Віталій Дацюк: «Ми бачимо, як Бог змінює серця»

Із перших днів повномасштабного вторгнення луцька церква «Віфанія» активно допомагає тим, хто постраждав через воєнні дії. На кухні дому молитви готувалися обіди для військовослужбовців та людей зі сходу України, члени церкви проводили заходи для переселенців та підтримували їх молитовно. Про працю, яка була звершена і яка звершується досі, розповідає благовісник Віталій Дацюк.

— Як вдалося розгорнути настільки активну волонтерську діяльність?

— Ще під час перших днів війни від Луцької міської ради надійшло прохання, щоб ми облаштували укриття в підвальному приміщенні дому молитви для людей нашого району. Усе швидко зробили завдяки спільним зусиллям братів і сестер. Невдовзі зібралися общиною в домі молитви й обговорювали подальші дії: хто за що має відповідати у волонтерській праці. Українці почали масово виїжджати з місць бойових зіткнень, тому було вирішено пожертвувати на цю справу два церковні мікроавтобуси. Більший із них (на 55 місць) регулярно відправляли в Тернопіль до залізничного вокзалу, там забирали людей, що їхали в невідомість, та привозили їх на територію дому молитви, де на них чекали сестри, які щодня готували їжу.

Члени нашої церкви забирали переселенців у свої хати на ночівлю. Когось поселяли в приміщенні дому молитви, декого, хто хотів, відвозили в Устилуг, до кордону. Окрім цього, здійснювалися гуманітарні виїзди, під час яких допомагали продуктами тим, хто мав потребу.

— Яку мету ставили перед собою?

— Ще до початку повномасштабного вторгнення на церковній кухні ми готували обіди для людей із інвалідністю, годували й малозабезпечених, що робимо й досі.

Від початку війни і впродовж двох років щодня возили гарячі страви на блокпости. Регулярно відвідували Луцьку районну лікарню, щосереди привозили вечерю для військових. Заходили в палати, щоб поспілкуватися з пораненими. Також молилися за їхні потреби. Більшість пацієнтів лікарні перебували далеко від своїх домівок, тож дуже потребували підтримки.

Окрім того, силами й фінансами нашої церкви були організовані виїзди кухарських команд (15-17 людей) у Запорізьку,  Херсонську та Донецьку області. На польових кухнях готували бограч, плов, каву та інше. Сестри в Луцьку пекли  й передавали пироги та різні смаколики.

Сьогодні, окрім волонтерської діяльності, ми благовістимо в пансіонаті, що на Теремнівській вулиці. У ньому проживають 153 людини, із яких 46 — переселенці. Там члени нашої церкви проводять невеликі зібрання.

— Приймаючи людей та служачи їм, чи бачили ви зміни в їхніх долях?

— Так, я бачив, як Бог змінював серця. Якось сім’я з 5-ти осіб, втікаючи від жахливої війни, зупинилися на околицях Луцька для того, щоб знайти місце для ночівлі. Стали телефонувати до волонтерів, але марно: на дзвінок або не відповідали, або ж усі можливі місця перепочинку були переповненими. Вони б заночували в автомобілі, але бабуся, яка була з ними, виснажилася від довгої дороги. Набрали черговий номер — і з’явилася надія. Їх запросили до «Віфанії». Там смачно нагодували й відвезли відпочити в дім до однієї сім’ї з нашої церкви.

У родині, яка прихистила біженців, було шестеро маленьких дітей. Атмосфера, що панувала в домі, справила приємне враження на гостей. Відпочивши, вони стали шукати будинок для оренди, але скрізь відмовляли. Господар дому, побачивши їхню стурбованість, сказав, що вони можуть лишитися в них, скільки буде потрібно. Певний час там і жили, а згодом поселилися в будинку сім’ї з церкви, яка виїхала за кордон. Між родинами зав’язалася міцна дружба, і вони радо відвідували богослужіння разом. Слово Боже глибоко торкалося серця жінки з цієї сім’ї, і вона щиро його прийняла. Повернувшись додому, вона віднайшла церкву християн віри євангельської — і вже там прийняла Ісуса як особистого Спасителя та ввійшла в заповіт із Ним через водне хрещення.

— Чи завжди вистачало людей, охочих до волонтерської діяльності?

— Було задіяно дуже багато братів та сестер із нашої церкви (близько 600), які плідно працювали для інших. Кожен робив свою роботу: хтось готував продуктові набори, хтось працював на кухні, хтось відповідав за транспорт.

Людей вистачало. Завдяки Божому сприянню ми змогли прийняти та допомогти всім, хто мав в цьому потребу.

— Чи жертвують люди кошти на цю справу?

— Люди дуже відкриті й щедрі щодо фінансів, тож справа впродовж чотирьох років не зупиняється, а навпаки — поширюється, за що слава Богу. Допомагають матеріально й друзі з-за кордону.

Розмовляла Каріна Зелінська, vhve.com.ua

Читайте також: Посвята дому молитви церкви «Віфанія»
Читайте також: 25 років церкві «Віфанія»