Василь Паламарчук: «У процесі зцілення головне — чи йде людина до лікаря?»

31.08.2022
0
13

Як пережити втрату рідних? На питання журналістів студії «Крок назустріч» відповідає Василь Паламарчук, заступник старшого пресвітера Волинського об`єднання церков ХВЄ, пастор церкви смт Торчин.

— Чи може Бог зцілити душу людини, яка пережила втрату рідних на війні?

— Коли ангел говорив із Марією, сповіщаючи Діві про народження Сина, він сказав: «Чи є яка річ неможлива для Бога?» Бог створив душу людини, і Він є цілителем душі. І зціляти Він може раптово, а може й з плином часу. 

— Як перші кроки має зробити людина, щоб отримати це зцілення?

— Якщо в людини фізична хвороба, то важливим у процесі одужання є те, чи довіряє вона своєму лікареві. І взагалі те, чи йде вона до лікаря. Так само в духовному житті. Головною тут є віра й довіра Богові, бо в Писанні сказано, що без віри догодити Богові неможливо.

— А що ж далі, коли людина вже вірить?

— Найпростіше, що може зробити людина, це взяти Євангелію й читати її. Друге, а це може бути важче, знайти людину, священнослужителя, яка може тебе наставити й підтримати. Не в кожному регіоні України тепер легко знайти того, хто може допомогти у вивчені Біблії, дати якісь тексти з Писання, які підбадьорять. І головне, починати все треба з того, щоб навчитися розмовляти з Богом у молитві, шукаючи Його втіхи, настанови, спрямування. Бог хоче говорити з людиною, тому дуже важливо говорити з Ним і слухати Його.

— Що робити з почуттям вини через те, що не вберіг близької людини?

— Насправді, живучи в фізично обмеженому тілі, ми не можемо змінити багато чого. Скорше, намагаючись допомогти, ми могли б тільки нашкодити. У Писанні сказано, що без Божої  волі й волосина не впаде з голови людини. Це значить, що ми не можемо змінити нічого, якщо Бог призначив людині відійти з землі. І немає значення, яким способом людина відійде. Тут головне, що Бог тримає в руках не просто всесвіт, а й конкретно кожну людину.

Усвідомлення цього іноді дається дуже важко. Я відчув це на собі. Був час, коли помирала моя донька. Стоячи біля неї, я почував себе піщинкою, бо не міг нічого змінити. Коли твоя дитина падає, ти можеш її підняти, коли вона просить хліба,  ти можеш подати, але є багато випадків, коли ти не можеш нічого зробити. Ми не можемо в усіх випадках захистити своїх близьких від смерті, від важких хвороб, які приходять зненацька. Бачимо лише, що в деяких ситуаціях Бог виходить назустріч і зціляє, а в інших — людина відходить із цієї землі.

Тобто варто прийти до усвідомлення: ми можемо лише просити в Бога про захист, але захистити може лише Бог.

— Як навчитися жити після втрати рідної людини?

— Будь-яка рана гоїться не одразу. Можна лише обезболити, полегшити біль. Це стається тоді, коли людина приходить до Бога, молиться, читає Його Слово, де сказано: «Я пошлю Утішителя — Духа Святого».

Втішення — це процес, у якому передусім треба прийняти ситуацію й погодитися з нею, оскільки ми не здатні її змінити. Друге, варто сфокусувати свої думки на чомусь іншому. Хоча думки й спогади дуже важко відкидати, але ми повинні змусити себе перейти від думок про смерть до думок про життя. Бо ж довкола нас є інші люди, які потребують нас, є праця, яку ми маємо виконувати.

— Як вам вдалося це зробити практично?

— Одразу ж після втрати ти ніби хочеш зберегти все в пам’яті, тому переглядаєш фото, згадуєш приємні моменти. І це не приносить полегшення, а ятрить душу. І тут важливо було взяти владу над собою і не те, щоб забути, а переключитися на інше. Це мені допомогло. Я знав, що маю бути прикладом для інших людей, які в чомусь були слабші від мене. У чомусь брав приклад із сильніших, із тих, хто вже пройшов таке, бо не я перший, хто пережив таку втрату. Це теж важливо усвідомити.

Так, залишився рубець, залишилися спогади й біль, але всі, хто діяв так, змогли пройти це. Тут люди тобі не допоможуть, ти мусиш допомогти сам собі. Мусиш сам робити правильні кроки до свого зцілення.

— Які взагалі думки та висновки про війну ви зробили за цей час?

— Часто у фільмах чи книгах про війну зображується героїзм. І це додає війні позитиву. Я ж приходжу до висновку, що війна — це абсолютне зло. Друге — війна показує внутрішній стан багатьох людей. У мирний час є люди, на яких ми не звертали уваги, але війна виявила, наскільки сміливими й чесними вони можуть бути. Інші, навпаки, здавалися нам сильними, а виявилися зрадниками чи слабкими. Третє, уроки війни — це уроки об’єднання нації, коли ті, кому трохи легше, підтримують тих, кому скрутніше. Це коли ті, хто пішов захищати інших, не турбуються за своє життя чи комфорт. Це ті, які днями й ночами стоять у молитві, ті, які віддають останнє… На жаль, є і ті, хто використовує війну для своїх цілей.

І найцінніше, що бачу в ці часи, — це те, що люди почали навертатися й шукати Бога. Іноді з болем запитую себе: «Невже нам потрібно пережити таке страхіття, щоб наблизитися до Бога?» Але й безліч приказок свідчать про це. Та я дуже хочу, щоб і тоді, коли настане мир, ми не перестали шукати Бога. Бо з Ним добре не лише в часи війни, а й в часи благополуччя. 

Розмовляла Галина Фурман, «Крок назустріч»

 



Додати коментар

Пожертвувати