Борис Сафанюк: «Хочеться потратити життя
для того, щоб виконати бажання Бога»

03.09.2019
0
128

Борис та Аліна Сафанюки тривалий час служили місіонерами у Волгоградській області. Але настав момент, коли вони відчули Боже керівництво їхати в Об'єднані Арабські Емірати, щоб відкривати там церкву. Як це було, Борис розповідає в інтерв'ю.

— Брате Борисе, розкажіть, яка праця передувала вашому служінню в м. Дубай.

— Перед тим, як переїхати в Емірати, я жив 19 років у Волгограді. Був у мене період, коли служив старшим пастором у Черкаській області. Після закінчення Московської семінарії «Благодать» особливо захотілося служити Господу. Зустрівся з єпископом Олексієм Руденьким — і він запропонував мені працю в місті Суровікіно, це райцентр у Волгоградській області. Там у радіусі 200-300 км не було євангельських церков. За перший місяць праці в місті покаялося біля 30 людей. Ми стали готувати їх до хрещення. І до кінця 1996 року церква відбулася. Вона жива. Вона діє і понині. Там тепер працює молода сім’я. З часом переїхав у Волгоград і відповідав за церкву в одному з районів. Збудували дім молитви на 250 членів. Церква помалу росла. У Волгограді багато студентів із різних африканських та азіатських країн, тому ми проводили друге служіння для них англійською мовою. Їх постійно збиралося чоловік 50-60.  Було багато напрямків, у яких ми служили, зокрема реабцентри, інші соціальні служіння.

Крім того, я з дружиною працював у будівельній компанії, яка будує зоопарки в Росії та за кордоном. Там ми були директорами й керували тим бізнесом. Наш матеріальний стан виріс, діти стали дорослими: наша дочка оперна співачка, вийшла заміж і живе у США; син закінчив біблійний коледж і служить у церкві, допомагає в музичному й адміністративному служіннях. Отож, ми вирішили, що залишимося у Волгограді й розвиватимемо доручене нам служіння.

— А як до вас прийшло розуміння, що вам потрібно їхати в Дубай?

— Одного разу я поїхав у Москву на конференцію. На ній Господь глибоко торкнувся мого серця. І раптом у мені стала жити думка: готуйся до міжнародної місії. Це був Бог. Думка не покидала мене. Я не знав, куди їхати і як. Але в серці з’явилося розуміння, що мені потрібно готувати собі заміну в церкві, потрібно готувати нових директорів у бізнесі. Підкреслюю, що мені цього ніхто не навіював ззовні, це було глибоко в серці, і я розумів, що це від Господа. Прийшла ще одна думка: мені потрібно вчити англійську мову, у мене ще є 2 роки — і потрібно готуватися.  І я став готуватися. А якось почув, що в Об’єднаних Арабських Еміратах, в Дубай, є багато українців, росіян, що там немає церкви. Я навіть не можу відслідкувати, звідки ця інформація прийшла. Знов залягла в серці думка: тобі потрібно їхати в Дубай і відкривати там церкву. Я поділився нею з єпископом Олексієм Павловичем Руденьким, і він сказав: «Я також бачу, що в Дубай потрібна церква, і якщо ти хочеш, то я благословляю тебе, передавай усі справи в регіоні і їдь».  Були страхи: де гроші брати, там високий рівень життя, я не знаю арабської, це мусульманська країна — і ще багато питань. Але одного разу ми з дружиною вирішили поїхати на тиждень у Дубай, походити по його вулицях, помолитися й пошукати Господа: «Чи справді Ти нас сюди кличеш, чи, може, ми самі собі це придумали?» І як ми приїхали в Емірати — на другий день познайомилися з російськомовними людьми. Ми їх ніколи не бачили й не знали. Вони виявилися віруючими й ходять у якісь церкви. Ці люди запросили нас відвідати групу християн, яка збирається на віллі за містом. Це була доволі велика група, серед них були пакистанці, індуси, сирійці, українці, білоруси, американці та представники інших національностей. Вони запропонували мені проповідувати. Мою проповідь перекладали на різні мови. У кінці зібрання була молитва. Керівник цієї групи, єгиптянин,  підійшов до мене, став за мене молитися й сказав: «Мені Господь відкриває, що Він тебе прикликає в це місто. Ти повинен сюди переїхати, Господь тебе тут благословить, ти будеш тут впливати, і з цього міста Господь пошле тебе в країни Перської затоки, де ти будеш проповідувати, а також в африканські». Він говорив мені про речі, про які я знав. Бо коли я молився, то Бог мені відкривав, що праця моя не зупиниться на Дубаї, а пошириться на навколишні країни, де багато російськомовних людей. Тож те, що він казав, — то це те, що знав я і Бог, і трішечки моя дружина.  Потім встав  індус, узяв поліцейську кепку й одяг мені на голову, а помолившись, промовив: «Бог поліції Дубая дав фізичну владу, я надягаю на тебе цю кепку, бо Бог дає тобі в цьому місті духовну владу, щоб ти проповідував і насаджував церкви». Та група стала за мене дуже щиро молитися. Після молитви підійшла до мене третя людина, жінка з Америки, і стала пророкувати те саме. Я просто стояв і плакав, і не міг повірити такій точності й конкретності сказаного. Ця молитва стала останнім підтвердженням, що це точно Господь.

Потім до мене підходили українці й росіяни й казали, що вони давно тут живуть і моляться, щоб у Дубаї з’явилася російськомовна церква. В Еміратах проживає біля 400 тис. російськомовних людей. Це не тільки представники країн СНД, але й інших, які знають й користуються російською мовою. Звичайно, тут збираються окремі групи для спілкування, але окремої російськомовної церкви немає. У будь-якому разі я не знайшов такої, бо ж місто велике, мільйони людей.

— Утвердившись у тому, що Дубай — Божа воля для вас, що ви стали робити?

— Я повернувся в Росію і став молитися за Дубай, а також протягом року періодично туди приїжджав, знайомився з людьми, підтримував стосунки з групою в кількості 10 людей, які згодилися молитися й працювати над тим, щоб в Дубай була церква. Найпростіший спосіб євангелізації — дружба, особисті контакти, особисті стосунки. Друковані видання, сайти — ми з цим не спішимо, бо для цього потрібно мати релігійну візу. Тож наша група поповнювалася — і тепер ми спілкуємося майже зі 100 людей. Правда, не всі вони в церкві. Хтось побував — і пішов.

Зрештою ми з дружиною переїхали в Дубай — і перебуваємо там уже понад 8 місяців.

— Як поставилася до вашого покликання дружина?

— Дружина Аліна була завжди зі мною, завжди мене підтримувала. І коли їздили в Емірати, то їздили разом. Вона все бачила й чула, і Господь торкався її серця наперекір усім страхам і переживанням. Звичайно, тяжко лишати зону комфорту. Ми їхали не через нужду, не ради виживання чи пошуків кращого життя. Ми не живемо пошуками того, що краще. У нас цього немає вже давно. Виросли. Що нас мотивує — ми хочемо знати Бога, Його волю, Його плани й бути в цьому. Чи це буде Дубай, чи Африка, чи Азія, Україна. Мене вже не хвилює питання, де краще, гірше, комфортніше, яка економіка. Хочеться  потратити остаток життя, щоб виконати Його бажання. Це те, що нами рухає.

І коли Господь скаже: «Досить, їдь туди чи кудись інше», — нема проблем. Ми туди поїдемо. І я підозрює, що так і буде. Рано чи пізно люди з Дубая виїжджають. Утомлюються від клімату, від жари, від ритму життя і всієї системи міста. Ця втома приходить через 5-7 років. Так, спочатку все добре, люди насолоджуються, але потім втомлюються. Це мої висновки, мої спостереження. Навіть недавно знайомі чоловік і жінка сказали, що треба щось міняти — і повернулися в Україну.

— Ваші враження й переживання за час перебування в Дубаї.

— Ми бачимо Боже сприяння в усьому — у великих потребах, у дрібницях. Є страх, так, мені буває дуже некомфортно, я не знаю арабської, не знаю англійської, мені доводиться платити великі гроші за візу, за житло, мені потрібно знову вчитися, щоб отримати водійське посвідчення. Стоїть ніби гора проблем, але у всіх цих питаннях ти молишся, постишся — і двері відкриваються. Я боявся йти вчитися на водія: це ж усе по-англійськи — заняття, теорія. Цей процес дуже складний. Але вирішив, що зроблю те, що можу. І коли став складати іспити, то склавши кілька на відмінно, вийшов, сів — і став плакати. Не знаючи англійської, не розуміючи, що вони від мене хочуть, я йшов, робив — і мені ставили відмінно. Це просто Божа благодать, яка покриває всю мою недосконалість, мою обмеженість. І так у всіх питаннях — фінанси, документи, візи моя і дружини. Потрібно багато документів, які підтверджують наше офіційне перебування в Еміратах. І Господь благословив нас. Ми безплатно користуємося залом на 120 місць на 7 поверсі вже близько року. Нам допомагає інша церква. Вона орендує зал для себе, а у вільний час збираємося в ньому ми. Господь благословляє зокрема в музичному служінні, з’явилася апаратура, проста, але помалу все буде.

— Що б ви порадили  місіонерам, які починають працю на Божій ниві?

— Кожній людині потрібно через стосунки з Богом, у світлі Слова розуміти: хто я в Богові, куди й навіщо мене покликав Бог, яка моя місія, яке моє бачення, яке моє покликання. Я точно знаю, що за покликанням я пастор насамперед. Так, я маю ще інші здібності й таланти. Я кажу, що я пастор і бізнесмен. Але бізнесмен тільки тоді, коли потрібно, і слідкую, щоб бізнесмен не нашкодив пастору, не «вбив» пастора. Пастор, бесідуючи з людьми, опікуючись ними і вирощуючи їх, інвестує у вічні цінності, в душі. Комфорт, який може принести бізнес, закінчиться. Житло й усі ці матеріальні речі рано чи пізно зістаряться, втратять цінність і значимість. Це моє зріле розуміння, бо раніше я так не думав.

Я завжди раджу людям: зрозумій, хто ти, яким бачить тебе Бог — і будь у цьому вірним, прийми Божий план, Божу волю, прийми свою місію, своє покликання. Якщо ти місіонер, служитель — то стій в цьому.

Коли я розумію, хто я, це дає мені сміливість і впевненість молитися, звертатися до Бога. Бо знаю, що я не самозванець. Для мене честь і привілей, що Він мені, простій людині, дозволив служити Його церкві, Його людям. І якщо Він мене покликав, то Він забезпечить усі моє потреби.

Це Його церква, а я Його співробітник, я сприяю Божому ділу. Це не мій проект, а Його. Тому я не боюся. Мені легко. Мені легко було відпускати церкву у Волгограді. Це все Його. Це Він робить. Моє завдання — бути слухняним покликанню. Я в ньому щасливий, а не в зоні комфорту. Зона комфорту, де ти все знаєш, все контролюєш, — може нашкодити або й навіть убити.

Людям потрібно розуміти, хто вони, бути сміливими. Сміливий не той, хто не боїться, а хто боїться — і йде. Слухається. Робить перші кроки — а потім воно все влаштовується.

Ми справді боялися, так багато розмірковували над тим, як воно буде. А потім я сказав: «Стоп, досить розмірковувати. У нас є гроші на квиток? Є. Можемо там прожити кілька місяців? Можемо. Тоді їдемо». Ми поїхали, взяли відповідальність за церкву — і люди стали до неї долучатися.

Тому моя порада людям: будьте відважні, час проходить, життя проходить. І якщо ви розумієте, що це від Бога, і у вас є мир і підтвердження, і благословення лідерів, старійшин, пасторів, єпископів, директорів місії — тоді вперед і не потрібно боятися.

Розмовляв Василь Мартинюк



Додати коментар

Пожертвувати