Петро і Яна Синюки: «Потреба людської душі не має національності»
Петро та Яна Синюки 5 років прослужили в Криму, де благовістили українцям, росіянам, татарам, і вже 10 років працюють на Балканах, де проживають боснійці, хорвати, серби. Розмовляємо з подружжям про особливості місіонерства та благовістя серед різних культур.
— Розкажіть, як ви потрапили в Крим і стали місіонерами.
Петро: Ми одружилися ще досить молодими — мені було 23, Яні — 20. Десь через півтора року відвідали місіонерську церкву «Голосу надії» в Бахчисараї, де служив Павло Федорук. Павло — чоловік моєї сестри. Тож ми просто поїхали до родичів на Новий рік. По суті, тоді наш шлях і почався. Нам сказали так, мимохідь, мовляв: давайте до нас, ви тут можете бути корисними. Місіонерська романтика — це те, що оточувало мене з дитинства. Але конкретно я над цим не думав. Спільно з Яною ми цього не обговорювали. Ми, по суті, були ще зелені взагалі, ну, від слова зовсім. Але ці слова потрапили в серце — і лишилися. Це був 2007 рік, а 2011 — ми вже поїхали в Крим як місіонери.
Яна: Добре, коли досвідчені служителі помічають потенціал там, де він ще не чітко виражений. Коли запрошують в команду не вже готових працівників, а просто цікавих людей. Ми були такими людьми. Ми відчували, що іншим приємно проводити з нами час, і доповнювали служіння саме цим. Навіть не якимись знаннями, навиками, а просто своєю присутністю. Це було корисно і для нас — як певна відправна точка. І також це добре для людини, яка збирає команду.
— Чим саме ви займалися на півострові? Як вплинули на служіння події 2014 року?
Петро: У Севастополі ми служили як класичні місіонери — починаючи від роздачі газет, співу на вулиці під гітару, організації різних подій у церкві… Наприклад, був період, що на дитячі заходи приходили три потоки по 100 учасників. Тоді церква складалася фактично з місіонерів і кількох місцевих, налічувала десяток людей. У якийсь момент Бог так повів, що ми сфокусувалися на стосунках у церкві, особистому свідченні, домашніх групах… І це мало хороший ефект. Що мені подобалося, це атмосфера міжцерковних стосунків в Криму — всі один одного знали, відвідували один одного. Це був найкращий досвід спільності. У нас сформувався свіжий погляд на церкву. Ми намагалися уникати формальностей, бути більш відкритими, переосмислювали звичні для нашого кола речі. Той період дуже багато для мене значить і по цей день. Це визначило певний напрямок для нас, дало імпульс. Більшість місіонерів, які роз’їхалися після окупації — досі в служінні. Ми ще два роки лишалися в окупованому Криму, служили приблизно так, як і раніше, роблячи акцент на особистому свідченні.
Яна: Але після 2014 року стало важко знайти приміщення для церкви — нам просто відмовили в оренді. Важко було запрошувати людей на зібрання. Тобто вся церковна діяльність дуже ускладнилася.
— А чому ви вирішили переїхати саме на Балкани?
Петро: Ми стали думати про переїзд ще до 2014 року. Тоді директор «Голосу надії» Микола Синюк зустрівся зі служителем зі Швеції Раулі Лехтоненом, і вони обговорювали потребу місіонерів на Балканах. Потім було організовано кілька ознайомчих поїздок в Сербію та Боснію. І 2016 року нас та ще дві сім’ї з Криму благословили на переїзд до Боснії. Окупація Криму певною мірою підштовхнула до цього. Але ми обирали нове місце служіння, орієнтуючись на покликання. Це було непросто, було багато сумнівів, перешкод. Власне через проблеми з оформленням документів, ми зрештою зупинилися у Хорватії. Хоча маємо дотик і до служіння в Боснії.
— У Криму ви працювали серед українців, росіян, татар, на Балканах — серед сербів, хорватів, боснійців. Як це — служити у такому мультикультурному середовищі?
Петро: Для мене за відчуттями Балкани дуже схожі на Крим. Тут немає великих церков. Окрім, хіба що, ромських громад у Сербії, що налічують до 500 осіб. Але це виняток — там було пробудження. У Хорватії найбільші церкви — це 100 членів. Тут сильне релігійне середовище, тому люди навертаються дуже складно. Наприклад, Боснія — це три культури, три народи, три релігії. Якщо ти не хорват, не боснієць чи не серб за походженням, твої права будуть значно обмежені — навіть якщо отримаєш громадянство. Хоча й отримати громадянство — майже неможливо. У Криму теж були — етнічні татари, українці, росіяни. Хоча вони були громадянами України. Тобто, схожа така національно-релігійна поділеність. І досягати сердець було дуже складно. Кожна людина, що прийшла до церкви — це справжнє Боже чудо.
Яна: Ми зрозуміли інтуїтивно і спостерегли на практиці, що переважно маємо справу з людьми, які опинилися на маргіні. Яких доля викинула із їхньої стабільної приналежності. Тому вони мають потребу у спілкуванні, прийнятті, розумінні. Нерідко церква стає останньою надією для них, середовищем змін, відновлення, росту і життя з Богом. Або ж інший бік — якщо колишнє середовище більше не відповідає нинішнім потребам людини, вона відчуває духовний голод. У Хорватії є прислів’я, яке стало для нас відкриттям: нужда міняє закон (nužda zakon mijenja ). Тобто усвідомлена потреба може стати тією силою, яка здатна спонукати змінити мій закон, общину, спосіб, яким я шукаю Бога. Це ми відчули ще в Криму і тепер ці самі двері відкрили для себе в Хорватії. Потреба людської душі не має національності, вона спільна для всіх.
Петро: Тут суспільство дуже консервативне. Якщо тебе викидає за борт сім’ї, церкви, колективу, ти залишаєшся сам. Тебе дуже сильно стигматизують. Тобі немає куди йти. Ми побачили тут цілий пласт людей, які самі по собі, нікому не потрібні. Читав статистику, що країна займала одне з перших місць за кількістю самогубств у Європі. І ця ситуація— так звані «відкриті двері» для Євангелії в житті людини.
Яна: У Хорватії католицизм — щось на зразок «державної релігії». Хрещення дітей, вінчання, одруження, поховання — усі значимі віхи життя проходять через церкву. І коли ти не в церкві, тобі дуже складно. Була в мене сусідка — молода жінка з дитиною, яка жила майже навпроти церкви. Ми познайомилися на дитячому майданчику, і я відразу відчула бажання поговорити з нею про Бога. Правда, вона ніяк на це не реагувала, мовчала, дивилася убік. Було видно, що її щось мучить. Я часто їй свідчила, пропонувала читати Біблію, але на запрошення до церкви жінка не відповідала. Так ми спілкувалися близько двох років. Одного разу вона мене зупинила просто посеред вулиці: «Мені потрібно поговорити». А я за хлібом вийшла в капцях. Кажу: «Давай я одягнуся, сходимо на каву» — «Ні, мені потрібно вже!» Людина мала необхідність сповідатися, зняти тягар з душі. Але навіть це ніяким чином не вплинуло на її стосунки з Богом чи бажання прийти до церкви. У цьому місті в нас була знайома католичка, вчителька, яка мріяла відкрити групу з вивчення Біблії. Ми її підбадьорили в цьому бажанні. І зрештою священник дозволив їй це зробити. Я запропонувала нашій сусідці сходити на цю групу. Вона стала відвідувати біблійні зустрічі і знайшла для себе підтримку. Її життя стало змінюватися, відновлюватися. Згодом вона запросила мене на каву і розповіла про своє життя. Її батьки померли, коли ще була малою. Вона лишилася під опікою бабусі, яка глибоко вірила в Бога і щодня ходила до церкви. «І я мала з Богом такі стосунки, які мала моя бабця. Бог був для мене важливим» — каже. Але в юності вона віддалилася від Бога, потім невдало вийшла заміж, розлучилася. А в католиків — це кінець: для розлучених немає ні сповіді, ні причастя, ні іншої участі в житті церкви. У протестантів ти спасаєшся вірою. А там, якщо не маєш таїнств, то в кращому випадку потрапиш у чистилище. І це стало для неї важкою дилемою. Вона каже: «Коли ти стала мене кликати в церкву, до Бога, я відчула, що дуже цього хочу! Але в католицьку — не вийде через обмеження. А піду в протестантську — зраджу бабусю…» Сьогодні вона каже, що Бог її торкнувся, і вона відчуває, що Він близько. Думаю, це певний етап у її вірі. Сподіваюся, вона йтиме за Богом далі.
Петро: Коли ми благовістимо на вулиці, спілкуємося з людьми, вони реагують здебільшого привітно. Підходять, беруть літературу, разом із нами співають. Хвалять нас, можуть кавою пригостити. Якщо це релігійні люди, то ми не кажемо: «Вам потрібно прийняти Христа», а: «Вам потрібно глибше пізнати Бога і посвятити Йому життя». Щоб вони зростали у межах власної церкви. Тут ще один виклик — ми не маємо куди запросити шукаючих, окрім як до себе додому. Тому що церкви Хорватії — це часто маленькі проблемні спільноти. І щоб людина приєдналася до якоїсь із них, вона спершу має реально пізнати Бога.
Яна: У людей тут дуже багато дивних упереджень і стереотипів щодо протестантів. Було, що у нас запитували, чи святкуємо ми християнські свята, чи практикуємо моногамію в шлюбі. У такому мультикультурному середовищі нам допомогли три речі. По-перше, усвідомлення, хоча й сумне, що ми ніколи не станемо тут своїми. Там, де люди дуже тримаються за свою традицію, і роблять багато всього, щоб до неї належати, чужий не буде до неї належати. Тобто, ми ніколи не станемо хорватами. Це не добре і не погано, це просто факт. По-друге, повага до чужої релігії і культури. У кожного народу був свій шлях, свої реалії. Тому варто виявляти пошану і зацікавленість, а не знецінювати і не виявляти зверхність, мовляв: «Зараз ми розкажемо вам, як правильно!» По-третє, розуміння того, що тільки представник певної культури має право критикувати цю культуру. Ти можеш тільки послухати їхню критику і обережно погодитися: «Можливо, ви маєте рацію…» Але краще взагалі мовчати.
— Чи доводилося вам благовістити мусульманському населенню?
Петро: У Криму з релігійними мусульманами ми майже не стикалися. Багато з них тільки формально належали до ісламу. Тому великої різниці в менталітеті не помітно. Менталітет у всіх був один — пострадянський. В принципі, в Боснії також іслам — переважно формальна приналежність. Це ще одне, чим Крим і Балкани схожі. Хоча все ж Балкани більш колоритні — можна зустріти жінок у паранджі, чоловіків у національному одязі. Якщо говорити про розділення суспільства в результаті війни, то власне це і був конфлікт різних етносів, кожен із яких ідентифікується з відповідною релігією. Всю кашу заварили боснійські серби, формально — православні християни. Тому мусульманам тут благовістити досить складно. Якщо ти християнин, тебе стереотипно сприйматимуть як серба чи хорвата.
— Розкажіть про служіння українським біженцям в Хорватії під час повномасштабної війни.
Петро: В нашій церкві приймали декілька сімей. Були люди, які зупинялися проїздом, на деякий час. Пам’ятаю одну жінку з-під Києва, вона була в дуже важкому психологічному стані, не могла спати. Їй довелося побачити смерть сусідів, прориватися з оточення, казала, що її підтримував 90 псалом. Єдине, що ми могли — помолитися за неї, поплакати разом. Загалом Хорватія прийняла близько 25000 біженців, певна кількість вже повернулися в Україну. Ми проводили мовні курси для біженців. Розподіляли гуманітарну допомогу. Проводили табори для українських дітей спільно з іншими місцевими місіонерами. Невелике Хорватське об’єднання церков передавало в Україну символічний донат у знак солідарності. Але якогось масштабного служіння для українців тут немає. Тут немає жодної української церкви, до речі.
— Чи може післявоєнний досвід Балкан бути чимось корисним для України?
Петро: Якщо говорити про християн, зокрема протестантів, вони роблять певні об’єднавчі спроби, проводять спільні молитви, на які приїжджають і серби, і хорвати, і босніці, і чорногорці, і албанці… Але з того, що ми бачимо — люди не зцілені і не примирені. Для примирення потрібно, щоб хтось попросив пробачення, зробив перший крок. А коли цього не сталося, то це можна назвати як завгодно: «нас розвели по кутках», «нам треба якось разом жити»… На політичному рівні теж роблять якісь зустрічі, але виглядає, що це більше використовується для маніпуляції, радикалізації та інших нездорових тенденцій. Ось досить показовий приклад із нашого досвіду. Коли почалася повномасштабна війна, ми завжди в церкві молилися за перемогу України і справедливий мир. Один брат із місцевих до мене підходить і каже: «Знаєш, вам треба простити їх!» Думаю, напевно ця людина щось пройшла, має досвід прощення. А згодом вийшла одна християнська книга, її поширювали в церквах. Вона розповідає про служіння сім’ї сербських пасторів під час війни. І там очевидиця подій каже: «Найскладніші дні, звісно, були тоді, коли бомбили Белград». І цей служитель, який наставляв нас щодо прощення, просто вибухнув: «Найскладніші дні? Белград бомбили лише тиждень, вона тиждень просто з дому не виходила! А я три роки прослужив у війську і надивився всього! А як ви бомбили Вуковар, вам не було погано?» І продовжує: «Я не хочу нікого з них запрошувати в церкву. Я не хочу їх бачити!» Тому — це ілюзія, що тут всі помирилися, що вони можуть нас чогось навчити. Минуло вже 30 років з періоду бойових дій в Хорватії, а в нас війна ще в розпалі. Звісно, ми можемо осмислювати їхній досвід. Але різниця в тому, якщо говорити про Боснію — це три людини в одній кімнаті, які побилися. Їх розвели по кутках, але вони мусять залишатися в цій кімнаті. А в нас — хворий сусід, нам треба побудувати бетонну стіну!
Яна: А в церквах потрібно чітко пояснювати, що прощення, примирення і відновлення стосунків — це зовсім різні речі. Бо багато цього не розуміють, і агресор легко зловживає поняттям прощення.
Петро: Мені подобається, що в Україні теологи намагаються якось все осмислити, вписати Бога в картину війни. У Хорватії теж були такі спроби. Бо сказати: давайте просто все забудемо — не працює. Якщо люди роками подавляють в серці образу, вона рано чи пізно вибухне.
Яна: Загалом ми є свідками різних реакцій, різних стосунків, і всі вони одночасно присутні. Люди розуміють, що все це складно. Вони співпрацюють, їздять один до одного в гості, поважають один до одного, але при цьому оминають болючі теми. Один із наших хороших приятелів, вчений, він коректно ставиться до своїх колег в Сербії, але каже: «У мене ніхто ніколи не просив вибачення, не брав на себе відповідальності за вчинене. Якщо спитати, чи мені це заважає — так. Чи хотів би я це почути — так. Чи потрібно мені продовжувати з ними стосунки — так». Просто є реальність, в якій доводиться жити…
— Що для вас є найціннішими здобутками служіння в Криму і на Балканах?
Яна: Головний здобуток — це досвід і стосунки. Також, думаю, здобуток — те, що ми знайшли шукачів. Тобто аудиторію людей, в яких є духовна потреба. Це наші люди, ми відчуваємо любов до них і радіємо, що знайшли їх. Хоча часто це не ті, кого більшість були б дуже раді бачити в церкві.
Петро: Ти просто дзвониш до людини, запрошуєш її на каву, і іноді саме таким чином Бог приходить в її життя. Це наша стежка, наш досвід. Я довго не міг змиритися, коли нам казали: «Якщо ви очікуєте тут побачити такі ж результати, як в Україні, то розчаруєтеся». Зараз думаю, що частково це правда. На все треба час. Коли наші шаблони і очікування розбилися, я зрозумів: якщо хочеш побачити плід, цьому треба посвятити життя. Ця думка принесла мені великий мир в серце і впевненість, що ми в правильному місці.
Яна: Якщо говорити про те, що хотілося б у собі виправити — то це невміння справлятися з розчаруваннями, коли вони приходять…
Петро: …з викликами, які вимагають рішень. Часто ти довіряєш Богу до певного моменту, а потім вирішуєш таки взяти все у свої руки. Для місіонерів дуже важливо вміти попросити про допомогу, не боятися відкритися комусь, поділитися тим, що тебе турбує. Взагалі в нашій подорожі для мене найбільш пам’ятні епізоди — коли Бог приходив у важкі ситуації і давав відповідь.
— Як це — бути місіонерською родиною? Які переваги і труднощі служіння сім’єю?
Петро: Тут можна провести аналогію з духовним наверненням. Коли ти вирішуєш іти за Богом, то свідомо обмежуєш себе в певних речах. Я навіть не говорю про гріх і святість, просто це вимагає певного переналаштування життя. Так і сім’я вимагає певного рівня самозречення, ти більше не можеш жити тільки власною самореалізацією. І в сім’ї, і в місії ти зрікаєшся багатьох амбіцій.
Яна: Ми товаришуємо з одним доктором теології, який виріс у сім’ї місіонерів. Його батько колись відкривав церкву в постсоціалістичній Македонії. Цей чоловік часто з повагою згадує своїх батьків. Він був досить сильно включений у їхнє служіння, поки не вирішив йти академічним шляхом. Нещодавно ми знову мали спілкування, ділилися питаннями, які зараз нас найбільше ранять в служінні й житті. Не очікуючи якихось порад, а просто як друзі відкривали один до одному серця. Він каже: «Знаєте, ви мені так нагадуєте моїх батьків. Вони були один в одного, і в них нікого не було. Це було для них і великим благословенням і одною з найбільших складностей…» Справді, коли разом у служінні, є моменти, коли це «Вау!» Ми розуміємо один одного, здається, неможливо знайти когось, хто б краще доповнив тебе у цьому місці. Ти відчуваєш велику вдячність, що ця людина поруч, і що ви можете разом працювати. З іншого боку, складно, коли один і той самий тягар лежить на обох. Коли двоє тонуть, і немає третього, який би підняв, показав вихід, якого жоден із них не бачить. Ці часи треба пройти, пам’ятаючи, що вони минуть. Тому добре, коли є люди за межами родини, які розуміють і можуть підтримати.
Петро: Так, це дуже важливо. Слава Богу, на нашому шляху були такі люди, але не завжди. У Севастополі була дружна місіонерська команда. Ми відчували спільність, ріст, підтримку... Тут, на Балканах — високий рівень ізоляції, самотності. Коли ти сам борешся з щоденними викликами — і побутовими, і духовними. Я така людина, що для мене співпраця — це все. Це найкраще, що може бути. Я щасливий, коли вона є, і найбільше страждаю, коли її немає. Перевага в сім’ї — це спільна праця. Не уявляю свого служіння без Яни. Ми ще з Луцька починали разом — молодіжне, домашні групи — і досі продовжуємо.
Яна: Ще одна небезпека — ворог цілиться в сім’ю. І коли ми зіштовхуємося з потребою іншої людини, яку ведемо до Бога, то сім’ю може розхитувати. Чим ближчою стає така людина, чим більше ми запрошуємо її додому, проводимо часу разом, тим більше вона може навіть несвідомо впливати на подружжя, вносити свою систему цінностей, шукаючи розуміння, когось перетягувати на власний бік проти іншого, і таким чином провокувати розлад. Тому, перш ніж служити, важливо закласти надійний фундамент стосунків. Потрібно вміти відверто говорити між собою про складні речі.
Петро: Ще одна складність спільного служіння — це діти. У нас шестеро дітей. І всі вони вимагають уваги. Іноді — всієї уваги. Ти повинен не тільки приділити час, а й докласти почуття. Коли діти ще маленькі, це одна історія. Коли підростають — зовсім інша. Наприклад, особисто я ставлюся до переїздів дуже легко — спакували основні речі в машину, меблі, книги, посуд — пороздавали, і в дорогу. Але дітям часта зміна місця проживання шкодить. Ти маєш зважати, що хтось із них закінчує школу — це і так турбулентний період, тож не варто додавати труднощів. Доводиться підпорядковувати власні пориви, враховуючи потреби один одного. Це розумієш не відразу. Колись вважалося, що на першому місці має бути Бог, на другому — служіння, на третьому — сім’я. Але у мене трохи інша схема. Бог має бути головним у всіх сферах — і в сім’ї, і в служінні, будь-де. А сім’я повинна бути в пріоритеті. У першу чергу ми відповідальні за себе, за своїх дітей, а далі вже йдуть стосунки з більш широким колом — сусідами, церквою...
Яна: Напевно ми до кінця не розуміємо цього, поки не зіштовхнемося з проблемами в сім’ї. Тоді служіння відходить не те що на другий план, воно часто відходить взагалі в нікуди. Проблеми в сім’ї, на жаль, не вирішуються просто. Зазвичай на вихід потрібно стільки ж часу, скільки на вхід. І на цю стабілізацію піде набагато більше ресурсу, ніж той, якого тобі було шкода, бо ти вкладав у служіння. Нещодавно я потрапила в аварію — це було несподівано і дуже драматично, хоча закінчилося добре. У такі моменти ставиш собі питання: а якби все склалося погано? Чи тривало б служіння без мене? Звісно, без проблем! А ось коли я повернулася додому з лікарні, і молодший син каже: «Мені було так сумно без тебе», я зрозуміла, що дітям не так легко було б жити далі. Тому й відповідальність перед сім’єю більша. Твій ресурс не зникне, якщо будеш вкладати в сім’ю, навпаки — він помножиться. І тобі буде що сказати світу.
— Велику частину життя ви подорожуєте, живете в різних місцях. Хорватія для вас — це проміжна точка, чи плануєте тут лишатися?
Петро: Якщо чесно, єдине місце, куди я хотів би повернутися, це Україна. Напевно, чим старшим стаєш, тим більше тягне туди, де ти народився. Але з іншого боку, ми заплатили певну ціну, переїхавши в Хорватію, було б шкода все покинути. Тому бачимо себе тут на досить далеку перспективу.
— На закінчення — розкажіть про Різдво в Хорватії. Чим воно відрізняється від Різдва в Україні?
Петро: Особливість у тому, що тут євангельські церкви намагаються максимально відмежуватися від католицьких традицій. Постійно точаться дискусії щодо язичницької ялинки, дати народження Ісуса Христа. Навіть щодо доцільності проведення богослужіння на Різдво.
Яна: Різдво тут — центральне свято, разом з Адвентом воно відзначається цілий місяць. Сукупність всього хорошого за рік відбувається саме в цей період — добрі справи, святкові концерти... Але оскільки суспільство секулярне, за цією зовнішньою красою не стоять справжні стосунки з Богом. Ісус запрошений тільки на Різдво, але не запрошений у повсякденне життя людей. Різдво для нас — час самотності, ностальгії. Навколо родини з’їжджаються на свято, а ми — самі. Це час світлого суму, який несе в собі гідність покликання. Ми розділяємо його з Богом і не засмучуємося. Зрештою, це гарна нагода провести час із дітьми в сімейному колі. Звісно, маємо певну активність і в служінні, але вона не є ключовою в році.
Розмовляв Дмитро Довбуш