Історія церкви с. Риковичі
Цьогоріч відбулася посвята дому молитви церкви с. Риковичі Володимирського району Волинської області. Під час урочистого богослужіння було виголошено історичну довідку про заснування та життя церкви на основі спогадів диякона Петра Уляновича Секунди.
Повертаючись із Америки в 1918-1920 роках, куди українці їздили на заробітки, люди везли з собою не лише гроші, за які планували купити землю та інвентар для її обробітку, але й живу віру в Господа Ісуса, яку прийняли в Штатах, почувши проповідь Євангелії.
Перші кроки
1919 року один із таких емігрантів приїхав і в Риковичі. Це був Федір Кандиба. Він ділився з односельчанами вісткою Євангелії, після чого люди стали навертатися до Бога. Багато з них були неграмотними, знали лише про ті чи інші релігійні традиції, обряди і звичаї, які поширилися після хрещення Київської Русі. Першими віруючими в селі стали Нестор Божик, Рода Міліян, Марʼяна Парадуха та Марія Шемчук. Хрещення приймали в Пересвичах на річці та в селі Трубки. Хрещення звершували брати з Кременця, а також брат Нечипорук зі Здолбунова.
Із проповіддю Євангелії приїжджали Іван Зуб-Золотарьов, Андрій Давидюк та інші місіонери. На зібрання ходили здебільшого пішки, відвідуючи й інші села — Привітне, Холопичі, Садів і Зимно.
Першими проповідниками стали Матвій Парадуха, Степан Ярошко з Волиці, Григорій Мельник. А Степан Савчук із с. Волиця навчався на диригента і 1923 року організував хор.
Так, поступово утворилася община євангельських християн у селі Риковичі. Збиралися спершу в хатах, а то й у клунях селян — там, де було місце. Першим пресвітером став Федір Кандиба, який виконував це служіння понад 20 років.
Усе більш актуально звучало питання будівництва дому молитви. Його звели біля гирла річки Білохи, але на той час це було і приміщення церкви, і житлове приміщення, власником якого був Ярийон.
Василь Хамула допомагав у служінні Федору Кандибі, а заодно був і диригентом хору. До війни люди їздили на заробітки в Південну Америку, і дехто залишався там. Із церкви емігрувало 14 сімей у Аргентину та Парагвай. Серед них і Василь Хамула.
До сьогодні в селі є два цвинтарі. Спершу покійних, які ходили в дім молитви, не дозволяли хоронити на загальному кладовищі, тож християни, які мали свою землю, як-от Чабан, окремі її ділянки віддали для поховання членів протестантських церков. Обряд хрещення теж не вітався, тож його доводилося проводити на річках уночі.
Виклики війни та повоєнного часу
До війни, зокрема до 1941 року, община мала свій дім молитви, де постійно проводилися богослужіння. Туди приходили люди з усіх навколишніх сіл. І можна впевнено стверджувати, що то був час навернення людей до Бога. Хоча українці жили бідно, але знаходили час для поклоніння Богу: кидали роботу навіть у жнива, щоб увечері (бувало, що й босоніж) прийти на зібрання.
Почалася війна — прийшли німці. Публічні богослужіння не проводилися — молилися, хто де міг і як знав. Багатьох людей забрали на фронт, декого — у Німеччину.
Через три роки власник будинку, де збиралися християни, переробив церковне приміщення на житлове, тож проводити богослужіння тепер не було де.
Війна закінчилася. Ярийона забили партизани. Не стало й дому молитви. Ті християни, які вижили, поверталися з війни, з полону і шукали спільності. Вони збиралися з іншими вірянами на хуторах, у домах один одного. Люди знову стали навертатися до Бога.
Федір Кандиба, перший пресвітер, після війни згуртував людей — і богослужіння відновилися. Він пережив смерть жінки й одружився вдруге з християнкою з Мелятина, де теж функціонувала євангельська церква. Помер він у 1955 році, проживши 64 роки в Риковичах, де й був похований.
Син Федора Кандиби Іван теж служив Богу, він перейняв віру батька, а згодом це зробили й онуки, які в майбутньому стали пасторами.
Повернувшись із німецького полону, Володимир Шемчук перейняв пасторське служіння в Риковичах після Федора Кандиби. Його дружина Марія була однією з перших, хто прийняв вістку спасіння. Чоловік понад 20 років благословенно служив Богу й людям і трагічно загинув унаслідок аварії в Павлівці 1966 року.
Поширення Євангелії
Після війни повернулися з фронту брати, які ще до війни пообіцяли Богу чисту совість під час таємного хрещення, яке звершував Федір Кандиба на річці в Трубках. Ці чоловіки, зокрема Василь Петренко і Улян Секунда, проповідували й несли вістку спасіння іншим людям. Улян Секунда щиросердечно відкрив свій дім для проведення зібрань. Хоча його сім’я із 10 людей жила у двох кімнатах, де було тісно й незручно, але ніхто не нарікав, вони раділи і за все дякували Богу. Люди, які приходили до Бога, приймали водне хрещення в Риковичах (на ставках або ж у річці) чи на озері в Старопорицьку.
Коли влада відібрала доми молитви в Бушковичах, Волиці й Мелятині, усіх християн із цих сіл об’єднали в Риковичах — тож церква тоді нараховувала понад 250 членів. У невеликій хаті збиралися християни більше ніж із 10 сіл. Дехто змушений був долати по 9 км попри зимовий холод чи літню спеку.
Після Володимира Шемчука служіння пресвітера впродовж 18 років виконував Улян Софронович Секунда. Дияконами були Іван Платонович Дармофал із Волиці, Сергій Михайлович Оліфір із Мелятина та Іван Петрович Джигота зі Старопорицька. Обов’язки диригента хору виконував Андронік Данилюк із Волиці.
Випробування і благословення
Попри часи атеїзму, Бог приєднував спасенних до церкви. Дехто з християн сидів у в’язниці за відмову в армії брати зброю. Таке випробовування випало зокрема й на долю Миколи Секунди. Його, сина пастора, засудили на 3-річний термін та на 5 років заслання в Казахстан. Повернувшись звідти, Микола одружився й 1984 року замінив на пресвітерському служінні батька, який передав цю працю в поважному віці й помер у 82 роки, виховавши з дружиною Домікією шестеро дітей, які щиро прийняли віру в Ісуса.
Під час цього періоду при церкві функціонував хор, струнний та естрадний оркестри, якими опікувався обдарований музикант і диригент Леонід Секунда. До слова, цей брат грав на всіх інструментах і організовував оркестри також в інших общинах. Створені ним колективи брали участь у християнських зібраннях та весіллях не тільки у Волинській, а й у Рівненській та Тернопільській областях. Про музичне служіння церкви почув місіонер Василь Давидюк із Канади, який у 1970-х роках приїхав у Риковичі та подарував музикантам нові інструменти. Духовий оркестр служив під час похоронів і весіль аж до повномасштабного вторгнення 2022 року.
Дім молитви
1984 року церква обрала нових молодих дияконів Олексія Векулюка з Переславич, Андрія Дармофала з Волиці та Володимира Петренка з Рикович. Дім, у якому тоді збиралася церква, вже опустів: діти повиростали, порозходилися. Тож поступово, кімнату за кімнатою Степан і Лідія Джиготи віддавали для зібрань, а згодом і взагалі переїхали жити в сусідню хату.
Було вирішено реконструювати будівлю — спільними зусиллями підняли дах, зробили балкон. Цей дім стоїть і донині.
Утворення нових церков
1988 року прийшла свобода для віросповідання. Християни стали будувати доми молитви у своїх селах. Із церкви села Риковичі утворилося 5 общин. Першими відійшли віряни з Волиці, потім із Трубок, Мелятина, Старопорицька й Орища. Усі побудували свої приміщення. Також звели храми в Павлівці, Жашковичах та Іваничах. До речі, церква в Іваничах теж утворилася на базі риковицької общини.
Володимир Петренко, який тоді виконував служіння диякона в Риковичах, згуртував і очолив церкву в Локачах, де побудували великий будинок молитви.
Микола Секунда, який виконував пасторське служіння впродовж 17 років, передав служіння через хворобу. Він помер 10 квітня 2001 року в 62-річному віці. 18 березня 2001 року на пасторське служіння церква вибрала Степана Васильовича Джиготу, який до сьогодні служить Богу та 65 членам церкви. Дияконами стали Петро Секунда й Віталій Лаць. Згодом дообрали дияконів — Ярослава Вакулюка, Анатолія Вакулюка, Олександра Остратюка та Вадима Лаця.
Будівництво
Хаті, у якій збиралися, було понад 95 років, тож постало питання, що робити з нею далі. У старому приміщенні не було класу для недільної школи. Одна з перших учительок, Зінаїда Джигота, водила дітей у сусідній будинок, що було незручно. Тож стали думати про те, щоб звести нову будівлю. Витрати були для громади не під силу, тож про свої плани християни говорили Богові.
У 1990-х роках у село з Америки приїхав колишній пастор і диригент риковицької церкви Василь Хамула. Він сказав: «Я хочу, щоб у селі був новий дім молитви, шукайте місце і проєкт — я допоможу». Християни радо взялися до діла — запозичили проєкт у церкви села Журавники. Та брат Василь раптово помер. Господь потурбувався про Риковичі, і з Його допомогою церква побудувала нове приміщення майже на тому ж самому місці, де стояв найперший дім молитви. І дотепер через садок, біля витоку річки Білохи, видніється старий дім молитви як реліквія, як згадка про перших християн у селі, які щиро увірували в Христа 105 років тому.
Колись над селом пролітали пасажирські літаки в бік Польщі. Селяни чули історії, нібито бували випадки відкриття багажного відділення, коли всі цінності падали на землю. Одного разу, коли пролітав черговий літак, на нього дивився маленький Богдан. На запитання: «Що б ти зробив, якби біля тебе впала валіза з грішми?» Він не задумуючись сказав: «Ми б почали будувати дім молитви». Ця відповідь надихнула вірян ще наполегливіше молитися за цю справу.
Минули роки. Сім’я Анатолія й Надії Данилюків, від’їжджаючи в Америку, продала церкві свій дім. А 8 лютого 2018 року вони приїхали в село й дали конверт з грошима для зведення нового приміщення для церкви. Ніхто не думав, що це питання так вирішиться. Церква дякувала Богу за відповідь на молитви.
Сільська рада за сприянні голови ОТГ Андрія Степановича Сапожніка виділила ділянку для будівництва. 20 грудня 2019 року отримали всі потрібні документи. Молодь прийшла на допомогу. Олександр Остратюк, Вадим Лаць та Леонід Секунда склали приблизний план робіт, а проєкт майбутнього приміщення продумав Андрій Трофімук.
Із допомогою Бога й братерства та під керівництвом Євгена Тихоновича Мельничука з Луцька, який організував роботу і сформував бригади, 4 грудня 2020 року вдалося повністю закінчити фундаментні роботи. 2 квітня 2021 року було покладено перші рядки цегли, про яку подбав Юрій Стадницький, а 31 грудня того ж року в новому приміщенні зробили перше зібрання.
Допомагали активно і свої, і чужі. Сестри-господині ніколи не відпускали робітників голодними. Багато бригад, які приїжджали здалека, не брали плати за роботу і за дорогу. Хтось молився, хтось приносив харчі, продукти, фінанси. Багато людей допомагали з-за кордону, з інших церков. Хтось жертвував безпосередньо на котельню чи на підвіконня, хтось — на сходи, хтось на лавки, меблі чи на світильники. Бог зробив серця людей небайдужими.
А маленький Богданчик, вирісши, пройшов підготовку в Польщі й упродовж двох із половиною років день у день зі своїм братом Леонідом був організатором будівництва та відповідальним за нього.