Євангелія — це моя повинність

31.07.2021
0
804

«Бо коли я звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії!» (1Кор.9:16).

Звіщати Євангелію — це апостол Павло називає своїм обов’язком. І це наш обов’язок також. Але наскільки ми з вами занурені, посвячені у виконання цього обов’язку? Я впевнений, що серед місіонерів багато посвячених людей, які ради служіння пожертвували багатьма зручностями.

Згідно зі словником, повинність — це законодавчо закріплений обов’язок з виконання суспільно-корисної праці. Існує трудова, військова повинність, колись була кріпацька повинність. Це стан, коли людина відчуває, що вона комусь щось зобов’язана. У різних країнах є різні закони, які регламентують повинність, і людина, яка живе в тій чи іншій країні, зобов’язана виконувати накладені на неї обов’язки.

Ми з вами не регламентовані певним законом, який змушує нас проповідувати Євангелію. У Старому Заповіті, у книзі Вихід, ми читаємо, що Бог сказав ізраїльтянам: «Коли юнак досягне двадцятилітнього віку, його треба зарахувати до Божого стану» (до числа людей, які спроможні воювати). І для цього він повинен був принести певну плату в скинію — пів шекеля срібла. І ця плата називалася викупом за душу. Відтоді цього юнака вносили в список тих, хто має право стояти на захисті землі. І та людина, яка сплатила цього пів шекеля, вже знала, що належить до Божого стану й повинна чітко йти за тим законом, який дав Господь.

Ми з вами внесені до Божого списку і є в переліку тих святих, за яких заплачена зовсім інша ціна. Коли ми читаємо Новий Заповіт, то бачимо, що не сріблом і не золотом, а дорогоцінною кров’ю Ісуса Христа, Сина Божого ми відкуплені від марнотного  життя, яке передане нам від наших батьків. Ми викуплені, за нас внесений викуп. І  ми в списку тих, хто належить Тому, Хто сказав: «Кого мені послати?»

Нас покликав Бог. І ми, виконуючи ту місію, яку Бог вклав у наше серце, просто зобов’язані передати наступному поколінню те, що Господь  відкриває нам. Нас не змушує до цього певний закон. Але коли ми зустрілися зі Спасителем — Богом, Який полюбив нас вічною любов’ю, ми відчуваємо, що ця повинність є у нашому серці. Ми хочемо виконати Його волю у своєму житті, йдучи туди, куди Він спрямовує нас.

Так, це не завжди зручно, не завжди приємно. Згадаймо життя та служіння Мойсея, який вважав, що краще страждати з Божим народом, аніж мати тимчасову гріховну насолоду в палаці фараона. Він захотів нести наругу Христову, а не досягати кар’єри в Єгипті. Чому він обрав саме такий шлях? Тому що одного разу він зустрівся з Богом.

Я вдячний Богові, що багато місіонерів відгукнулися на Божий заклик, знехтувавши «скарби єгипетські». Вони, почувши Божий голос, виконали те, що сказав Бог.

Посвята, про яку говорить нам святе Писання, вимагає жертви. Колись, коли ми працювали на Крайній Півночі, у мене не раз запитували: «А скільки вам платять за те, що ви залишили  таку квітучу землю й приїхали в цей північний край, де довга зима, морози, немає перспектив і звідки багато людей втікають?» Люди не розуміли, що нас привело туди. Але той, хто почув Боже покликання, розуміє свій обов’язок і потребу служити Ісусу Христу.

Державний закон карає тих, хто не виконує регламентованих ним повинностей. Але Дух Святий має зовсім інші важелі впливу на нас. Він надихає нас любов’ю Господа нашого Ісуса Христа. Ми покликані Богом і вдячні Йому за те, що Його справа продовжується й дотепер. І нині молоді люди відгукуються на Божий заклик, пізнавши, що за них заплачено викуп. Нове покоління нестиме Вістку Євангелії, хоч умови будуть непростими, але з ними буде Бог.

Так, це правда, що служіння, довірене нам Богом, не завжди легко виконувати. Якщо згадати дорогу апостола Павла, то вона була нелегкою. Він боровся зі звірами в Ефесі, був не раз побитий, терпів корабельні аварії. Але апостол дивився не на труднощі, а на те, що Бог відкрив йому, на перспективу. І тому він сміливо робив те, що звелів Бог. І коли не проповідував Євангелію, то почувався не на своєму місці.

Нехай же ця повинність, про яку йдеться у Святому Писанні, завжди буде в наших серцях. Справа місіонерства не закінчена, хоча ось уже тридцять років місія «Голос надії» трудиться в багатьох різних місцях. Церква будується. Слово проповідується. Бог являє Свою славу. І нині кожен із нас упевнено може сказати: «Господи, я повинен зробити те, що Ти доручив, навіть якщо це не дає мені якихось вигод».

Бог назвав нас своїми дітьми, бо ми довірили Йому своє життя, не порахувалися ні з чим, не досягали чогось особливого для себе. Ми задоволені тим, що Божий Дух наповнює наші серця для виконання найважливішого служіння, і можемо разом із апостолом Павлом сказати: «Я свою дорогу звершив, віру зберіг і тепер мені готується вінець».

Так, дехто вважає нас нерозумними, але ми нерозумні ради Христа, ми дивимося набагато далі, на те, що Бог приготував для улюблених Своїх. Цього, як написано, око не бачило й вухо не чуло, і на розум людині не приходило, але Дух Святий змальовує цю чудову перспективу в наших серцях. І ми знаємо, що те, що чекає нас у майбутньому, варте наших страждань.

Дорогі місіонери, хай не слабнуть ваші руки, хай ноги не втомлюються йти й проповідувати, хай усі ваші потреби задовольняє Сам Господь. Бог поряд із вами, Бог у вас і ваша дорога під найнадійнішою охороною.

Віталій Оніщук



Додати коментар

Пожертвувати