Дорогами прифронтової зони
Дорожні нотатки
17-24 червня 2026 року почесний директор місії «Голос надії» Микола Синюк здійснив поїздку в Дніпропетровську область, де викладав у біблійному коледжі та служив у місцевих церквах. Детальніше — у дорожніх нотатках служителя.
Що із дзеркалом заднього виду?
О 9 ранку вирушаю на Полтаву, там зупинка, ночівля, а далі — м. Дніпро, семінарія, служіння студентам. Дорога знайома, погода гарна, настрій теж, а тому так хочеться трішки натиснути на педаль газу… «Ну, ось так вони і їздять…» резонно зауважує дружина. Думаю, зауваження — у контексті трагедії, що сталася нещодавно у Києві. «Вони» — це я… І в пам’яті одразу зринають слова «Послухай Сару, дружину твою!»
Слухаю, трохи скидаю швидкість, стараюся бути уважним, але — у Рівному, зовсім не на швидкості, у заторі, правим дзеркалом зачепляю бус, який повертав праворуч, а потім різко пригальмував. Японці — розумні люди, дзеркало акуратно склалося на пружині. Зовсім нічого, без подряпини, проте — вже не видно, що праворуч від тебе. Зупиняюся, вирівнюю дзеркало — знову все добре. Далі — без пригод, лише думка не дає спокою: без дзеркала складно орієнтуватися, особливо в дорозі. У духовному сенсі — також, тому так важливо частіше заглядати у дзеркало Божого Слова, не бути слухачами-забудьками. Інакше — не оминути пригод на життєвій дорозі.
До речі, вся дорога з Луцька до Полтави — гарно відремонтована. Щоправда, не скрізь проведена розмітка. Але жодного разу навігатор не видав березневої фрази: «Обережно — ями попереду!»
Вечеряємо у сімействі Михайла Романа, старшого пресвітера Полтавщини. Старші доньки — у церкві, спільно з групою молоді з с. Кідри працюють у дитячому таборі. Пізно повертаються, стомлені але щасливі. «Я так вирішила, — це Улянка, найстарша донька, студентка, — вирішила, що екзамен потерпить. Три дні замість підготовки до здачі екзамену присвятила роботі з дітьми. Дякую Богу, мені було дуже важливо отримати такий досвід. А екзамен, нічого — ще є один день і дві ночі, встигну!»
Вночі у Полтаві гриміло, російська балістика робила свою смертоносну роботу. Довго не можу заснути, розбуджений вибухами. А вранці біля відкритого вікна так гарно виспівували кури, що згадалися роки дитинства…
Згадуючи минуле
Вранці трішки пройшлися центром міста, зупинилися біля храму. Під’їхала колона поліцейських авто зі звуками сирен. Ще один герой «на щиті» — один Бог знає останні миті його життя… Зауважую на вулиці дуже багато молодих чоловіків призивного віку, смакують кавою, діляться новинами.
Разом із братами звершуємо молитву на будівництві церковного приміщення. Ще пів року тому тут стояли тільки стіни, а тепер — готова покрівля, монтуються вікна. Сподіваємося, скоро тут відбудеться посвята дому молитви.
Ближче до вечора вирушаю на Дніпро. Так приємно на полтавських дорогах зустрічати знайомі назви — Нові Санжари, Білики, Перещепина, Дрижина Гребля й спогадами повертатися у минуле. Понад 20 років тому тут проводилися перші євангелізації, перші люди наверталися до Бога і ставали членами нових церков. До речі, на початку служіння місії «Голос надії» на Полтавщині, тут нараховувалося лише близько 7 невеликих церков. Зараз, згідно статистики — 82 церкви, в перспективі — відкриття декількох нових.
Спільно ми зможемо більше — церкви, місія, посвячені люди, які жертвують ресурси і себе самих на славу Христову й розширення Його Царства. Місто Дніпро зустрічало дощем, а це, погодьтеся, гарна ознака…
Важко у навчанні…
Сучасники Господа Ісуса Христа були вражені: «Дивувались юдеї й казали: Як Він знає Писання, не вчившись?» (Ів.7:15). Відповідь проста — Він Сам був втіленням Слова, Його Автором і Виконавцем. Але то — Христос, а ми повинні навчатися, через знання та супровід Святого Духа зростати у вірі й пізнанні Господа. Власне для цього й зібралася група студентів біблійного коледжу «Світло Євангелії» у церкві «Віфанія» м. Дніпро. Курс «Основи практичного місіонерства» включає у себе бібілійний, історичний, культурний, стратегічний і практичний аспекти місіології.
За першим столом помічаю наймолодших студентів — Даниїла та Самуїла (10 і 12 років). Це — сини Сергія Губені, місіонера «Голосу надії», а тепер і відповідального за освіту в Дніпропеторвській області. У Самуїла великий синець під оком, запитую: «А що сталося?» — «Та ми з хлопцями в футбол ганяли, під час гри дісталося…» — «То ти мрієш стати футболістом чи місіонером?» — «Футболістом мабуть, або футболістом-місіонером, це ж нормально?» Не знаю, коли у переліку спортивних дисциплін чи класифікаторі професій з’явиться спеціальність «футболіст-місіонер», але ідея заслуговує на увагу. Принаймні, місію у професії ніхто не скасував.
«Наше бачення — утвердження й поглиблення віри членів церкви, формування та підвищення кваліфікації діючих служителів» — ділиться планами на майбутнє ректор коледжу «Світло Євангелії» Сергій Губеня. Дякую групі за співпрацю й витримку під час лекцій. У навчанні важко, проте легко у бою. Наша війна продовжується не тільки у зоні зіткнення з росіянами, але щоденно — на невидимому фронті духовної боротьби. Інколи саме там відбуваються найвідповідальніші перемоги.
Необхідність порушення режиму швидкості
Дорога до Нікополя нагадує цитату: «Дорога, що від Єрусалиму до Гази спускається — порожня вона» (Дії 8:26). Дорога справді порожня, інколи стрімко пролетить самотнє авто...
Дзвінок від пастора й місіонера Петра Ковальчука пролунав несподівано, але з важливою порадою: на під’їзді до Нікополя, кілометрів за 15-20 додати у швидкості — так щоб не менше 130 на спідометрі до в’їзду під захисні сітки. Війна диктує правила дорожнього руху — дрони полюють за автомобілями. Переконуюсь у цьому за кількасот метрів — велика вантажівка, повністю спалена, чорніє купою брухту майже посеред дороги, трохи далі, на полі — ще одна. Нарешті скидаю швидкість під тінню сіток, що охоплюють дорогу. Навігатор не працює, зупиняюся. Над вулицею продзижчав дрон. Ні людей, ні авто.
Петро здалеку махає рукою — за хвилину паркуюсь біля дому молитви під високими туями: «Тут не так з повітря видно, бо ж щодня над головами літають!» На території чистота й ніжний аромат квітів. Вони скрізь — стоять, висять ароматними букетами, милуючи око. Малята — Надійка з Мануелкою — весело щебечуть на гойдалці. Самуїл, старший син, зі знанням справи розповідає: «Я вже їх знаю — (це він про дрони) — «ефпівішка» дзижчить дуже, але там небагато заряду. Ще є «літачок» — він сильніше бухає. Ну, а «баба-яга» в нас тут не літає, то великий дрон — наш. Я знаю коли наші літають, а коли — руські».
«Макаронні» християни
У тіні під навісом розмовляє пара літніх людей. Знайомимося: подружжя Станіслава і Надії Прозорових. Члени місцевої церкви, активно служать. Запитую: «Як давно ви в церкві, що підштовхнуло шукати Бога?» — «Що піштовхнуло? Макарони, — сміється Надія. — Пенсія мала, а сказали, що тут макарони дають. Раніше часто проходили повз, думали якась секта. Але зайшла, послухала і щось серце зачепило». «Я теж прийшов, але трохи пізніше, — додає Станіслав. — Моя сестра дуже насторожено це сприйняла. Нічого, кажу їй, скоро й ти прийдеш у церкву!»
«Одразу як прийняли хрещення, — Петро Ковальчук вступає в розмову, — у їхній двір прилетів снаряд. Всі господарські будівлі зруйнувало вщент, до фундаменту. Не подобається дияволу, коли люди Христа знаходять, от і старається!»
«Мене дуже сюди тягне, — продовжує Станіслав. — От сьогодні служби немає, а так тягне до церкви! Думаю, піду подивлюся, що там і як… Я жалію, що стільки років пройшло-пролетіло, а я не знав що єсть така жизнь. Тепер я з Богом, молитися люблю. І всі на роботі знають, коли в мене молитва, а тому чекають: коли закінчу, тоді принесу ключі. А молитву перебивати не положено» — сміється. «А я поезію люблю, — каже Надія. — Вірші мені подобається і в церкві читати». І декламує один з улюблених. Обіцяю надіслати для неї збірничок християнських поезій.
Спостерігаю за дружиною Петра, вона вагітна, очікують четверту дитинку. Клопочеться з банками, з вишнями — звична картина багатодітної мами. «Тут багато людей виїхали — будинки, сади лишилися. Чого добру пропадати? Робимо компоти, варення. Приїжджають гості, друзі, то маємо чим пригостити» — Петро ставить важку посудину з вишнями на вогонь.
Увага: небезпека — загроза дронів!
В Нікополі о 4 ранку вже майже день. Тихо, тепло, небо прозоре й не чути поки що важкого «буух» зі сторони ЗАЕС, що на протилежному березі Дніпра. Сьогодні о 10 ранку — зібрання. Читаю й роздумую про служіння наших друзів у цьому місті. Щоденна небезпека, дрони дзижчать постійно, шахеди, арта обстрілює… Нещодавно з десяток снарядів прилетіли навколо території дому молитви. Слава Богу, не було прямого влучання. Місіонери — сім’я Ковальчуків, Вадим Матухно (нещодавно обраний дияконом церкви), Анатолій Семеняка (теж диякон, батько п’яти дітей) — з постійністю виконують справу, доручену Спасителем: поширювати Євангелію, бути світлом і сіллю, являти образ Ісуса Христа серед постійних тривог.
Сьогодні в церкві гості з Франції — пан Луїк та його компаньйон, якого називають «дєдушка». О 3 ранку запускають благодійну пекарню, а вже о 6 — люди отримають запашний гарячий хліб. Під час проповіді раптом на весь зал гучно лунає: «Увага: небезпека — загроза дронів! Дрони летять у напрямку Олексіївки!» Зупиняюся, переводжу подих і продовжую проповідь. Люди в залі реагують спокійно, вони звикли до сигналів системи оповіщення, яка автоматично повідомляє про загрозу атак з повітря.
Служіння закінчилося, у приміщенні церкви запах свіжоспеченого хліба — французи розпочали своє служіння, вони скоро відбудуть у Херсон. А служіння роздачі Небесного Хліба — проповіді про Христа в умовах війни продовжиться місіонерами. «Ми залишаємося тут, продовжуємо служити людям, і в цьому — зміст нашого перебування у Нікополі» — підсумовують вірні Христові воїни.
P. S. Сьогодні, 25 червня, коли готую цей матеріал, отримую повідомлення від Петра: «Вітаю, цілу ніч атакували місто дронами, шахедами, ствольна та реактивна артилерія, поряд декілька вибухів, в нас все добре, дякувати Богу!»
Зворотна дорога
Понеділок — зустріч місіонерів Полтавщини, Сумщини, Харківщини. О 17 годині збираємося у Котельві, в затишному домі молитви. Знайомі обличчя — служителі з Сум, Хухри, Верхньої Сироватки, Сонячного, Пархомівки, Краснокутська, Полтави… Усіх і не згадаю.
Із вступним словом звертається Петро Устимчук, місцевий пастор-місіонер, молимося разом. Єпископ-місіонер Михайло Роман робить огляд ситуації в регіоні, дає поради щодо служіння.
Ділюся думками на тему «Пастор для світу» — виклики для служителів під час війни. Делегація із Сум запізнюється — потрапили в аварію, пошкоджене авто, чекають поліцію. Десь на половині зустрічі бачу в дверях обличчя братів з Сумщини. У молитві щиро дякуємо Богу за збережене життя.
На вулиці — щедрий, теплий дощ, спрагла земля п’є благодатну вологу, свіжіє навколо. Прощаємося з братами, невтомними сіячами й поливальниками Христової ниви у прифронтових регіонах. Є Той, Хто сильний зростити посіяне! Завтра — до Луцька…
Луцьк — Полтава — Дніпро — Нікополь — Котельва — Луцьк