Геннадій Мохненко: «Росія чинить жахливе жертвоприношення»

25.03.2022
0
538

Сьогодні вся увага України і світу прикута до одного міста, яке має назву Маріуполь. Це місто, в якому зійшлися добро і зло, де відкрилася явна суть самого зла. Російські нелюди спричинили гуманітарну катастрофу, геноцид населення. Але на фоні цієї темряви є промені світла. Проект «Слово істини» спілкується з маріупольським пастором Геннадієм Мохненком, який рятує людей із пекла війни.

— Геннадію, як ви дізналися новину про війну?

— Війна для мене почалася не 24 лютого. Вісім років ми живемо там, де лінію фронту видно просто з вікон дитячих спалень. Мій син, якому 14 років, вісім років спостерігав за воєнними діями в Широкіно, які були видні з його вікна. Тому коли прийшла велика бійня, ми певною мірою були підготовлені. Протягом багатьох років я переконував і вмовляв людей, щоб вони мали запаси палива в гаражах і повні баки бензину у транспортних засобах. Закликав робити запаси медикаментів, продуктів та питної води.

Останнє служіння у нашій церкві було присвячене урокам тактичної медицини. Лікар показував, як надати допомогу пораненому. Згодом наша церква стала одним із головних бомбосховищ у місті й одним з дуже небагатьох місць, з яких організовано вивозили людей у ці дні.

Сьогодні я мав багато й добрих новин і моторошних. Наші друзі в черговий раз повернулися в Маріуполь, долаючи дві лінії фронту. І буквально на порозі церкви дві машини були розстріляні. Але чудо в тому, що люди залишилися живими. Третій автобус зміг забрати пасажирів і ще 60 життів вирвалися з пекла. Люди здійснюють справжні подвиги.

Ми були готові тільки певною мірою, бо такої масштабної катастрофи не могли собі й уявити. Ми зробили запаси води у бомбосховищі. У незакінченій телевізійній студії зберігаються запаси палива, що дозволило нам протягом трьох пекельних тижнів рятувати людей. Чутка про нас розповсюджується і люди, попри вибухи, намагаються прибути у нашу церкву-бомбосховище з надією, що їх зможуть звідти вивезти.

— Чи багато християн залишилося в Маріуполі?

— В місті дуже багато залишилося людей. Люди інфантильно підійшли до застережень, гадаючи: «Ну якось перебудемо, переживемо. Біда омине нас».

Ми сьогодні були на лінії фронту, відвідали християнські сім’ї. І мені довелося буквально накричати на деяких батьків. Вчора вбило сусіда, над нами летять ракети, розриваються снаряди… В одному домі нам на зустріч виходять батьки з дітьми. «Що вони тут роблять, чому ви досі не вивезли дітей?!» — «А вони не хочуть…» Я суворо кажу: «Якщо ви нічого не вирішите, то завтра я приїду й заберу ваших дітей. Вони не повинні тут перебувати».

У місті залишилося дуже багато віруючих людей, багато загинуло, багато стало заручниками ситуації. Скільки разів я чув: «Пасторе, та ми тут пересидимо, все нормально…», тепер телефонують: «Пасторе, врятуй, допоможи! Ми зараз пішки йдемо з міста… Нам би хоч кудись добратися…»

Під завалами будинків мого міста зараз перебувають тисячі загиблих. Іноді Бог робив чудеса... Тільки що розмовляв зі своїм другом. Ми недавно відправили його з колоною на Західну Україну. Він з усією сім’єю був у тому самому драмтеатрі, на який впала бомба. Усі вижили. Це справжнє чудо. Бог декому являє милість, і біла обходить їх стороною. Але, на жаль, віруючі люди гинуть, як і невіруючі.

— Бачимо наслідки того, як ідея, яка зародилася в розумі правителя, впливає на долю багатьох людей. У християнських колах такі питання часто замовчуються. Як ідеологія впливає на розв’язання війни? Чи має людей насторожувати деструктивна ідеологія керівника країни?

— Якщо ми думаємо, що духовна війна — це просто молитовне зібрання, ми багато чого не розуміємо. Звісно, що молитва — це частина духовної війни. Але окрім того ця боротьба набагато глобальніша. Головне, з чим мають воювати християни — це ідеї, демонічні світоглядні тези, які можуть творити страшне, якщо ми не чинимо їм опору. У творі «Людина, яка була четвергом» мого улюбленого автора Честертона є образ Бога, який набирає собі поліцію ідей. Він стверджує, що ті, хто ловить злочинців після скоєння злочину за відбитками пальців — поганенькі поліцейські. Але вигадана ним поліція — поліція філософів, поліція ідей — ловить тих, хто здійснить злочин у майбутньому. Він каже: «Ми виявляємо ідеї, які, якщо їм не протистояти, приведуть до величезних трагедій та мільйонів смертей».

Безперечно, демонічні ідеї час від часу полонять уми світових лідерів, які захоплюють ними цілі нації й народи. І я вимушений констатувати, що церква програла боротьбу з ідеями щодо створення нового «совка», які формуються десь у застінках ще досі живого КДБ Росії. Наприклад, один із російських пасторів, виходець із України, який 20 років тому заснував церкву, коли почалася війна у 2014 році, відчув неймовірний тиск з боку своїх же прихожан. Вони буквально розривали його на шматки за його підтримку України та гнівні висловлювання проти інтервенції росіян. Зрештою він виїхав з Росії. Потім ми з ним служили разом військовим. І якось, коли ми вирвалися з-під обстрілу біля Широкіно, він поділився зі мною: «Знаєш, я вилучав людей із церкви за п’янку, за блуд, за розлучення, але нікого навіть на замітку не взяв за любов до радянського минулого. І це була помилка. Нам здавалося, що ці демони залишили в спокої розуми і душі людей, але це не так. Вони відсиділися на задніх рядах наших церков, потім їх підгодували з російського телебачення і вони далі почали торжествувати».

Те, що робить Путін у своїй країні, можна назвати жахливим жертвоприношенням. Вони проводять своїх дітей через вогонь. 15 тисяч російських солдат вже загинули тут у боях. Стільки ж загиблих як за 10 років війни в Афганістані з усього радянського союзу. А тут менше ніж за місяць і з однієї тільки Росії — це неймовірне жертвоприношення. Це у перерахунку мінімум 300 афганських воєн.

Звісно, що це плід ідеології. У запаленому демонами розумі Путіна, ряду московських попів та чекістської еліти народилася ідея реставрації великої імперії. Цій ідеї не чинить опір російська церква, тому я продовжую говорити про її страшний гріх — гробове мовчання протягом цих років. Багато єпископів за ці вісім років докоряли мені за те, що дуже гнівно розмовляю з російськими християнами. А нині з фейсбук-сторінок цих людей бачу, що я не дотягую до тих метафор, які вживають вони тепер. У свій час ми прозівали це й не дали гідного супротиву демонічній ідеології, яка охопила значну частину російського народу, зокрема й християн. І в результаті — торжествують демони і проливаються ріки крові.  

— Що б ви порадили християнам Росії й інших країн, які прикриваючись гаслами: «Ми за мир. Ми молимось за мир», навіть не назвали війну війною. Чи може зараз християнин займати нейтральну позицію?

— На днях я перечитував чудову богословську статтю Дитріха Бонгьоффера, учасника антифашистського руху, якого повісили за особистою вказівкою Гітлера за місяць до перемоги. Вона була приурочена до 10-річчя панування Гітлера у Німеччині. Там безліч цікавих богословських ідей, ось одна з них. Той, хто розподіляв справедливість порівну — нібито в чомусь правий Гітлер, а в чомусь його опоненти, бо у кожного своя правда — потерпіли фіаско, ставши заручниками та співучасниками зла. Я стикнувся з цією позицію ще у 2014 році. Коли ридав через те, що прийшло на Донбас, різні пастори казали мені: «Ну в чомусь Путін таки правий». Розумієте, пастори, які не можуть відрізнити жертву від насильника, за своєю суттю профнепридатні. Це те ж саме, що казати: «Ну, Чикатило теж у чомусь правий… В чомусь неправі його жертви, вони ходили в неправильному місці». Це безумство, такі пастори не можуть продовжувати служіння.

До речі, маю намір після цієї війни, коли ми переможемо, і якщо Бог продовжить мені життя (що не факт, бо я буквально сьогодні міг загинути, коли наїхав на снаряд від града, який не вибухнув), очолити певну опозиційну бригаду, яка займатиметься люстрацією російських пасторів. Ті, які безсоромно мовчали, протягом восьми років війни Росії на Донбасі, винні в тому, що нині сотні авіаційних бомб летять на голови мирних українців, винні у смерті тисяч російських хлопців, якими всіяні наші поля. У цьому є провина церкви, яка робила вигляд, що не розуміє, де тут окупант та інтервент, а де жертва. У цьому провина служителів, професійним обов’язком яких є відкрито говорити, що добро, а що зло, що правда, а що брехня.

Саме церква повинна давати морально-етичну оцінку суспільству та його лідерам. І та байка, що ми поза політикою — відверто неправильна позиція. Не можна залишатися осторонь, коли хтось вторгається за межі іншого, вбиває його дітей, тримає у підвалах мільйони заручників. Говорити про це — не політика, а питання етики. А мовчати — це безсоромна й брудна церковна політика. У всіх кримінальних кодексах цивілізованих країн є поняття «злочинна бездіяльність». Дитріх Бонхьоффер писав: «Якщо ми промовчимо, Бог не вважатиме нас невинними». Один із російських пасторів після нашої заочної жорсткої розмови знайшов у собі мужність, відкинувши свої аргументи, зізнатися: «Якщо чесно, то ми просто злякалися у 2014…» А потім він зробив паузу і додав: «Я злякався… Я винен». Це те, що мають промовити ті російські священики, які мовчали і мовчать навіть дотепер. Той, хто не зробить цього, залишатиметься злочинцем, не гідним стояти за кафедрою і вчити Божий народ.

— Що зміниться в теології української церкви після війни?

— Варто визнати, що пострадянське християнство мало безліч теологічних хвороб. Теологію ізоляціонізму наших церков формували КДБісти. Час уже розібратися з цими ідеями. Церква повинна «засолювати» собою всі сфери суспільства — політику, культуру, освіту, правозахисну діяльність, ЗМІ... Церква повинна впливати, а не просто ховатися в домах молитви і робити вигляд, що «ми тут святі, а там, за порогом, грішний світ».

Теологія не просто зміниться, вона змінюється вже. Мені дуже цікаво спостерігати за тими служителями, які всі ці 8 років казали, що Мохненко з’їхав з глузду на цій війні, бо тепер дехто з них тримає в руках зброю, долучившись до місцевої самооборони. Я радий за людей, які виявили готовність захищати нашу землю. Горджуся своїми синами-солдатами. Захищати свою землю, свій народ від бандитів — це героїзм.

Ми повинні звільнятися від радянського теологічного накипу. І цей процес триває. Пройшовши через всі ці страждання, церква стане здоровішою, вона почне більш реально дивитися на світ. Це страшне вогненне хрещення, випробування, яке випало на долю нашої країни, приведе нас до блага, як би дивно це не звучало. Нашими руками Бог руйнує залишки чекістської системи російської імперії. Після перемоги безумовно впаде путінський, а також і лукашенківський режим. І скільки б вони не пролили крові, вони вже програли цю війну.

Україна ж розправить плечі, наші міста, зокрема й мій улюблений Маріуполь, відбудуються. Так, вороги вбили мою прийомну доньку, розстрілявши з танка її квартиру. Не знаю, чи живі декілька моїх старших синів. Сьогодні я обійняв своїх внуків та їхніх матерів, які вибралися з міста. А ще пережив неймовірне піднесення, зустрівшись з одним із синів, якого вже був подумки поховав. Мені сказали, що він загинув, але йому вдалося вибратися з оточення. І я впевнений, що з такими героями, які воюють за нас, обов’язково вистоїмо. Україна залишиться вільною країною, де люди будуть вірити Христу і проповідувати Євангелію, матимуть свободу слова, вільний вибір та вільні ЗМІ. Ми це мали, і це дратувало російських ідеологів.

У них у Тамбовській області проти одного служителя генерал ФСБ відкрив кримінальне провадження. Його рік тягали по судах за те, що він у своєму фейсбуці запросив людей у церкву на Пасху. Війна саме про це. Вона не про газ і нафту, не про землю, не про кримські пляжі, не про донбаські шахти. Все це демонам не потрібно. Їм не потрібні металургійні комбінати Маріуполя, які зараз стирають у порох. Це війна про свободу — великий Божий дар.

Скажу щось дивне для всіх — це найкращий час України. Кажу це через сльози, біль, істерики, кров, смерть, які бачу щодня. Але ми відстоюємо свою свободу і відстоїмо її! Ми залишимося вільною країною. Більше того — свобода прийде в Росію, прийде у Білорусь. Бог використовує нашу країну — і ми ще прийдемо до сусідів з Євангелією. Хоча зі служителями, як я вже казав, доведеться мати серйозні й суворі розмови.

Тим, хто повірив пропаганді Геббельса, після капітуляції Німеччини, видавали пакетик з їжею лише після того, як вони переглянуть чесний фільм про Голокост. Їм давали їжу після примусових екскурсій в Освенцім, щоб люди вибиралися зі світу брехні. Нам доведеться багато попрацювати, щоб люди в Росії зрозуміли, як їх обманювали, зокрема й єпископи, які підспівували злочинцям.  

— Що найперше зробите після війни?

— Як антирадянщик з дитинства я на руїнах Кремля напишу: «Руїнами задоволений!» В одному з фільмів моєї юності так було написано над руїнами рейхстагу. А ще повезу своїх внуків у бункер Путіна. Екскурсії туди, думаю, будуть безкоштовні для українців. І розкажу їм, як помирала найбільш кривава імперія в історії людства. Гітлер убив шість мільйонів німців, а СРСР погубила в десятки разів більше своїх людей. І продовжує робити це прямо зараз.

Ми розкажемо нашим внукам про те, що нам не соромно за нашу участь в цій історії. Мені не соромно за жоден день на фронті протягом 8 років цієї війни. Мені не соромно й за перший день великої бійні, коли ми з друзями опинилися під градами, бо хотіли витягнути якомога більше людей. Мені не соромно за кожен наступний день, бо щодня ми, ризикуючи життям, рятуємо людей.

А ще поїду на рибалку на океан, куди мене запрошує мій друг Андрій Бондаренко. Хочу приїхати до нього і впіймати велику-велику рибу біля якогось диковинного океанського острова...

Віктор Вознюк, «Слово істини»

 



Додати коментар

Пожертвувати