Варшава — це близько
Дорожні нотатки
12-16 березня 2026 року почесний директор місії Микола Синюк здійснив поїздку в Польщу, де викладав у біблійній школі та взяв участь у рукопокладанні пастора в новоутвореній місіонерській церкві. Детальніше — в дорожніх нотатках служителя.
Фото на згадку
Коли дороги стають частиною твого життя, то вже якось незатишно почуваєшся, довго затримуючись на одному місці. Проте, вже у перші години подорожі, ловиш себе на думці — я скоро повернуся додому.
Дорога до Устилуга досить пристойна, хоча навігатор час від часу попереджає про ями. На блокпосту перед Володимиром дебелий дядечко зазирає у відкрите віконце авто, з розумінням киває — бачу, мовляв — проїжджай. Сивина, вона не тільки прикраса, але й перепустка на час війни…
Кордон забирає свої звичні 3-4 години черги, а ще робить фото на згадку. Хтось запитує:
— Це всіх фотографують на кордоні, чи вибірково?
— Та ні, — усміхається інший, — то тільки вродливих.
— А, зрозумів, тоді мені це не загрожує… — сміється.
У Польщі навігатор підозріло мовчав про ями на дорозі. Чого б це? Вдалині видніються силуети Варшави…
У школі церкви «Вефіль»
Студентів не дуже багато, знайомимося: я з Волині, я з Рівненщини, я з Данії, а я… Зрештою — всі з України: західні області нашої землі, як завжди, щедро діляться ревними, молодими людьми.
Короткий документальний фільм про служіння місії «Голос надії» повертає у далекі дев’яності. Завжди з хвилюванням вдивляюся у ці кадри, впізнаю знайомі дорогі обличчя. Декого вже немає, їхня місіонерська дорога пролягла до обрію Вічності.
Говоримо зі студентами про задум Божий: як повернути людину до її попереднього статусу — сина і доньки небесного Отця. Чому важлива місійна праця, роль церкви в ній, а ще — про відкриття нових церков. До речі, випускники місіонерської школи при церкві «Вефіль» вже заснували декілька нових церков у різних містах Польщі. Завтра одного з випускників, Сергія Буренка, будемо благословляти на пасторське служіння в одній із таких громад — у м. Гродзиськ-Мазовецький.
А ближче до вечора ще одна приємна несподіванка — до нас завітали гості з Волині, Михайло Близнюк і Володимир Вронський із дружинами. Вечірнє служіння після цілого дня викладання — зовсім не тяжке, а навпаки — бадьоре і благословенне…
Після служіння підійшла одна із сестер: «Це мій дідусь, Богдан Сидорчук, був разом з вами на відкритті дому молитви у Сухобезводній. Ми з Львівщини...» Я пригадав старенького брата Богдана, в’язня за віру, а ще — доброго пасічника. І його запашні подарунки — баночки з медом в офісі місії.
«Був хворий і ви провідали Мене»
У поїздках так буває — міняються плани і день проходить інакше. Зміна планів суботнього дня призвела до відвідання онколікарні у Варшаві. Ромчику, сину місіонера Андрія Кохтюка зробили операцію.
Крокуємо коридором лікарні, ліворуч — палата хлопчика. Він зустрічає нас широкою усмішкою й одразу показує свою зачіску — чисту, без волосся голову. Мама Тетяна розповідає:
— Сьогодні остання хімія, дасть Бог, завтра випишуть додому. Ми вже трохи стомилися у цій напрузі, але бачимо руку Господа. Ромчик йде на поправку, сподіваємося, що все стабілізується…
Дзвонить телефон і хлопчина серйозно дає вказівки молодшим братикам:
— Так, я вам одразу кажу — це серйозна робота. Маєте покликати когось з дорослих, я можу домовитися, щоб вам підкачали колесо вєліка. Самі не справитесь і не пробуйте!
— Він надзвичайний оптиміст — продовжує мама — і не за роками серйозний!
Схиляємося біля ліжка, молимося за Ромку…
Вранці чую як Матвій і Пилип, молодші братики Роми, розмовляють між собою:
— Який сьогодні день класний, який день...
— Супер! Я теж так чекав цього дня, так чекав…
— Це круто, тепер все буде інакше…
Я зацікавлено дослухаюся й запитую:
— А що такого особливого сьогодні, день як день?
— Е ні, сьогодні особливий день, сьогодні Ромку з лікарні привезуть, ми знову разом будемо…
Дорогою в Гродзиськ-Мазовецький
Сьогодні о 17:00 — служіння у Гродзиську. Вирушаємо з Варшави, у нас година часу, спілкуємося з Андрієм Кохтюком, багаторічним місіонером «Голосу надії».
— У моєму житті була ситуація, коли я чітко зрозумів: мені потрібно міняти місце служіння, але не знав куди саме рухатися… — розповідає Андрій. — Я молився, а потім отримав запрошення від Олександра Прадуна допомогти у відкритті нової церкви. Отримав благословення від братів в області й місії, розпочав працю в кінці 2020 року. Таким був початок мого служіння в Польщі. 2021 року я забрав сім’ю й переїхав на постійне служіння.
— Що особливого пам’ятаєш із того періоду? — запитую.
— На початку було трохи сумно… Приходило зовсім небагато людей, але всі з різними поглядами. Діти мене часто запитували — а коли вже буде «наше» зібрання? Згодом сформувався порядок богослужінь, стали підходити нові люди…
Потім почалася війна, особливо перший місяць був дуже важким. Величезний потік людей — діти, дорослі — безперервний потік біженців. Хто тільки не пройшов через нашу церкву… Зрештою, я думаю, це задум Божий — щоб ми були тут і розділили цей тягар допомоги переселенцям.
Представники польського телебачення, тележурналісти від місії Біллі Грема, Іванка Трамп з групою волонтерів були частими гостями церкви. І багато інших… Проте мені було байдуже до такої уваги, моя турбота полягала в тому як прийняти, нагодувати, дати відпочинок і відправити далі.
— Оглядаючись назад, хотілося б щось змінити?
— Я розумію, що мало молився, потрібно бути ближче з Богом — тоді і робота продуктивніша… Ні, ні про що не жалкую, хоча були ситуації, коли життя немилим ставало…
— А як діти, дружина сприймали таке «вокзальне» життя? Адже непросто втримати духовний і матеріальний баланс у таких обставинах.
— Мабуть, про це краще в них запитати, проте я ніколи не помічав ні в розмовах, ні в побуті якогось ремства через те, що у нас повна хата сторонніх людей. Навпаки, ми отримали багато друзів, знайомих з різних країн. Старші донечки весь час були зайняті допомогою біженцям. Це був по-особливому благословенний час…
— Маєш якісь плани на майбутнє?
— Хотілося б трохи відпочити. Батарейки нашого тіла потребують підзарядки. Я раніше цього не розумів, навіть міг осудити когось, хто дозволяв собі говорити про відпочинок. Тепер розумію, і хотілося б хоч трохи повноцінно побути з сім’єю…
Петер Карась і рукопокладання Сергія Буренка
У цього високого чоловіка з благородною поставою, приємний інтелігентний голос.
— Петер Карась, — відрекомендувався він, простягаючи руку. Це регіональний служитель у братерстві єпископа Марека Камінського, а місто Гродзиськ у зоні його духовної опіки. Радимося щодо ходу рукопокладання.
Петер пропонує, щоб декілька служителів прочитали тексти на тему пасторського служіння для брата Сергія. Андрій Кохтюк читає з листа Павла до Ефесян, я — з Першого послання апостола Петра. Петер додає настанови з інших текстів Писання. Разом звершуємо молитву з покладанням рук. Після молитви запрошуємо дружину і знову молимося — за сім’ю служителя.
А далі відбулося дійство, яке на рукопокладанні я бачив вперше. Брат Андрій, підперезавшись рушником, схилив коліна і з щирою молитвою омив ноги нового пастора церкви.
— Сергію, — звернувся він, уставши з колін і передаючи рушник, — Христос показав нам приклад служіння, тож нехай цей рушник завжди нагадує тобі про це. Люби людей і служи їм, як служив Христос!
Місіонерське служіння у Польщі продовжується, «Голос надії» продовжує лунати!
Микола Синюк