Гелен Келлер — дівчинка, яка не здалася
Учені кажуть, що позитивно налаштовані люди живуть довше. Натомість у наш час все більше тих, хто зосередився на власних проблемах і занурився в депресивний стан. Якщо ви теж час від часу потрапляєте в цю когорту, дозвольте познайомити вас із Гелен Келлер.
27 червня 1880 року в Сполучених штатах Америки народилася дівчинка, яку назвали Гелен. Дитина була абсолютно здоровою, але через хворобу, яку перенесла у півторарічному віці, Гелен стала сліпою і глухою на все життя. Маленька дівчинка дуже страждала від того, що її внутрішній світ не піддавався вираженню. Невдалі спроби бути «такою як всі» у дитинстві приводили до відчаю як Гелен так і її батьків.
Батьки Гелен не полишали надії на те, що є люди, які здатні покращити стан їхньої доньки. Після багатьох, нажаль невтішних, зустрічей і консультацій з лікарями і професорами шестирічну дівчинку вдалося влаштувати у школу Перкінса для сліпих. Там вона і познайомилася з Енн Салліван, яка погодилася вчити Гелен. Пізніше Гелен напише, що саме тоді почалося її життя. Життя молодої вчительки, яка самовіддано прийняла рішення витягти Гелен з ізольованого існування, заслуговує на окрему історію.
Вчителька, яка відкрила глухій і сліпій Гелен двері у світ мови, не залишила її до самої смерті. Вже через декілька місяців занять Келлер навчилася відчувати предмети і пов’язувати їх зі словами. Причому вона навчилася говорити звичайною мовою, а не тактильною, якою зазвичай користуються сліпоглухі люди. Згадуючи, Гелен писала: «Поступово, крок за кроком, ми з міс Салліван просувалися вперед, поки не здолали величезну відстань від перших невдалих складів до злету думки в рядках Шекспіра». Допитливий розум маленької дівчинки постійно потребував нових знань. Не зважаючи на серйозні вади, їй вдалося отримати освіту, а коледж Редкліфа вона закінчила з відзнакою. До речі, перша книга Гелен «Моє життя» була опублікована у 1903 році, за рік до закінчення коледжу. Вона стала першою сліпоглухою людиною, яка отримала ступінь бакалавра у сфері гуманітарних наук.
Маючи сильне бажання виражати й передавати свої думки, Гелен Келлер написала 12 книг, читала лекції по всьому світу, відвідала 39 країн, стала співзасновником Американської спілки захисту громадянських свобод. Її зусилля щодо покращення лікування сліпих і глухих привели до того, що таких людей стали забирати з психіатричних лікарень і притулків. Ще до заснування спілки, Гелен вже була активним поборником за права людей з інвалідністю. Співпрацювала з організацією, яка підтримувала ветеранів, що осліпли в бою. Міжнародна організація, заснована Гелен Келлер в 1915 році, до сьогодні є однією з ведучих некомерційних організацій у світі, яка працює в напрямку запобігання сліпоті і зменшенню кількості голодуючих.
Гелен Келлер померла у віці 88 років. У США її шанують як національну героїню, що стала символом боротьби з труднощами для багатьох людей з інвалідністю. У Капітолії на її честь споруджений пам’ятник, а дім, в якому пройшло дитинство Гелен, занесений в національний реєстр історичних місць США. Ця жінка стала видатною особою, будучи невтомною трудівницею для добра інших. Марк Твен, після особистого знайомства з нею сказав, що ХІХ століття знало двох по-справжньому великих людей: Наполеона і Гелен Келлер.
Життя Гелен Келлер є прикладом віри, надії і вдячності. Замість того, щоб оплакувати втрачені можливості ця жінка, долаючи життєві труднощі, досягала неймовірних висот. Келлер взяла на себе відповідальність відстоювати права людей з обмеженими можливостями і в цьому знайшла своє покликання. Вона служила людству, щоб кожний крик горя зустрів співчутливий і благородний відгук. Це було її відрадою, її сенсом життя.
«Я дякую моєму Богу за мої фізичні вади, вони допомогли мені знайти себе, мою працю і мого Бога… Кожного дня в моєму житті я дякую Богові за три речі: дякую за те, що Він удостоїв мене честі знати про Його діла; глибоко вдячна Йому, що в моїй темряві Він запалив світильник віри; і найглибша подяка за те, що я маю інше життя, якого дуже чекаю, де я насолоджуватимусь світлом, квітами і небесною піснею», — Гелен Келлер.