Приймаймо один одного!
«До свого Воно прибуло, та свої відцурались Його. А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його…» (Iв.1:11-12).
«Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави» (Рим.15:7).
Часто доводилося чути від людей фрази на зразок: «Я його люблю, не бажаю йому зла, але не хочу з ним мати нічого спільного». Цікаво, що то за така любов, яка не приймає, яка цурається? Хіба можна в Біблії знайти приклад любові, яка не хоче нічого мати спільного зі своїм об’єктом? Любов шукає присутності, спільності, єдності, а не відторгнення й відчуження. Приклад тому дає Сам Господь Ісус. Він полюбив людей, до того ж своїх (тих, які знали Бога, але відступили від Нього, людей грішних, жорстоких) – і прийняв їх. А прийнявши – прийшов у світ, тобто забажав мати з людьми спільність. Але от парадокс: люди не прийняли Того, Хто їх любить, Хто їх створив і все навколо них, «відцурались Його» – і залишилися ні з чим. Понад це – багато втратили, а правильніше – втратили все. Ті ж, «що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати» (Ів.9:12). Можна тільки уявити, якими благословеннями супроводжується прийняття Ісуса Христа, Який Сам прийняв нас: це синівство разом із всіма скарбами нашого Батька.
Так само й в стосунках із людьми: коли ми любимо, то приймаємо – і отримуємо благословення спільності. Коли ж не приймаємо – то залишаємося ні з чим, понад це – наражаємо себе й своїх на страждання. Почнемо із сім’ї: чоловік і дружина – одне тіло, апріорі – вони люблять один одного, вони мають любити один одного, якщо є сім’єю. Але що буває: вона вийшла за нього заміж ніби по любові, але їй не подобається щось в його характері – і починає його перевиховувати, їй не подобається його заробіток – і вона йому дорікає, їй не подобається, як він вдягається і навіть як пахне – і тому до нього не горнеться. Це означає, що вона його не прийняла як особистість, а значить – не прийняла як свого чоловіка. І який наслідок – себе мучить і свого чоловіка, а біля них мучаться й діти – і потім можуть бути проблеми з їхньою психікою. Яке б в ту сім’ю прийшло щастя разом із прийняттям!
Це саме можна сказати про чоловіка, який починає порівнювати свою дружину зі своєю мамою чи дружинами своїх друзів і бачить, що вона не така, як вони. І пригнічує її докорами: то не так готує, то не така охайна, то ще в чомусь не така, таким чином перетворюючи її і своє життя в тортури. І тут прийняття їх ощасливило б.
Буває так само і стосовно батьків і дітей. Діти порівнюють своїх батьків із іншими – і бачать, що батьківська хата не така й гарна, що їм не купують того, що іншим дітям і не возять туди, куди возять інших. І ще багато що в їхніх батьках їм здається не таким. Й замість вдячності за те, що мають, починають нарікати на батьків чи ховають у своєму серці невдоволення ними. У результаті не мають з батьками потрібної відкритості, спілкування, а разом із цим і пошани – і втрачають безліч Божих благословень. Так само батьки можуть у чомусь не приймати своїх дітей, порівнювати один із одним, і цим самим дратувати їх і відштовхувати від себе. А треба всього-на-всього прийняти.
У церкві також спостерігаємо неприйняття один одного. Члени церкви можуть не сприймати пресвітера або когось із проповідників, а разом із цим і не приймати їх як служителів і як особистостей. Усе це може супроводжуватися взаємними докорами, відкритим виявленням невдоволення, що створює важку атмосферу на зібраннях. А Господь сказав: «Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Iв.13:34). І апостоли вторять Йому. Зокрема апостол Петро пише: «Послухом правді очистьте душі свої через Духа на нелицемірну братерську любов, і ревно від щирого серця любіть один одного» (1Петр.1:22). А за ним апостол Іван: «Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!» (1Iв.4:7). Апостол Павло також закликає: «Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною!» (Рим.12:10). А якщо вже любите, то «приймайте … один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави» (Рим.15:7). Хто читає послання апостола Павла, то, мабуть, звернув увагу, що він дякує Богові за свої братів: «Я завжди дякую моєму Богові за вас, через Божу благодать, що була вам дана в Христі Ісусі» (1Кор.1:4), «Я завсіди дякую Богові моєму, коли тебе (Филимона – авт.) згадую в молитвах своїх» (Флм.1:4). Що це означає? Апостол Павло любить своїх братів і сестер, прийняв їх – і тому за всіх них дякує Господові. Наслідок прийняття когось – це вдячність за них перед Господом. І це благословення.
Але ви скажете: «Як це практично – когось прийняти? Що треба зробити, щоб прийняття стало реальністю?»
Усе починається із усвідомлення простих істин.
Перша: моя дружина (мій чоловік), брат, сестра чи будь-хто інший таке ж Боже створіння, як і я, і кожного з них полюбив Христос і прийняв, як і мене, а також помер за гріхи їхні, як і за мої. Тобто наша цінність перед Богом однакова – і немає причин для завищення чи заниження самооцінки або оцінки інших.
Друга: моя дружина (мій чоловік), брат, сестра чи будь-хто інший – особистості зі своїми потребами, а не інструмент для задоволення моїх бажань. А це значить, що я відмовляюся від будь-яких претензій до людей, якщо це стосується їхнього характеру, зовнішності чи можливостей. А то буває так: вона вийшла заміж за когось не тому, що він до серця їй як людина, а тому, що він забезпечить її тим та іншим, ось буде таким і так поводитиметься, а не інакше. Переважно вимріяне не збувається – і починаються конфлікти.
Третя: мені ніхто нічого не винен. Моя турбота – щоб я не був винен ні перед ким. Як і написано: «Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного» (Рим.13:8).
Четверте: я маю певні обов’язки перед ближніми (дружиною (чоловіком), дітьми, батьками, братами та сестрами, друзями), визначені мені Словом Божим, і їх повинен виконувати. А якщо не виконував (не виконувала), то треба визнати свою вину, попросити пробаченням перед тими, кому завинив (завинила), і працювати над собою, щоб ми могли свої повинності виконувати.
Отож, якщо ці пункти усвідомлені, то прийняти іншу людину не буде важко, а також ми зможемо допомогти іншим прийняти нас.
Тож любімо один одного й приймаймо, бо нас полюбив і прийняв Господь!
Василь Мартинюк