Віталій Маланчук:
«Великі речі починаються з дрібних!»

13.12.2018
0
68

Віталій Маланчук працює місіонером «Голосу надії» з 2008 року. Одружений, дружину звати Тетяна. Має троє дітей. Проживає і служить у с. Підвербці Тлумацького району Івано-Франківської області. Диякон, виконуючий обов’язки пресвітера, депутат сільської ради, освітянин. На цьогорічній місіонерській конференції Віталій поділився розповіддю про те, як йому довелося працювати на посаді виконуючого обов’язки голови сільської ради. Про це детальніше — в інтерв’ю.

Частина 1

— На конференції в Карпатах ви розповідали, що не дуже зраділи, коли вас вибрали виконуючим обов’язки сільського голови?

— По-перше, це призначення було для мене дуже неочікуваним. Йшла звичайна квартальна сесія, ніхто не знав, що так повернуться події, і голова напише заяву на звільнення. Аби продовжилося засідання, потрібно було обрати когось відповідальним. Запропонували мою кандидатуру, проголосували — все відбулося дуже швидко… Як грім серед ясного неба.

— Ви навіть вжили фразу «За який гріх це мені?» Чому були так налаштовані?

— Тому що я вважаю, що зберегти чистоту стосунків з Богом дуже тяжко, знаходячись при владі. Особливо самому, коли поряд немає тих, хто боїться Бога.

Я відразу не згоджувався, не хотів цього, казав, що це не моє. Навіть з тієї точки зору, що у мене тільки педагогічна освіта, а тут треба все ж мати знання з юриспруденції.

Довго вагався, молився і казав: «Я не зможу сам, допоможи Господи! Але якщо це Твоя воля, то я згідний її виконати». Одним словом, моє молитовне життя активізувалося… І Бог справді давав мудрості у цій роботі.

— Чи маєте припущення, чому саме вашу кандидатуру запропонували на цю посаду? Спрацював ваш авторитет як християнина?

— Швидше як християнина, ніж як ґазди. Це село, у якому я народився, але довгий час тут не жив, а переїхав назад 4 роки тому. Тож це було тим більше несподівано.

Церква у селі невелика, 15 чоловік. Крім того є нереєстрована община. Але й саме село мале — 1000 чоловік. Тож люди добре бачать і знають життя християн — все як на долоні. Неодноразово ми організовували від церкви підтримували малозабезпечених, допомагали з ремонтом школи… Думаю, це справді було однією з моїх переваг при обранні — що слова християн не розходяться з ділами. Ми проповідуємо і стараємося жити, як проповідуємо.

З іншого боку, мою кандидатуру запропонував на цю посаду начальник районного відділу освіти, який добре мене знав. А взагалі депутатом сільської ради я став якраз завдяки попередньому голові, який запросив мене до цієї діяльності.

— Що вам вдалося зробити перебуваючи на посаді по суті сільського голови?

— Моя посада була: секретар сільської ради і виконуючий обов’язки сільського голови, на якій я пропрацював 8 місяців.

Ми вдосконалили дещо в системі вуличного освітлення, завершили централізований водопровід. Організували навіть такі елементарні речі як, наприклад, посипання доріг взимку під час ожеледиці. Я домовився з директором школи, щоб той виділив шлаку. Возив власною машиною той шлак. Обдзвонив молодих хлопців, і на диво вони дуже відгукнулися, щоб допомогти. І загалом усі люди та колеги ставилися з повагою і завжди прислухалися.

На території школи виділили територію для спортивного майданчика зі штучним покриттям. Прийшло дуже багато хлопців — ми разом рівняли поле, ходили в ліс нарізати дерева на опалубку, майстрували лавки тощо.

Також зробили ремонт клубу, перекрили дах. Загалом немало для села зробили.

— Тобто ви не просто показували хто що має робити, а самі брали безпосередню участь у роботі?

— Це необхідно — самому показувати приклад. Я такий самий як усі люди, то чому не повинен разом з усіма працювати?

Загалом, великі речі починаються із дрібних. Наприклад, у сільській раді є кабінет, виділений для фельдшерсько-акушерського пункту. Якось я дізнався, що там капельницю чіпляють до якогось патика, бо немає підставки. Це мене просто шокувало. Подзвонив до знайомих віруючих медсестер в Івано-Франківськ, вони підказали, де можна купити штатив, поїхав машиною, привіз. Подарували його від імені церкви.

Поробив вказівники вулиць (люди навіть не знали, на якій вулиці живуть), стенди для сільської ради, для пошти, для клубу, для ФАПу і навіть для православної церкви… Це все я сам робив, замовляв, свердлив, довбав…

— Я так зрозумів, у вас склалися також хороші міжконфесійні стосунки в селі.

— Так. У нас дуже мирні стосунки. Священик — мій давній знайомий. Я маю таке переконання, що потрібно робити добро усім, незалежно від конфесій. Тільки любов може змінювати людей.

Коли приступив до виконання обов’язків голови сільської ради, священик запросив мене до церкви привітати односельчан з Різдвом. Це дуже вплинуло на людей. Особливо на тих, хто раніше ставився до протестантів негативно. Я прийшов, також прийшли начальник районного відділу освіти, директор школи. Коли священик надав мені слово, я вийшов і ми обійнялися. Від одних цих обіймів люди стали плакати. Потім я відкрив Біблію, прочитав кілька місць і нагадав для чого народився Ісус Христос.

Уже наступного дня — отримав багато дзвінків з подяками. Зокрема екс-голова села сказав: «Ви навіть не уявляєте, який зробили великий вчинок!» Я й досі не до кінця розумію, що малося на увазі. Можливо те, що деякі протестанти, особливо нереєстровані, гребують заходити до «іновірців»...

До речі, саме після цього я більше утвердився і власне як виконуючий обов’язки голови. Ті люди, які раніше говорили: «Ти не потягнеш, ти занадто м’який…» тощо, тепер сказали: «Ми, напевно, помилялися, у тебе все добре виходить!» І коли я йшов з посади, багато хто мене відмовляв. Навіть приїжджали з району, переконували, щоб лишився.

Сподіваюся, якийсь добрий слід та й лишив. У сільську раду приходили люди сваритися за межу, вирішувати пайові питання тощо. Приходили з конфліктними ситуаціями. І я намагався їх приводити до Бога, до миру. Не з однією людиною ми разом молилися, не одна людина у сільській раді плакала, сповідалася.

— Виходить, ви поєднували в одній особі посадовця і священика.

— По суті так. Хоча закінчив Львівську богословську семінарію, та ніколи цього не афішував. Просто проповідував людям Боже Слово. Бувало, що могли по годині сидіти в кабінеті з колегами — бухгалтером, касиром, секретарем, діловодом... Вони відкрито ставили питання по Біблії, і я бачив, що люди щиро хочуть отримати відповіді.

— Ви можете назвати переломний момент або конкретну причину, чому вирішили залишити цю посаду?

— Був момент, коли довелося підписати один документ, і це мене дуже мучило. Навіть дзвонив до єпископа Юрія Веремія. Щоправда він мене заспокоїв, сказав, що в тому немає моєї вини. Але далі мені було важко продовжувати роботу.

Ще раніше був випадок, коли робили централізоване водопостачання. У нас був підрядчик, який прокладав труби. Як голова я мав підписати акт виконаних робіт. І побачив, що понаписувані деякі роботи, які насправді не виконувалися. Наприклад, підсипка труб, яка згідно вимог має здійснюватися там, де кам’янистий ґрунт. А це копали городами, де земля м’яка. Тому я тоді не підписав.

Пізніше, коли будувався спортивний майданчик, про якого я вже згадував, ми замовили в одного з депутатів з області каток (його власний). Каток працював у нас цілий день. Спалили вони одну кількість солярки, а з району мені сказали списати іншу кількість. Ми як сільська рада мусили цей документ підписати. Правда це не те, що пішло комусь «в кишеню», ту солярку використали на потреби району. Можливо це справді не є великим гріхом, але це було недобре перш за все для моєї душі. Крім того, я розумів: поступишся в малому, далі буде щось більше і т. д.

Це і була основна причина. Те, що доводилося вирішувати конфлікти між людьми — це не було проблемою. Були моменти, що будили о 3 годині ночі, гупають у вікна, діти сплять… «Ходи, бо п’яний зять хоче спалити хату…» То чоловік з дружиною сваряться, прийшли вирішувати питання серед ночі…

— То вам іноді навіть доводилося бути замість дільничного?

— Так… Коли маєш таку посаду в селі, то вже виконуєш обов’язки і дільничного, і кого хочеш (сміється)… Хоча є дільничний поліцейський, але він здебільшого сидить в районі, приїжджає, коли вже якийсь конкретний розбій…

Це все я міг терпіти, готовий був спілкуватися і допомагати. Це ж і є наша місія як християн. Але що стосується підробки паперів, корупції — ні в якому разі.

— То ви вважаєте, християнин в органах влади безсилий щось змінити? Він приречений або підкоритися правилам гри, або піти?

— Я не можу сказати за всіх. Але мені здається, що одній людині зберегти чесність і самотужки побороти корупцію неможливо. Хоча би ще хтось один був з такими ж поглядами, незалежно від конфесії. Самому це дуже тяжко.

Скажу відверто: при таких посадах є всі можливості красти і обманювати. Хто хоче, той буде. І це ж я побачив лише в органах місцевого самоврядування — на найнижчій сходинці влади. Можу тільки уявити, що відбувається на найвищих щаблях!

— Та все ж, на вашу думку, чи потрібно окремим християнам іти у владу?

— Я думаю, що потрібно. Можливо, я просто не був готовий до цього, чи занадто слабкий в цих питаннях. Я не осуджую нікого з християн, хто займає подібні посади, хоча й не знаю як їм вдається залишатися чистими і «не служити двом панам».

Але я тільки за, щоб християни йшли у владу, бо вірю, що можна поступово змінювати систему.

— Виходить, що між цими двома статусами — посадовець і служитель — ви все ж обрали служителя?

— Так. Це було трохи важко поєднувати.

— Але все ж це непогане поєднання. З одного боку, християнський світогляд допомагав вам у вирішенні посадових проблем. З іншого — посада давала певні важелі як для служителя церкви.

— Так… Ми без проблем орендували клуб, шкільну актову залу для проведення недільних шкіл. Також проводили табори. Коли вперше організували в клубі євангелізацію за участі івано-франківської молоді, то не було вільного місця. Прийшло десь 60 чоловік послухати. Все ж таки люди цінують, коли щось робиш, стараєшся для них. І потім вони відгукуються, цікавляться церквою. Навіть зараз, коли я вже не при посаді, немає проблеми домовитися про оренду або якісь заходи.

— Тобто з точки зору церкви і служіння ваше перебування на посаді мало позитивний ефект.

— Так. І я вірю, що люди з часом будуть більше замислюватися, ітимуть до Бога, і буде пробудження!

Коли була моя остання сесія, на якій «передавав ключі», там був присутній весь депутатський корпус, виконавчий комітет, представники районної адміністрації, священик, директор школи… І було дуже приємно, що лунали теплі слова на мою адресу та на адресу церкви. Колишній голова сказав: «За короткий період Віталію Васильовичу вдалося зробити більше, ніж нам за роки».

Секретар сказала: «Було дуже легко працювати з Віталієм Васильовичем, ми багато від нього начилися. Шкода, що він йде з посади, але я його частково розумію…» Вона бачила мої переживання, що я іноді просто не знав як вчинити…

А взагалі жителі села Підвербці дуже дружні, працьовиті, добрі люди. Дякую Богу за той час, що мав змогу їм служити на цій посаді!


Частина 2

— Розкажіть про своє навернення до Бога.

— Коли поїхав навчатися в Коломию в педагогічний інститут, там я 4 роки жив на квартирі в адвентистів. І їхнє життя справило на мене сильне враження. Це стало поштовхом до того, щоб будувати власні стосунки з Богом. З того часу в моєму серці став з’являтися Божий страх. Вони запрошували на богослужіння, і я приходив. Почала народжуватися віра. Я бачив поведінку християн і хотів, щоб ці зміни прийшли і в мою сім’ю.

Я навіть придумав план по наверненню моїх батьків (сміється)… Точніше, самі ж адвентисти запропонували: «Ти у п’ятницю їдеш додому, ми будемо тебе завозити і проводити у вашому домі зібрання. Зекономиш гроші на проїзд».

— Тобто, вони «хитро» до цього підійшли (усміхаюся)?

— Хитро (сміється)… Я погодився. Батьки теж не заперечували. Моя мама увірувала в церкві нереєстрованих за рік до мого від’їзду на навчання. Вона була тільки за, щоб я відвідував служіння. Адже до того я водився з різними компаніями, час від часу випивав і це мене затягувало.

Отож вони почали проповідувати для нашої сім’ї і наших сусідів. Батькові було ніяково кудись іти з хати, коли ми приїжджали, тому він залишався, слухав, записував. З часом і сам почав досліджувати Біблію. Батько мав інвалідність 2 групи, він не вживав алкоголю, працював завклубом, грав на баяні. Мав спокійний характер, любив шахи, шашки. Коли потрапляв до лікарні, а це бувало часто, завжди брав їх з собою. Якось, у черговий раз потрапивши до лікарні, він попросив йому привезти вже не шахи, а Біблію. Там він і помер, ми навіть не встигли його відвідати…

Після цього я теж став активніше вивчати Біблію. Згодом моя сестра, яка навчалася в Івано-Франківську, стала відвідувати п’ятидесятницькі зібрання (де зрештою навернулася). І я став туди приїжджати.

Після навчання мене запросили працювати до школи вчителем образотворчого мистецтва, музики і трудового навчання. Ще молодий чоловік, а вже в пошані! І в серце прийшла гординя… Думав: оце зараз заживу (сміється)… Знову — компанії, друзі… Я став часто вживати алкоголь. Мама молилася за мене, просила, щоб опам’ятався.

На той час приїжджати у наше село стали вже брати-п’ятидесятники з Івано-Франківська. Раз на тиждень проводили зібрання, запрошували мене. Я переживав внутрішню війну. І до них ішов, слухав, і до друзів… І до Бога, і до гріха… Каявся, казав: «Більше не буду», потім зривався і знову… Так три роки.

— Що стало поворотним моментом?

— Дуже тверезе розуміння, яке прийшло в нетверезому стані: якщо я не покаюся і не навернуся до Бога, то потраплю в пекло! Ми з хлопцями були на храмовому святі в сусідньому селі. Раптом мені все стало немиле, усі плани, які складав, стали далекими. На душі шкребло. Думаю, що посіяне колись Слово дало плід. Це мене і спасло.

Я попрощався з хлопцями і пішов додому. Біля брами ліг і сильно плакав. Бабуся навіть подумала, що я помер. У ту ніч я остаточно покаявся перед Богом. Вранці сказав мамі: «Коли будуть приходити друзі, кажіть, що мене немає вдома». Так ми й робили. Хоча мене кликали, та я не йшов. Став ходити на всі зібрання, їздив у Тлумач, в Івано-Франківськ. Хлопці насміхалися, мовляв, штунда. Один з найкращих друзів сказав: «Якби ти знав, як нам тебе не вистачає!» Але я не звертав уваги. Згодом прийняв водне хрещення.

— Ви відразу стали брати участь у служінні?

— Так. Прикладом для мене був Іван Іванцюк, на той час — відповідальний за місіонерську працю в регіоні. Він сам ревно служив і запалював інших служити. Та в мене й самого уже було таке бажання.

У 2004 році я одружився і жив із дружиною в Івано-Франківську. Спочатку організував вокальний гурт в церкві. Ми стали їздити, проводити євангелізації. Потім мене обрали молодіжним лідером, потім дияконом… Потім запропонували бути місіонером і я погодився.

У 2008 році ми з сім’єю переїхали для служіння у Тлумач, де була така потреба. На той час у Підвербцях служив місцевий молодий брат, який нещодавно навернувся. До речі він приймав хрещення з моєю бабусею. Їй тоді було 86 років, а вже скоро виповниться 96. Цей брат мав якусь хворобу, яка його несподівано підкосила, і він помер. Тоді я відчув у серці поклик переїжджати у своє село, щоб продовжувати там служіння. Там була маленька церква, яка складалася переважно з сестер похилого віку.

Не так просто далося рішення, але це було яскраве відкриття від Бога, від якого я не знаходив собі місця. Мені завжди хотілося якнайкраще і ефективніше служити, не просто «повітря б’ючи». Тож у 2012 році ми переїхали, на той час уже мали троє дітей. Сьогодні у нас 15 членів церкви. Також служимо у сусідньому селі. Там уже 9 чоловік.

— Яким саме служінням ви займаєтеся?

— У селі найперший напрямок служіння — це святе життя в мирі з людьми. Проповідь без слів. Друге — це увага до дрібниць. Навіть усміхнутися, правильно двері закрити, а не гримнути — це все важливо. Допомога односельчанам — комусь газового балона заправити, комусь щось купити, когось підвезти. Люди звертаються, бо знають: Віталік зараз не п’яний, він може допомогти і не відмовить. Хоча іноді це буває тяжко… Стараємося щось зробити для школи — недавно обклали плиткою санвузли, бо діти мусили ходити в туалет на вулицю, подарували від церкви бойлер. Добрі діла потрібно робити, щоб люди прославляли за них Бога.

Щороку робимо табір на території школи. Люди задоволені, ніхто не заперечує. Дуже підтримує в цьому служінні дружина, їй доводилося готувати їсти для всієї команди. Цього року привіз своїх онуків голова сільради, священик привів дітей. На заключне богослужіння прийшло понад 40 батьків. Громада православної церкви підготувала подячну програму за участі дітей недільної школи при храмі. Було дуже тепле прощання.

Цілий серпень орендували клуб, щонеділі проводили євангелізації, приїжджали різні вокальні гурти, хори, служителі. Ходили по селу запрошувати людей. Так само зробили в жовтні. Людей приходило близько 15 чоловік, але то — постійні наші відвідувачі. А всього нас було близько 50.

Зібрання проводимо вдома в однієї сестри, а в мене вдома — домашню групу. Але на домашні зібрання приходить небагато людей. Тому думаємо над придбанням приміщення для дому молитви.

— Скажіть кілька слів про Школу особистого євангелізму в Івано-Франківську. Якщо не помиляюся, ви один із її засновників?

— Я один і викладачів. Активно школа працює з минулого року. Ціль її створення — витягнути наших братів і сестер із церковних лав і запалити для проповіді Євангелії. Навчання триває тиждень, в основі — програма ЄШЛ, яку ми трохи відкоригували. Люди отримують гарний напрямок, так би мовити «скелет» для того, щоб благовістити. Студенти проходять практику з викладачами, набираються досвіду. Перш за все вони вчаться на прикладі.

Ми робимо оголошення по церквах, як тільки набирається група бажаючих, починаємо навчання. Школа — мобільна, викладачі виїжджають на запрошення у різні населені пункти. Наприклад, нещодавно був виїзд у Київ. Нас було 18 викладачів на 35 студентів, тобто один вчитель на двох учнів.

На даний момент відучилося уже п’ять груп, близько 130 чоловік. За нашими спостереженнями, 30% тих, хто пройшов програму, потім регулярно її практикують. Наприклад, дехто сам постановив собі — двічі на тиждень виходити в місто для благовістя. Ця школа запалює людей до служіння. І ми бачимо гарні результати.

— Що хотіли б сказати читачам?

— Хочу побажати попри всі свої причини, шукати можливостей для служіння Богу. Рекомендую навчатися, запрошую в ту ж саму ШОЄ. Не залишайтеся байдужими. Краще стертися для Бога, ніж заіржавіти для себе.

Розмовляв Дмитро Довбуш



Додати коментар

Пожертвувати