Валентин Ярошенко: «Церква має сприйматися в суспільстві як пункт духовної допомоги»
Про покликання до служіння, працю на Сумщині під час війни та сучасні виклики християнства спілкуємося з багаторічним місіонером «Голосу надії», пастором церкви «Відродження» м. Суми Валентином Ярошенком.
Початок служіння
— Ти розповідав, що навернувся до Бога в 10 років. Це при тому, що твої батьки були невоцерковлені. Як так вийшло?
— Я виростав у християнському оточенні — в с. Чабель Рівненської області. Там не так давно з’явилася православна церква, раніше були тільки протестанти. З 1000 осіб населення 900 були — п’ятдесятники (реєстровані та нереєстровані). Були віруючими моя бабуся, двоє тіток. А ще — двоє моїх найближчих друзів. У класі — було більше дітей з віруючих сімей. Тому в мене практично не було виходу (сміється).
Я щиро навернувся до Бога на одному зі святкових богослужінь. Приїхали гості і робили заклик до покаяння. І тоді вийшло дуже багато дітей. Святий Дух торкався сердець, усі плакали. Мені було 10 років. А за батьків я став молився ще за кілька років до цього моменту. І невдовзі вони теж прийшли до церкви.
— Чим тобі довелося займатися в житті, поки не став служителем?
— Після 9 класу я планував навчатися на тракториста. Але коли мені було 15, батьки переїхали в Сумську область як місіонери. Мені довелося їхати з ними, хоча дуже не хотів. Після закінчення школи батько наполіг, щоб я вступив до КБІ. Там відбулося моє формування.
Я ніколи не хотів бути пастором, бо знав життя свого батька — як це непросто. Бачив себе більше благовісником. Але після навчання, коли формувалася команда, щоб їхати на служіння, мені запропонувати бути пастором. Фактично так склалися обставини, комусь потрібно було взяти відповідальність. Хоча не мав якогось особливого відкриття, не чув голосу з неба, я погодився. А вже згодом отримав внутрішнє підтвердження цього рішення.
— Ти не чув голосу з неба, але, мабуть, почув «Голос надії» (усміхаюся). Розкажи, як ти приєднався до місії.
— Через кілька років служіння я став шукати якогось «притулку». Оскільки ми були молодою сім’єю і потребували фінансової підтримки. Певний час отримували невелику допомогу від КБІ. Десь рік жили на кошти, подаровані нам з дружиною на весілля. Це був початок 2000-х, в Сумах було складно з роботою. Хтось порекомендував звернутися до «Голосу надії». І невдовзі нас прийняли до місії. На той час на Сумщині вже було кілька місіонерських точок «Голосу» — в Конотопі, Глухові, Кролевці…
— Яким було місіонерство у ті роки? Чим ви займалися? Які напрямки були найбільш актуальними?
— 2000 року ми мали кілька великих євангелізацій у домі культури. Пам’ятаю, надрукували 5000 запрошень і рознесли їх у 9-поверхівках. Якраз у той період не працювали ліфти, і доводилося ходити пішки з великими рюкзаками, набитими листівками. Наклеїли по місту афіші. На першу зустріч прийшли 83 людини, 14 з них вийшли на покаяння. Ми відразу їх запросили на більш вузьку зустріч, але її відвідали лише двоє. Крім того, благовістили в парках, співали під гітару. Потім відкрили клуб «Суперкнига», стали проводити заняття, на які збиралося багато дітей. Через них згодом приходили до церкви і батьки. Напевно, саме служіння дітям зрештою дало найбільший ефект. Ще один із дитячих проєктів — «Big Day». Це кількаденні майданчики в різних районах міста. Діти збігалися, і ми проводили різні активні ігри. А на завершення — біблійну програму. Також регулярно відвідували притулок для літніх людей. Проводили профілактику шкідливих звичок по навчальних закладах. Якось попросили в місії «Христос в кожний дім», яка транслювала на радіо та ТБ християнські програми і вела листування з глядачами, контакти людей в Сумах і адресно відвідали бажаючих. І були люди, які таким чином прийшли до церкви. Також робили іміджеву рекламу: розміщали на дошках для оголошень смайлики з текстом, який щоразу змінювався, щоб логотип церкви ставав впізнаваним у місті. Приїжджали команди зі Словаччини із львівською молоддю, проводили вуличні євангелізації. Ось така була праця у той час.
— Узагалі на Сумщині було мало євангельських церков?
— Коли ми приїхали в Суми, там була одна велика харизматична церква. І в області було небагато євангельських громад. Узагалі до першої світової війни тут було дуже багато баптистів. Тут похований один із провідників баптистського руху Іван Каргель, він сидів у сумській тюрмі, дві його дочки вбиті в Сумах радянською владою. Під час атеїстичного режиму багато церков були знищені, лише деякі пережили гоніння. Але так і не відновилися до колишнього стану.
Сумщина під час війни
— Як змінилося служіння в 2014 році, коли почалася війна на Донбасі?
— Північ Сумщини раніше була дещо проросійською, але в Сумах, хоча велика частина населення розмовляла російською, настрої завжди були проукраїнськими. 2004 року тут відбулася Революція на траві — протести проти об’єднання трьох університетів, що було політичним рішенням тогочасної влади з метою контролювати студентів у період виборів. Акція мала успіх і зрештою стала прикладом для Помаранчевої революції. Тож громадянське суспільство тут активне. Відповідно і в 2014 році люди майже одностайно підтримали Революцію гідності.
2014 року в Сумах почалася Міжконфесійна молитва на центральній площі, яка відбувалася щоденно аж до пандемії і повномасштабного вторгнення. А щонеділі робили велике Молитовне віче — до 400 учасників. Зараз майже усі церкви щодня моляться за Україну в домах молитви або онлайн. До речі, Суми наступними після Києва стали проводити молитовні сніданки за участі представників влади.
— Коли почалася велика війна, ви з сім’єю були у від’їзді і тривалий час були відрізаними від Сум.
— Ми саме поїхали в Карпати на конференцію. Повертатися назад було небезпечно, адже Суми оточили. Дехто пробував якось проїхати, але іноді машини розстрілювали, люди гинули. У березні зробили «зелений коридор» і більша частина населення міста, в тому числі більшість людей нашої церкви виїхали.
Десь за два тижні до повномасштабної агресії ми скликали членське зібрання і обговорили наші дії у випадку російського наступу. Зробили запаси води, продуктів, палива тощо. І зрештою це дуже допомогло. Перші дні я був на телефоні — обдзвонював та підбадьорював усіх членів церкви. Потім активно включився у волонтерську діяльність. Гуманітарну допомогу доставляли в Ромни, де мій брат служить пастором. А вже звідти передавали в Суми. Також приймали наших біженців на Львівщині. Повернулися додому ми з сім’єю десь аж у травні.
— Як змінилося ваше життя і служіння під час війни?
— Ми живемо на окраїні міста, де є стратегічні об’єкти, тому неподалік часто бувають прильоти. Наш будинок уже пішов тріщинами, навіть було що вікно вилетіло. То вікно ми вставили, а так ремонту не робимо, тому що немає сенсу. Загалом життя стало непевним і тривожним. Постійні обстріли напружують і дітей, і дорослих. Є люди в церкві, в яких погіршилося здоров’я під час війни.
Щодо служіння, то, звісно, зараз немає великих публічних акцій. Зосереджені більше на внутрішньоцерковній роботі. А також відкрили Денний центр, через який проходять близько 100 дітей щотижня. Деякі з їхніх батьків уже прийняли хрещення.
— Що для тебе було найбільшим чудом за час війни?
— На цей момент найбільше свідчення — що серед членів церкви немає загиблих. Ні серед цивільних, ні серед військових (дехто з нашої церкви служать у ЗСУ). Якщо й були певні поранення, то незначні. Минулої осені ракета впала у житловому районі, були жертви. Там живе одна сестра з нашої церкви. Ми прихали і забрали її з дітьми до себе, вони жили в нас деякий час. Коли були ще біля її будинку, оголосили, що летить друга ракета. А там зібралося багато людей — приїхали допомагати, забрати своїх рідних. Сотні машин. Але, дякувати Богу, вона не долетіла, впала десь на прикордонні.
— Під час війни з’явилися деякі нові служіння — зокрема, біженцям, військовим та їхнім родинам. Чи можеш поділитися якимись проміжними висновками щодо цих напрямків?
— На початку ми дуже багато допомагали біженцям — церкви роздавали тисячі тонн продуктів. Оскільки прикордоння евакуюється, в Сумах досі велика кількість переселенців. Але зараз ми значно призупинили гуманітарне служіння — проводимо тільки час від часу або відповідаємо на конкретні потреби. Тому що, по-перше, вже немає такої критичної необхідності, а по-друге, багато людей прямо «підсіли» на безкоштовне — звикли брати, навіть якщо в них вже вдосталь. Натомість, виокремилися такі люди, які кажуть: «Для нас набагато важливіше Боже Слово і моральна підтримка, ніж гуманітарна». І я вважаю, що церква має сприйматися в суспільстві саме як пункт духовної допомоги, а не матеріальної.
Щодо військових — ми молимося за них, благословляємо, збираємо пожертви на різну амуніцію. Також провели кілька заходів для родин військових. Постійно спілкуємося з нашими братами, які служать. Коли вони приїжджають у відпустку, завжди кличемо їх на сцену, дякуємо. Приємно отримувати подячні листи від їхнього командування за патріотичне виховання і позицію церкви.
Сучасні виклики
— Які, на твою думку, найгостріші виклики сьогодні стоять перед церквою?
— Насамперед, величезний дефіцит служителів і взагалі братів. Хтось виїхав з сім’єю в безпечніші регіони або закордон, когось мобілізували. Напевно, це найбільша проблема, адже люди — найбільша цінність. Не завжди є на кого покластися в організації служіння. Але поки що якось справляємося.
— Ти подорожував Південною Кореєю. Що тебе найбільше вразило у тамтешніх церквах?
— У Кореї велике різноманіття церков і культів. Ми були, зокрема, у пресвітеріанських громадах. Мене там вразило унікальне поєднання історичного і сучасного — без протиставлення одне одному. Це стосується і архітектури, і літургії. Наприклад, під час одного богослужіння можуть лунати старі англійські гімни і новітні пісні прославлення. Також там дуже освічені служителі, зокрема, вільно володіють англійською. У корейській культурі закладена повага до керівників, тому пасторів там дуже шанують. Основою церкви вони вважають домашні групи, загальні зібрання — на другому місці.
— Які головні виклики місіонерського служіння? Як благовістити в сучасних умовах?
— Вже зараз виникають і виникатимуть питання взаємостосунків із військовослужбовцями. Якось я був на конференції служителів і в готелі познайомився з військовим. Він каже: «Дивлюся на ваш з’їзд, і трошки мене це зачіпає — стільки чоловіків, я би з вас нормальну таку бригаду зробив!» Люди, які воювали, завжди будуть ставитися до тих, хто відсидівся в тилу, з недовірою. Я розповів, що два мої брати служать, про допомогу, яку надає церква. Загалом гарно поспілкувалися. Але повернути довіру буде не так просто. Тому дуже важливо, яку позицію займає церква у спілкуванні з військовими та їхніми родинами. Ще один виклик — душеопікунство військових. Готовність прийняти і лікувати їхні внутрішні рани.
Також стоятиме питання загалом актуальності церкви. Адже сьогодні велика частина сучасної молоді позиціонує себе атеїстами або агностиками. Чи зможемо ми говорити їхньою мовою і досягати їх? Тільки якщо церква буде відкритою, дружньою, гостинною, небайдужою.
— Твій брат служить місіонером у Кенії. Що ти виніс для себе, відвідуючи цю країну?
— Кенійські церкви переважно мають американський стиль служіння, якого запровадили перші місіонери. Але мені дуже сподобалося, що в багатьох місцях збереглася автентична культура. Як на мене, це важливо. Наприклад, вони співають свої африканські пісні. І наші місіонери зосереджені на підсиленні місцевих церков та служителів, які краще розуміють потреби корінного населення.
— Ти часто служиш на молодіжних заходах в Україні та закордоном. Як війна впливає на молодь?
— По-перше, дуже багато молоді пороз’їжджалося, і, на жаль, дехто виїхав незаконно. Ще можна зрозуміти тих, хто зробив це через страх війни. Але дехто погнався за перспективою світлого майбутнього в США чи Європі, лишивши своє служіння і покликання в Україні.
Серед інших викликів гострим лишається конфлікт поколінь. Я був у деяких церквах на центральному і молодіжному служіннях — це просто неймовірний контраст. У тому, як тебе зустрічають на вході, які стосунки один з одним, які пісні співають, як оформлена сцена — в усьому. Це просто зовсім інша культура. Молодь цінує відкритість, щирість, людяність. Старші часто зосереджені на тому, щоб «тримати марку», не показати своєї слабкості. Багато служителів поводяться більше як директори, а не пастирі.
— Як спікер на теми сімейного служіння, що б ти назвав найактуальнішими викликами у цій сфері?
— На жаль, християни стали розлучатися — більше, ніж раніше. Війна розділила багато сімей, принесла важкі випробування. Тому важливо використовувати кожну можливість, щоб підтримувати зв’язок, не розлучатися надовго. Інші виклики — сирітство, неповні сім’ї, загалом нестача чоловічого населення.
Складні питання
— Ти казав, що до 2014 року був пацифістом. Що змусило тебе змінити погляди?
— Коли відбувся Майдан і почалася гібридна війна, я став глибше досліджувати питання ставлення до зброї з точки зору Біблії. Під впливом нових аргументів мої думки стали поступово змінюватися. Сьогодні я переконаний і в церкві навчаю, що збройний захист від агресора не є порушенням заповіді «Не вбий».
— Останнім часом у християнських колах значно переосмислили ставлення до мови і громадянства. На твою думку, чи має місіонер окрім духовної праці займатися також культурним просвітництвом?
— Раніше я більш лояльно ставився до цих питань. Коли опинився в російськомовному середовищі в Сумах, навіть приходили грішні думки — чи не почати проповідувати російською. Слава Богу, я тоді цього не зробив. Сьогодні впевнений, що християнин повинен мати активну громадянську позицію. Зокрема, проблема російської мови в тому, що вона несе з собою «русский мир». Для того, щоб охопити більшу аудиторію багато україномовних служителів переходили на російську. Та це опортунізм, пристосуванство. Тому місіонер обов’язково повинен працювати і в цьому напрямку. Християнство, мало великий вплив на формування європейської цивілізації. Християни закладали перші школи, госпіталі. Окрім суто духовного служіння вони намагалися полегшити життя людей, зробити його кращим.
— Російська церква нині мовчить про війну або й підтримує дії своєї влади. Як ти думаєш, українська церква у таких обставинах діяла б інакше? Адже часто правда не у пріоритеті в релігійних колах.
— Важко сказати, але мені все ж здається, що українське суспільство більш волелюбне, а церква більш зріла. Хоча я згідний, на жаль, є такі тенденції — йти за сильнішим, а не за справедливішим, за впливовішим, а не за чеснішим, за багатшим, а не за правдивішим. Бути лояльним до системи, щоб мати тепле місце і якусь короткочасну вигоду. Але в довгостроковій перспективі це завжди вилазить боком.
Розмовляв Дмитро Довбуш