веніамін — це саме той випадок. Він ділиться особистим: «Це приміщення, де ми зараз, придбане більше двох років тому. За останній рік вдалося зробити ремонт, маємо три потоки зібрань, оскільки основний зал невеликий. Правда, маємо ще серйозний борг за приміщення. Ми порадилися з Надією (це дружина) й вирішили: якщо не буде іншої можливості, то продамо свій будинок і перекриємо борг. Це наша спільна позиція, ми так вирішили, а там Господь все влаштує…»
Вранці — нарада працівників місії. Вдивляюся в знайомі обличчя співпрацівників, а в серці вдячність Богові за щирих, посвячених служінню людей. Старший пресвітер Михайло Малишевський звертається з коротким словом: «Господи випробуй серце моє…», співаємо й ділимося інформацією, що відбувається в місії, а що — на полях Черкащини.
Роман Коханець розповідає про служіння в Золотоноші: «Нещодавно збудований дім молитви, церква нараховує тринадцять членів, служіння відвідують до 60 невіруючих людей, по середах — до 90. Дякуємо за молодь із Луцька, Рівного, які навідують нас, це надзвичайно цінно… Маємо тісний контакт із соціальними службами, а також із спілкою воїнів-ветеранів…»
Ірина Кропивна свідчить про роботу з дітьми, особливий успіх має вивчення Біблії англійською мовою. На вихідних виїзди на Схід, там готуються гарячі обіди для військових і потребуючих, а ще, що дуже актуально, — душеопікунська робота з сім’ями загиблих захисників…
Валентин Ковальський із Канева ділився переживаннями: «Є велика потреба в працівниках. Налагодилася міжконфесійна співпраця, напрацьовуються спільні проєкти… А ще — так потрібно покласти плитку в санвузлах, а майстрів не догукатися…»
Агов! Можливо, ти зараз читаєш ці рядки, а твій плиткоріз ржавіє без діла? Тоді до Канева, а там, згідно із Шевченком: «…і лани широкополі, і Дніпро, і кручі буде видно, буде чути…», а заодно й плитка буде покладена…
Я залишав Черкаси після зустрічі з особливим відчуттям вдячності Господу й працівникам місії за посвяту в служінні. Край козацької слави стане краєм слави Христової через ваше служіння, друзі…
Микола Синюк,
Луцьк — Фастів — Чорнухи — Суми — Хухра — Черкаси — Луцьк