Пожалій себе!

31.07.2020
0
135

«І почав їх навчати, що Синові Людському треба багато страждати, і Його відцураються старші, і первосвященики, і книжники, і Він буде вбитий, але третього дня Він воскресне. І те слово казав Він відкрито. А Петро узяв набік Його, і Йому став перечити. А Він обернувся й поглянув на учнів Своїх, та й Петру докорив і сказав: Відступись, сатано, від Мене, бо думаєш ти не про Боже, а про людське!» (Мр.8:31-33).

Небезпечна порада

Ця розмова з учнями відбулася на дорозі до Кесарії Пилипової. Ісус спочатку поцікавився в них, за кого вважають Його люди. Учні відповіли: «За Івана Христителя, другі за Іллю, а інші за одного з пророків». І Він запитав їх: «А ви за кого Мене маєте?» Петро Йому в відповідь каже: «Ти Христос!» Він їм заборонив про це говорити й став оповідати, яким має бути Його кінець. Говорив це відкрито, при всіх. Але Петрові ці слова не сподобалися. Він вирішив пошкодувати Учителя, тому, відкликавши Його вбік, сказав: «Нащо це робити? Хай не буде з тобою цього. Пожалій себе». Ісус повернувся до інших учнів, обвів їх поглядом і суворо докорив Петрові, який зовсім недавно впевнено назвав свого вчителя Месією й отримав схвальні слова від Нього.

«Відступися сатано від мене, бо думаєш ти не про Боже!» — ці слова прозвучали дуже гостро. І далі Ісус, зібравши довкола себе народ, продовжив цю тему: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде. Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже» (Мр.8:34-35).

«Змилосердься над собою. Хай не станеться цього», «Пожалій себе» — такі слова, сказані Петром Ісусові, ми знаходимо в різних Євангеліях. І такі слова ми часто можемо чути у своєму житті. Що було б, якби Христос прислухався до Петрових слів і пожалів себе? Але Він не прийняв їх. А ми часто приймаємо. І тоді серце наше сповнюється жалем до себе.

У чому тут небезпека?

Жаль до себе не сприймає труднощів

Світ боїться проблем і намагається їх уникнути. Люди хочуть прожити комфортно, гламурно, без будь-яких труднощів. Люди хочуть як туристи йти в Боже Царство. От погляньте — інші працюють, а ми рухаємося далі. І от зрештою кінцева зупинка — Вічність. І ми вже з Богом — тиск не піднімався, без депресій, без перевтоми. Але коли ми дивимося на апостолів, коли дивимося на нашого Господа, то далеко не таким був їхній шлях.

Сатані не сподобалися слова Христа про страждання, тому він проговорив до Ісуса через Петра. Сатана не проти служіння християнина, на спині якого немає хреста. Сатана не проти активності, де не треба нічим жертвувати — ходи в церкву, будь стабільним номінальним віруючим, сиди на своєму місці. У тебе не буде проблем, поки ти не станеш воювати за діло Боже. І тоді ти побачиш, що раптом виявиться багато людей, які скажуть: «Для чого це тобі? Ти що, найбільш праведний? Заспокойся!»

«Чи це тобі найбільше треба? Та ти мусиш дбати про себе! Від цього серце зупинитися може, ти себе до інфаркту доведеш… Пожалій себе!» — приблизно такі слова можна почути, коли посвячено служиш Богові. Відповіддю Христа на них було: «Відійди від мене, сатано!» Солдати на війні не розслабляються, а наше життя на цій землі — це боротьба проти царства темряви. І коли ми розслабляємося, а часто це буває після великих духовних звершень (як-от Петрове сповідування «Ти Христос — Син Бога живого!»), у нас неочікувано летить стріла спокуси. Петро був готовий стати одним із стовпів Церкви, але не міг зрозуміти, чому для створення цієї Церкви Христові треба померти!

Іноді й нам хочеться стати такими утішителями інших — ну для чого тим місіонерам їхати в якесь забите село, де навіть доріг немає і теплої води, і вай-фаю? Пожалійте себе! Подивіться, як живуть ваші ровесники: на хороших машинах, у хороших домах і не напружуються. А ти якийсь дивний! Чого ти себе так обмежуєш і напружуєш?

Самолюбство — ознака останніх часів

Апостол Павло в Посланні до Тимофія однією з ознак останніх часів називає те, що «будуть бо люди тоді самолюбні». І ми бачимо тепер, як соцмережі активно пропагують і розкручують цю ідею. Перед нами змальовується певний рівень життя, якому ми маємо відповідати. І якщо ми будемо нижче від нього, то на нас будуть дивитися скоса. Тому не раз можна почути: «Ні, я сьогодні на співанку не прийду, роботи багато». Ми багато чого робимо для себе, але коли потрібно витратитися ради Царства, то вже замислюємося, чи варто. Ми можемо поїхати на курорт, витратити там тисячу доларів, але коли справа стосується місії, певного виду служіння, того, щоб купити гітару чи хоч струну для гітари на решту від «Снікерса», ми замислюємося, чи є на це воля Божа. Бо акценти в нас розставлені чомусь неправильно.

Коли справа торкається Божого, то диявол знає — нам тратитися не треба. «Трать для себе, — чуємо від нього, — для чого напружуватися? Чому ти маєш дбати про всіх? Пожалій себе». І чи маємо ми ревність сказати йому у відповідь: «Відійди від мене, сатано»?!

Жаль до себе — ознака егоїзму

Жаль до себе — це зазвичай прихований егоїзм. За ним криється самолюбство. Він не має нічого спільного зі справжнім служінням Богові. Погляньте, як описує своє служіння апостол Павло: «Я був більш у працях, у ранах над міру, частіш у в’язницях, часто при смерті…» Чи можемо ми зіставити свої випробування хоча б з одним із названих Павлом?  Погляньте, скільки разів тут сказано «більше» і «часто». Слуги Христові, чи робимо ми щось більше для Бога, ніж інші люди?!

Чому Павло себе не жалів? Тому що девіз його життя й служіння – «Я ж з охотою витрачуся й себе витрачу за душі ваші, хоч що більше люблю вас, то менше я люблений» (2Кор.12:15). Павло все рахував за сміття «ради переважного пізнання Христа». А на що ми готові витратитися ради інших людей, ради проповіді Євангелії, ради служіння Христові? Щонайменше зателефонувати комусь і поцікавитися його станом. Витратити літр солярки й підвезти когось на зібрання. На що ти готовий витратитися більше ради Бога? Чи, може, навпаки – ти відводиш іншого вбік і кажеш: «Нащо це тобі? Ти що — хочеш показати себе найсвятішим? Та заспокойся… Живи, як усі. Пожалій себе».

Жаль до себе — це людський обман

Христос дорікнув Петрові: «Ти думаєш про те, що людське». І справді, коли щось стосується Божого, то наше тіло себе починає шкодувати, бо в нашому тілі є пожадливість, яка нас випробовує. Кожного ранку, коли ми прокидаємося, починається боротьба пожадливості за моє тіло. Диявол настільки підібрав ключі до наших тіл, що знає смаки кожного. І він кожного захоплює тим, що його вабить. Якщо тобі подобаються машини, то він тобі буде підсовувати щораз нову інформацію про них — ціни, моделі, тюнінг. Ти любиш гарний одяг — то будеш постійно натикатися на відповідну інформацію: кольори, розміри, стилі. І ми вже живемо цим, навіть не помічаючи, як наша пожадливість керує нами.

Як же мало бути  по-Божому? А по-Божому належало Христу постраждати й увійти в славу. І чому ми дивуємося, коли у своєму служінні проходимо щось подібне? Мабуть, і нам треба пройти через певні труднощі в житті ради того, щоб росло Боже діло. Диявол не проти служіння, у якому нічим не треба жертвувати. Але як тільки ти почнеш віддавати своє сили, свій час, свої кошти, свої нерви на діло Боже, багато людей з’явиться, які почнуть тебе відмовляти від цього під прикриттям добрих намірів і жалю до себе. І все нібито й звучить розумно, бо диявол вміє знайти безліч причин для того, щоб ти нічого не робив.

Самопожертва — рушій історії

Я нещодавно побачив книгу одного служителя, яка називається «Як бути пастором без сліз?» Ця назва відображає всю суть мислення по-людськи. Нині люди хочуть служити Богові й не посивіти, виховувати дітей і не молитися, молитися Духом, отримувати духовні дари й не ревнувати, говорити проповіді й не жити свято. Так хочеться по-людськи. Але так не вийде. Служіння Богові, життя з Богом — це велика праця. І саме чиясь жертва чи самопожертва рухає історію служіння, бо хто не зрікається себе й не бере хреста, не може йти вслід за Христом.

Щоб Чехія дізналася про Євангелію, у центрі Праги мав згоріти Ян Гус. Щоб Китай мав церкву й місію 21-річний заможний англієць Хадсон Тейлор взяв свою дружину й двох маленьких дітей і поїхав туди. Там він поховав і дружину, і синів, мова йому давалася дуже важко. Але завдяки цьому нині в Китаї є величезна церква, хоча й у підпіллі, є величезна християнська місія. Але цього всього не було б, якби люди, як Тейлор, нічим не пожертвували, а пожаліли себе й спокійно пили англійський чай о п’ятій вечора. Але, повторюся, історію рухають люди, які себе не жаліють.

Жаль до себе — це спокуса іншого

Ісус каже до Петра: «Відійди від мене. Ти спокуса мені». Виявляється, коли я жалію себе, то показую приклад іншим і спокушую їх до життя без проблем. Це ситуація, коли я жалем до себе зупиняю ревність інших. Я спокушую, показуючи альтернативний варіант, що можна жити легше.

Але Біблія закликає нас: «У ревності не лінуйтеся». Тому не вгашаймо ревність у собі, запалюймо один одного, надихаймо, підбадьорюймо, підставляймо не ногу, а плече, щоб діло Боже рухалося. І коли ти ослабнеш, тебе хтось підтримає. А коли хтось ослабне, ти зможеш стати підтримкою для нього.

Самопожертва — це частина перемоги над світом

Книга Об’явлення, яка описує Церкву з погляду неба, розкриває нам те, як праведники перемогли світ і диявола: «І вони його (диявола) перемогли кров’ю Агнця та словом свого засвідчення…» (Об.12:11). Ці слова нам добре відомі, але це ще не кінець цитати. А продовжується вона так: «…і не полюбили життя свого навіть до смерти!»

Кров Христа — це потужна сила, проповідь Євангелії — це найсильніше зброя. Але щоб кров Христа через слово засвідчення мала вплив на світ, має бути хтось, хто своєї душі не полюбить і донесе до людей звістку про кров Агнця. Диявол боїться людей, які готові жертвувати ради Христа аж так. Їх не можна нічим звабити, бо вони не люблять того, що у світі. Вони не жаліють себе. І якщо їх не лякає навіть смерть — вони непереможні.

Ми можемо здобути весь світ, жаліючи себе, але так нічого й не отримати. Ми можемо продовжувати жаліти себе тоді, як грішники тисячами йтимуть в пекло. Але можна жити й інакше. Христос каже: «Хто погубить свою душу ради Мене і Євангелії, той її знайде». Процес набуття себе починається з вмирання для всього, що цінне на землі, з відмови від усіх земних принад, які пропонував сатана Христові під час випробування в пустелі.

Отець Небесний не пожалів Свого єдиного Сина. Він віддав Його на смерть ради нас. Чого мені може бути шкода для Бога, якщо за мене віддано єдиного Сина? І коли Він просить мене сьогодні долучитися до Його праці, то чи маю право відмовити Йому?

Світ каже: «Полюби себе!» Ісус каже: «Зречися себе!» Зречися всього, що віддаляє тебе від Господа. Не шкодуй себе, витрачай себе ради Євангелії, бо це єдина трата, яка має значення для вічності. Найцінніші речі в житті — це зовсім не речі. Це справи, які йдуть за нами. І хай Господь допоможе нам витратитися ради Євангелії й бути виконавцями Його волі, не жаліючи себе.

Андрій Ходорчук

 



Додати коментар

Пожертвувати