Віктор Березовський: «Після смерті дружини я відчував неймовірне спустошення»

31.07.2022
0
17

Віктор Березовський багато років був учасником відомої християнської групи «Набат». Він мав безліч благословенних моментів у служінні та особистому житті. Але разом із тим довелося пережити й немало труднощів. Зокрема — втрату рідної людини.

Як пережити цю втрату? Як не розчаруватися в Богові й далі довіряти Йому, коли тобі дуже боляче? Як навчитися жити з болем і де черпати сили для життя? Про це та інше в нашій розмові.

— Розкажіть про себе, про свою сім’ю, дітей, а також про той найважчий момент, який вам довелося пережити.

— Я з Молдови, із міста Бєльци. У нас із дружиною Інною народилося двоє дітей. Син Ігор, який живе в Бєльцах, і донька Вікторія, яка вже дев’ятий рік живе в США. З дружиною ми провели 36 благословенних років. Ми дуже любили один одного, у нас були чудові стосунки. Наші спільні роки — це найкращі роки мого життя.

У 2016 році в мене був інфаркт. Тоді дружина пережила сильний стрес, що спричинило розвиток у неї страшної хвороби. Ми були в лікарів у Росії, в Україні, у Німеччині, де провели безліч обстежень. Потім зробили операцію в інституті онкології, в Кишиневі. Операція була дуже складною.

Пригадую, як після Інниної операції я стояв на балконі сьомого поверху (це було в лікарні) й реально почув у своєму розумі, в думках слова (знаю, що це був диявол): «Стрибни вниз — і вмить ти вирішиш всі свої проблеми».

Я швидко відбіг від вікна, забіг у палату, став молитися, кажучи: «Відійди від мене, сатано!» Розумів, що не можу цього зробити, бо не цього Бог хоче від мене. Шлях диявола виглядав простішим, а той шлях, який іду тепер, нелегкий для мене, але я вибрав його, бо вирішив довірити своє життя в Божі руки.

— Чи я правильно зрозумів, що в подібній ситуації багато що залежить від вибору та рішення людини?

— Так, дуже важливо, на чий бік ти станеш і до чиєї думки прислухатимешся.  Наші бажання часто відрізняються від того, що бажає Бог. Але важливо пам’ятати, що Його бажання — робити все на благо тим, хто любить Його.

Щодо моєї дружити Бог мав іншу волю, ніж моя. І спершу я намагався вмовити Його залишити її, молився за зцілення й порятунок, але згодом, як би мені важко не було, став просити: «Боже, зроби так, як Ти хочеш, бо я вірю, що Ти зробиш те, що нам на благо».

Інна була дуже терпелива й ніколи не нарікала. І в цьому вона була для мене великим прикладом.

— Чи був у вашому житті такий момент, коли ви зрозуміли: це все, Бог її забере? Яким був момент прощання?

— То було в п’ятницю, увечері. Я зрозумів, що Бог скоро забере Інну. Тоді саме приїхала донька з Америки. Через пандемію вона довго не могла приїхати до нас, і дружина дуже чекала її. Здавалося, всі сили берегла, щоб побачити доньку. І коли Віка приїхала, дружина ніби розслабилася й стала гаснути ще швидше.

Того дня я мав зустріти одних людей. Перед тим ми дуже гарно провели час у сімейному колі, і я поїхав, залишивши дружину з донькою. Донька потім розповіла, що коли вони прокинулися вранці в суботу, то одразу зрозуміла, що мама стала зовсім іншою.  Її дихання змінилося, вона вдихала якось із перервами, а потім довго видихала. Було зрозуміло, що скоро відійде. Рідні стояли поруч, тримали її за руку, молилися. Інна ще зробила кілька вдихів — і все…

Вона не кричала, не панікувала. Вона знала, куди йшла і Хто її там чекає, тому померла мирно, без стресів. І я впевнений, що вона в Господа, анітрохи не сумніваюся в цьому.

Знаєте, що для мене було особливим у моїй дружині. Вона завжди турбувалася про інших. Пригадую, за місяць до її смерті наші друзі запросили нас на шашлик. Дружина була вже дуже слабка, але ми вирішили поїхати. І потім мені мої друзі розповідали, що Інна тоді сказала їм: «Я скоро помру, але ви не залишайте Віктора. Підтримуйте його, будьте поруч». Таким було її серце. Вона не скаржилася на свій стан, а завжди дбала про інших.

— У чому ви знаходили втіху, якщо говорити практично? Я розумію, що вона в Богові, в Його Слові, але як це було на практиці?

— Якщо сказати чесно, то багато місяців я взагалі не знаходив ніякої втіхи. Я плакав, ходив на кладовище, сумував. Але Бог працював над моїй серцем, втішав його, посилаючи розуміння, що треба жити ради інших, ради дітей і внуків, ради служіння Богові. Треба жити й робити комусь добро. Попри все треба вчитися радіти життю навіть у найважчі його миті, змушувати себе співати. Хоча я не міг співати, бо на серці був невимовний біль, хоча багато років це було моїм найулюбленішим заняттям.

Мене дивує такий момент: ми всі співаємо, що хочемо на небо, що там краще, та коли стикаємося з цим, то робимо, як вчинив і я, — закриваємося: нам боляче, важко, перестаємо бачити всіх і все. Але ми повинні навчитися віддавати рідних. Тим більше, що ми віддаємо їх не комусь і  кудись, а Богові. І ми повинні пишатися тим, що вони вже в Бога. А самим треба намагатися жити так, щоб колись зустрітися з ними у вічності.

— Тож чи є життя після смерті найрідніших?

— Потрохи оживати після смерті дружини я став десь аж через пів року. До того я майже весь час проводив у своїй кімнаті, виходив хіба що їсти й помитися. Ну й для того, щоб піти на кладовище. Мій стан був дуже важким. Я відчував неймовірне спустошення. Проте намагався не нарікати, а дякувати Богові за ті чудові 36 років, які ми провели разом на цій землі.

— Як інші люди можуть допомогти в такій ситуації? Що їм краще робити для того, щоб підтримати людину, яка втратила рідних?

— Чесно кажучи, немає чітких правил. Просто в такі моменти виявляється, хто є твоїм другом насправді. Хтось зателефонує і просто помовчить, хтось скаже, що любить тебе. І цього достатньо. Головне, щоб людина відчувала, що ще хтось є поруч, що вона не самотня.

— Знаю, що чоловікові дуже складно, коли його близькі страждають і він нічого не може зробити, щоб покращити їхнє життя. Як це було у вас?

— У мене іноді виникало відчуття, що Бог мене залишив. А я ж служив Йому, співав… І от коли тепер потребую допомоги, то залишився один. Але все одно в певні моменти я переконувався в тому, що Бог все бачить і нічого просто так не стається в нашому житті. 

Мені важко навіть передати, що я відчуваю після смерті дружини. Це неймовірний біль, але особливо важко мені було доти, доки я не прийшов до усвідомлення, що все, іншого не існує — вона там, а я тут, і мені треба вчитися з цим жити, звикати до нових реалій.

— Я не раз чув про те, що треба відпустити... Чи це працює практично та як саме?

— Напевно, працює, але в кожного по-різному. Це, напевно, залежить від характеру людини. Мені це дуже важко, можливо, тому, що минуло небагато часу. Я часто згадую дружину, і мені важко поки що.

Я намагаюся працювати над собою, боротися, відкриватися людям і світу. Інна пішла, її вже немає, але довкола мене є безліч людей, із якими спілкуюся, живу. Я бачу своїх дітей і внуків, у яких є частинка Інни. Тому хочеться не засмучувати своїх рідних і близьких, хочеться жити для них.

Насолоджуймося кожною хвилиною життя. Мовчімо разом із тими, хто проходить через життєві труднощі, молімося за тих, хто несе неймовірний тягар на своїх плечах, і вчімося радіти з тими, хто переживає радість.

Розмовляв Володимир Дашкевич



Додати коментар

Пожертвувати