Місіонери в Хухрі: «Слідування за Богом має свою ціну — але це благословення»
В кінці січня 2024 року в с. Хухра Сумської області, де відносно недавно було відкрито місіонерську точку, відбулося рукопокладення трьох місіонерів — Олександра Францевича, Сергія Огієвича та Ігоря Кузьмича на дияконське служіння. Троє хлопців — друзі з дитинства із с. Дроздинь Рівненської області — пройшли стрімкий шлях від щирого навернення та водного хрещення до посвяченого служіння. Про те, як вони потрапили до місіонерської школи, як на це вплинула пережита автомобільна аварія, як їх змінювала місія та які виклики для молодих людей принесла війна — читайте в матеріалі.
— Я знаю, що у вашому селі велика церква і багато віруючих. Ви теж народилися в християнських сім’ях. А чи був якийсь переломний момент у вашому пізнанні Бога?
Олександр: Я народився у віруючій сім’ї, у мене четверо братів і п’ятеро сестер. З дитинства регулярно відвідував церкву. Але десь у віці 16 років я, можна сказати, відступив від Бога. Хоча продовжував ходити на зібрання, та серцем був далеко. Тримався церковних традицій, але жив своїм життям… Так пройшов певний час. Пам’ятаю момент, коли мені було 19 років, я повернувся з вечорниць пізно вночі. Став на коліна, щоб помолитися перед сном, хоча вже й не знав чи варто мені взагалі молитися, бо постійно каявся і знову грішив. Я сказав: «Господи, я не хочу приймати водне хрещення тільки тому, що приймають мої друзі, чи щоб догодити батькам. Я не можу прийняти водне хрещення в такому стані. Якщо Ти чуєш мене, то дай мені ознаку!» І в той момент Бог наповнив мене Своєю присутністю, в ту ніч я отримав хрещення Святим Духом. Я довго молився і, коли піднявся з колін, то був весь мокрий. Не думав, що Бог може почути людину в такому грішному стані, в якому я був. Тоді твердо вирішив приймати хрещення. Згодом я вперше поїхав на місію — допомагати в будівництві дому молитви. І в серці з’явилося бажання служити Богу.
Ігор: Я теж виростав у християнській сім’ї, мій батько — диякон церкви. Я старався жити по-християнськи, але не завжди вдавалося, хотілося чинити по-своєму, попри церковні заборони. Перед хрещенням рік готувався, тримався. І на хліболоманні після водного хрещення Бог вилікував мене. За два роки до цього у мене почалися проблеми зі шкірою. Під час причастя я пережив сильну Божу присутність. А через деякий час помітив, що хвороба зникла. І протягом кількох років, хоча ходив своїми дорогами, відчував у серці Божий поклик. Бувало, лежу перед сном і уявляю себе проповідником. Так хотілося служити для Бога, аж сльози наверталися. Але вранці встав — і ніби нічого не було. Вигадував відговорки: це не для мене, ще не час, я нічого не вмію... Та з часом все ж визріло рішення: досить такого життя, треба для Бога жити!
Сергій: Пам’ятаю, ще в підлітковому віці я їздив у Житомирську область до місіонерів. Мені дуже подобалося їхнє служіння, навіть розпитував — як стати місіонером, де можна повчитися? Але потім зв’язався з поганою компанією, де була випивка і тому подібне. Так минуло кілька років. Якось ми поїхали в Польщу на заробітки, і так сталося, що я трохи забагато випив. В якийсь момент подивився в дзеркало і мені стало гидко від себе самого. Сказав до себе: «Я не хочу так жити! Куди це мене приведе?» В цей день я вирішив повернутися додому і повністю змінити своє життя. Я покаявся в церкві, прийняв водне хрещення. Через деякий час нас запросили в Черкаську область допомогти місіонерам в будівництві дому молитви. Поїхали один раз, потім другий, це служіння нам сподобалося.
— Розкажіть, як ви зважилися йти навчатися в місіонерську школу? Скільки років було кожному з вас на момент вступу?
Олександр: Мені було 20 років. Якось ми з хлопцями їхали в сусіднє село на зібрання і потрапили в аварію. Це було на Новий рік. Я хотів об’їхати яму на дорозі, надто різко повернув кермо… На швидкості автомобіль розвернуло, знесло в кювет. Тільки пам’ятаю: машина злітає з дороги, перед очима — сосни… Встиг промовити: «Ісусе, спаси!» Розплющив очі — машина перекинута, застрягла поміж дерев, шибки вибиті… Нас було в машині п’ятеро, перша думка: чи всі живі? Почали відгукуватися, виявилося, що всі цілі. Вилізли через вікно, побачили, що сталося з машиною. На серці був незвичайний мир і усвідомлення, що Бог врятував нас. Приїхавши додому, я молився, дякував, на очах були сльози. Тоді сказав: «Господи, не знаю, де і як, але я хочу Тобі послужити!» Не минуло і години, як подзвонив один із братів, який теж був у машині, і каже: «Нам пропонують повчитися в місіонерській школі». Я сприйняв це як відповідь від Бога і кажу: «Якщо усі погодяться, то я теж!» І неочікувано всі п’ятеро, хто був в аварії, вирішили навчатися. Нас троє, а також Іван Огієвич та Олександр Вакулич.
Сергій: Мені теж було 20 років. Аварія, про яку розповів Саша, допомогла прийняти остаточне рішення, щоб їхати на місію. Це бажання було й раніше, але ніби не вистачало якогось поштовху. Крім того, я вважав так: якщо вже йти в місіонерську школу, то не просто повчитися, а стати місіонером на все життя. Тому були певні вагання, найскладніше було зважитися. А після аварії прийшло усвідомлення, що життя може закінчитися в будь-який момент. Що Бог зберіг, Він дав мені шанс і його треба використати.
Ігор: Мені було 22. Ще за кілька років до аварії ми з моїм другом домовилися, що підемо навчатися в якийсь біблійний заклад. Але потім поїхали на заробітки і трохи закинули цю ідею. Аварія стала для мене поштовхом, щоб прийняти конкретне рішення.
— Чи змінилися якось ваші погляди під час навчання в місіонерській школі? Як ви утверджувалися в рішенні бути місіонерами?
Ігор: Я не був далекоглядним, коли їхав до школи. Думав, трохи повчуся, трохи послужу, та й буду час від часу допомагати місіонерам. Але під час навчання мої думки змінилися. Я ще не був хрещений Святим Духом і сильно молився про це. І рівно через тиждень після початку школи в кімнаті на самоті я отримав цю обітницю. Після цього бачення майбутнього змінилося — захотілося бути у Божій волі і служити, скільки Він дасть життя.
Олександр: Я планував пройти навчання для власного розвитку, певний час послужити і повернутися додому. Завжди усім казав, що зі свого села нікуди не буду переїжджати. Якось у місіонерську школу до нас приїхали викладачі, один із них пророкував. До мене було слово, що Бог посилає на місіонерські поля. Я тоді не сприйняв це як від Бога, бо мав зовсім інші плани. Але до кінця навчання у моїй свідомості все кардинально змінилося, захотілося кудись їхати, служити. І вже майже три роки як ми служимо.
Коли приїхали в місіонерську школу, для нас багато було незвичного, порівняно з нашою рідною церквою. Було дуже важко це сприйняти. Спершу ми навіть вважали, що це якесь лжевчення. Ми думали, що дуже добре знаємо Біблію. Але коли стали досліджувати глибше, то зрозуміли, що взагалі нічого не знаємо. І школа нас багато навчила. Наприклад, я усвідомив, що більше знав церковні традиції та обряди, ніж саму Біблію.
Ігор: Багато в чому наше мислення змінилося, але відчуваємо, що досі є такі речі, за які ми сильно тримаємося, бо так були виховані. Хоча вже розуміємо, що це не головне, що є значно важливіші речі.
Сергій: Я така людина, яка не дуже любить сперечатися щодо форми служіння. Просто є моменти, які мені не подобаються. В одній церкві тебе осудять з ніг до голови за одяг, а в іншій — привітають, запропонують чаю. З іншого боку, в сучасних церквах так само буває багато формалізму. Але також там є багато людей, які щиро і посвячено служать Богу. Сьогодні для мене єдина істина — це спасіння по благодаті через віру в Ісуса Христа. Все інше — змінюється залежно від культури.
«Хлопцям дуже важко було перелаштовуватися. Багато чого їх шокувало під час навчання. Бувало, ми годинами спілкувалися, молилися, пояснювали методи праці з невоцерковленими людьми, з дітьми. Природньо, що, народившись в християнських сім’ях, вони майже не мали досвіду практичного євангелізму. Дивувалися деяким нашим підходам, які відрізнялися від традицій їхньої рідної общини. Вони вийшли з контексту церкви з давньою історією, яка пережила гоніння, що наклали на неї свій відбиток. Акцент там — на внутрішньоцерковному служінні, що зумовлено великою кількістю віруючих. Молоді нечисельні місіонерські церкви природньо роблять акцент на зовнішнє служіння. В школі дехто із хлопців отримав хрещення Святим Духом, вперше стикнувся з духовною боротьбою під час благовістя. І це був корисний досвід, в якому вони формувалися як місіонери. За три місяці навчання Бог дуже змінив їхні думки і наміри, вони зробили крок віри і прийняли рішення присвятити себе місії. Думаю, на хлопців вплинули не стільки теоретичні знання, як практичне місіонерство — коли вони проповідували на вулиці і люди разом із ними молилися, це було підтвердженням того, що вони чули на заняттях».
Іван Онисів, директор місіонерської школи «Голос надії»
— Зараз ви служите в Хухрі Сумської області. Розкажіть, чому ви поїхали на місію саме в цей населений пункт, як там починалося служіння і що є на цей момент?
Олександр: Коли ми вступали у школу, то сподівалися, що в перспективі всі п’ятеро будемо на одній місіонерській точці. Попередньо просили про це в директора місії Миколи Петровича, і хотіли їхати конкретно в Золотоношу, де раніше допомагали будувати дім молитви. Але склалося по-іншому — трьох направили на Сумщину, двох — на Черкащину. Для нас це було дуже несподівано, ми були обурені. Але коли приїхали, то полюбили цю місцевість.
Отож, влітку 2021 року ми приїхали в Котельву до Вадима Корольчука та Петра Устимчука. Це Полтавська область, за 20 км від Хухри. У Хухрі все починали з нуля, на той час ще не було жодної бази — ні житла для місіонерів, ні приміщення для богослужінь, ні автомобіля. Перший час доїжджали на таксі, або позичали машину в Петра. Служіння почали з дитячих заходів у центрі села біля клубу. Також провели кілька євангелізацій, час від часу розносили газети по хатах. Восени переїхали жити в Хухру в орендовану хатину. У центрі села була велика будівля, яка не використовувалася — колишній кафе-бар. Ми мріяли її викупити під дім молитви, дуже молилися за це. І невдовзі з’явилася можливість її придбати. Перше богослужіння мали на Різдво.
Сьогодні на богослужіння приходять близько 20 чоловік, троє із них вже прийняли водне хрещення. Цього року знову готуватимемо людей до заповіту з Богом. Основне зібрання маємо в неділю, в середу — вивчення Біблії, в п’ятницю — молитва, в суботу — дитяче. При домі молитви зробили також житло для місіонерів та гостей.
«Перше моє знайомство з хлопцями відбулося, коли я приїхав викладати в місіонерську школу предмет «Церква і медіа». Я бачив, що вони мають іскру в очах, але мало розуміють, як виглядає місіонерство. Практичне місіонерство часто відрізняється від уявлень людей про місію. Я не був впевнений, чи зможуть вони адаптуватися, перелаштуватися на інші рейки. Але за цей час вони змінилися, зробили велику працю над собою, стали справжніми польовими бійцями. Буває, що студенти непримітні в школі, але в праці показують себе відмінно. Вони багато навчилися і продовжують вчитися. Місія — це завжди про ріст і розвиток.
На початку їм дуже заважали різні упередження. Одного разу вони побачили мене в шортах на території церкви в Котельві, і це було для них шоком. Коли приїхали дивитися приміщення під дім молитви, я кажу: «Вау, як тут класно — в залі можна проводити зібрання, а в прибудові поставите тенісний стіл, будете проводити час із молоддю!» Вони нічого не сказали, тільки подумали: «Який тенісний стіл в церкві?» Але коли вперше зібрали підлітків, то зрозуміли, що не можна з ними говорити тільки про Біблію. Відразу стали гуглити, де купити тенісний стіл. Згодом зробили сторінку церкви в Instagram».
Вадим Корольчук, пастор у м. Фастів
«Коли вони тільки приїхали в Котельву, справили враження спокійних, навіть трохи сором’язливих хлопців. Спершу їм важко вміщалася інша форма служіння, яка була в нашій церкві. Я переживав, чи вдасться нам порозумітися і нормально співпрацювати. Але можу сказати, що вони перевершили мої очікування.
Хлопці дуже відповідально поставилися до служіння, яке їм довірили в Хухрі. І місія їх дуже змінила. Служачи невоцерковленим людям, вони зрозуміли, що Хухра — не Дроздинь. Що перш за все потрібно благовістити Ісуса Христа, Який змінює зсередини. З часом вони дуже виросли в проповіді. Одна з рис, яка зіграла ключову роль — хлопці були готові вчитися, завжди просили поради. А коли люди відкриті до навчання, з ними можна зварити кашу».
Петро Устимчук, пастор в смт Котельва
— Через короткий час після вашого приїзду в Хухру почалася повномасштабна війна, фронт проходив поблизу. Чи не було у вас думки виїхати? Яким було служіння під час війни?
Сергій: Коли подзвонили і сказали, що почалася війна, ми не повірили. Вийшли на вулицю, побачили колони автомобілів, які рухалися на Полтавщину, почули вибухи поблизу. Ми поїхали в Котельву до Петра, спілкувалися, радилися. Вирішили, якщо підійдуть дуже близько, то виїжджатимемо. Минуло кілька днів. Петро повіз сім’ю на захід, а ми та ще дві місіонерки жили в його домі. Разом молилися і поставили таку ознаку: якщо всім вночі присниться один і той самий сон, що потрібно виїжджати, то так і зробимо. А якщо ні — то залишаємося, що б там не було, навіть в окупації служитимемо людям. Нікому сон не приснився, а на серце прийшов мир і впевненість, що потрібно залишатися. Правда, сестер відправили додому, бо переживали за них. А самі почали допомагати населенню — продуктовими наборами, військовим — різним спорядженням.
Майже щоночі над навколишніми селами літали літаки, скидали бомби. І одної ночі прилетіло в Хухру. У нас якраз ночували волонтери із Цепцевич, які привезли гуманітарну допомогу. Як завжди перед сном помолилися, віддали себе в Божі руки. І о 2 годині прокинулися від потужного вибуху. Виявилося, що авіаційний снаряд потрапив у лікарню, повністю її знищив. Літак полетів на друге коло, знову лунали сильні вибухи. Осколки долітали і до нас, один знайшли на дорозі поруч, один (вагою 2 кг) — у сусіда. В ту саму ніч ще одна ракета впала за 200 м від нашого дому. Але ми дізналися про це тільки через два тижні, коли прийшли хлопці з тероборони і сказали, що знайшли нерозірвану ракету поблизу. Якби вона здетонувала, то нашу хату, напевно, завалило би. Це було для нас чудом. Сусіди казали: добре, що ви тут живете — тому Бог зберіг нас.
Також ми їздили на нуль, в сіру зону, возили допомогу військовим і місцевим жителям. Бували під обстрілами, бачили на власні очі як падав збитий літак. Одного разу прийшли тероборонівці, сказали, що хтось на нас доніс, нібито ми диверсанти. Попросили нікуди не виїжджати. Але через кілька днів нам подзвонили люди з прифронтової території з проханням про допомогу. Ми попередили, що хочемо їхати на межу. Нам кажуть: там села немає, його цієї ночі розбили. Але виявилося, що ніхто з жителів не загинув, тому нас пропустили і ми завезли продукти.
«Серед багатьох працівників місії іноді виявляються яскраві особистості, люди, які по-особливому ставляться до свого служіння. Саме такими є хлопці із Дроздиня. Запам’ятався момент на початку війни, коли всі були в переживаннях і тривозі, дехто кинувся тікати… Я зателефонував у Хухру: «Брати, як ви?» — «У нас все добре!» — «Як же «добре», коли війна? Можливо, вам варто виїхати?» — «Ні, ми залишаємося!» — «А де ви зараз?» — «В Охтирці» — «Там же стріляють!» — «Ні, то не тут, то з іншого боку...» Відверто кажучи, я був вражений спокоєм і, не побоюся цього слова, героїзмом цих молодих людей, які залишилися служити з ризиком для життя. Я побачив у них щось інше, ніж той стереотип молоді, до якого всі звикли».
Микола Синюк, директор місії «Голос надії»
— Поділіться, який момент чи період був найважчим для вас за весь час місіонерського служіння. Що допомогло не відступити, продовжувати працю?
Олександр: Коли всі виїжджали з нашої місцевості, коли нам телефонували батьки, родичі, керівництво місії і переконували виїжджати, нас тримало те, що ми довірилися Богові і твердо вирішили лишатися в Хухрі, що б не сталося. Ми розуміли: якщо зараз виїдемо, а повернемося, коли все затихне, то місцеві люди не сприйматимуть всерйоз нашого служіння. Ми не зверталися до пророків, але був один дзвінок, який зміцнив нас у цьому рішенні.
Хоча певні вагання, звичайно, бувають, особливо, коли сильні обстріли. Або й просто думки приходять: навіщо тобі це все? Люди, он, гроші заробляють, багато друзів виїхали закордон, а ти тут сидиш… В такі моменти заходиш в таємну кімнату, підходиш до Бога в молитві, і Він підтримує. А ще часто надихає 73 псалом.
Ігор: Звичайно, завжди бувають висоти й низини, але я б не сказав, що ми на цей моменти переживали якісь надзвичайні труднощі.
— Нещодавно ви були рукопокладені на дияконське служіння. Що цей сан значить для вас?
Олександр: В нашому регіоні дуже бракує служителів. Коли в Хухрі з’явилися члени церкви, то постійно потрібно було когось шукати, щоб приїхав і провів причастя. Іноді треба за когось помолитися з покладанням рук, прийняти сповідь. Тому цей сан дуже полегшив наше служіння. Віримо, що це — від Бога.
Ігор: Також для нас це підтвердження, що ми на правильному шляху, у правильному місці. Що керівництво довіряє нам і доручає нову відповідальність.
— Чи підтримує ваше служіння рідна церква в Дроздині?
Олександр: Бували певні непорозуміння, але загалом церква дуже гарно до нас ставиться, допомагає, підтримує. Коли приїжджаємо додому, то завжди проповідуємо, свідчимо, громада молиться, окремі люди підходять і кажуть, що моляться за нас. Це дуже сильно, це надихає, і ми дуже це цінуємо.
Від нашої церкви небагато хто бував на місії, і тому буває важко подолати певні культурні бар’єри, донести, наскільки відрізняються методи і підходи до служіння там, де велика церква, і там, де церква тільки формується.
— Щиро дякую за ваше служіння. Я впевнений, що ви є прикладом для багатьох. До чого б ви закликали сучасну християнську молодь?
Олександр: Коли Матір Терезу, яка допомагала немічним, запитали, скільки їй платять, вона відповіла: «Я б ніколи цього не робила за гроші». Коли прийдемо у вічність, нас не питатимуть: на якій ти машині їздив, у якому будинку жив? Там запитають: чи спасенний ти і чи спасав ти інших? Служіння людям — це те, що найбільше ціниться у вічності. Гроші, слава — все мине. Тому, живучи на землі, вкладаймо у вічне.
Ігор: Останнім часом часто думаю над уривком, де Бог сказав: «Вибери благословення чи прокляття». Сьогодні багато молоді вибирає гарне легке життя, забуваючи про Бога. Слідування за Богом має свою ціну — але це благословення. Важливо це пам’ятати особливо в наш буремний час.
Сергій: Поставте собі питання: хто я? Хто я в суспільстві? Хто я в церкві? Хто я в житті? Що я тут роблю? Ці питання я ставлю собі навіть тепер, перебуваючи на місії: хто я? Я місіонер. Я читаю Біблію. Я готую проповідь. Коли важко, дуже допомагає усвідомлення, ким ти є насправді. Дайте відповідь собі на це питання. І пам’ятайте, що Бог закликає кожного з нас до служіння.
