П’ять уроків Старої Човниці
Минулого року християни віри євангельської святкували 90-ліття об’єднавчого з’їзду та заснування Союзу ХВЄ, яке відбулося в с. Човниця Волинської області. Пропонуємо вашій увазі уривки з доповіді дослідників історії п’ятдесятницького руху Михайла Мокієнка та Дмитра Коваля.
Історія — як дзеркало заднього огляду в автомобілі.
Якщо в дзеркало взагалі не дивитися, буде аварія.
Якщо дивитися завжди, теж буде аварія.
Не можна рухатися вперед, постійно озираючись назад.
Але іноді треба подивитися в це дзеркало, щоб скоригувати шлях у майбутнє.
Михайло Мокієнко
Одним реченням про з’їзд у Човниці можна сказати так: єдність не дається в готовому вигляді, вона досягається під дією Святого Духа. Від моменту, коли багато громад євангельських християн баптистів Волині прийняли п’ятдесятницьке вчення й аж до утворення Союзу, постійно прослідковується цей принцип. Коли брати прикладали зусилля для того, щоб мати єдність, Бог дарував її для них.
1928 року, коли починала свою діяльність Східноєвропейська місія, яку очолював Густав Шмідт, між ним і Порфирієм Ільчуком, Іваном Герисом та іншими відбулися консультації з приводу того, щоб утворити один союз. Густав Шмідт хотів, щоб він охоплював не лише Україну та Білорусь, але всю Польщу. Пізніше туди ввійшли навіть російські, німецькі та прибалтійські громади.
Чому саме Стара Човниця була обрана для проведення з’їзду? Більшість громад, які брали участь у з’їзді, були з Волині й Полісся. Тому виявилося, що найбільш зручно зібратися саме в Човниці, де був дім молитви. На Полісся теж можна було їхати, але тільки взимку, коли все замерзало. Навесні доїхати можливо було тільки на Волинь.
Окрім того, у Човниці вже працювали п’ятидесятники, одним із яких був Іван Зуб-Золотарьов — особистість, яка навколо себе консолідувала різних людей. Від був дуже відкритий до спілкування, мав зв’язки як з п’ятидесятниками з кременецького Союзу, так і зі Східноєвропейською місією.
Тож 22-23 травня 1929 року відбувся об’єднавчий з’їзд. Правда, на той момент не вдалося досягнути повної єдності, тільки частина громад попереднього Союзу приєдналася до новоутвореного. На з’їзд прибуло 83 делегати. Головою обрали Івана Зуб-Золотарьова. Почали із псалма «О том возрадуйтесь, друзья Христовы», Зуб-Золотарьов зачитав 45-й псалом. Після вступної частини делегати взялися обговорювати можливості для спільної роботи всіх громад.
Головою союзу було обрано Артура Бергхольца. Обрано комітет Союзу, до якого ввійшли основні служителі з усієї Польщі — Юхим Стрєлка, Порфирій Ільчук, Мойсей Масленчук, Станіслав Недвецький, Іван Зуб-Золотарьов, Михайло Вербицький, Альфонс Міттельштедт та інші.
Брати погодили всі основні документи, зокрема статут Союзу та документ про визнання віри, які засвідчують, що вони прагнули, аби кожна місцева церква мала високий рівень автономії й могла працювати, звіщаючи Боже Слово. 83 делегати мали велику мрію — щоб Святий Дух працював на території всієї Польщі. Брати, які лишилися в Кременці, не дуже це схвалювали, вони хотіли зосередитися лише на Україні й Білорусі. Але вже до кінця 1930-х років два союзи налагодили спільну працю. А 1942 року під проводом Юхима Стрєлки в Степані відбувся з’їзд, який остаточно об’єднав усіх п’ятидесятників.
Зауважимо п’ять уроків з’їзду, які дуже повчальними для нас.
1. Місія — основна діяльність хрещених Святим Духом.
Як ранній світовий п’ятдесятницький рух, так і наші регіональні його відгалуження глибоко сприймали зв’язок пневматології й місіології. Вони розуміли, наскільки цінними є слова, записані в Діях апостолів, 1:8, — на цьому будувалася вся їхня теологія.
Ще до з’їзду в Човниці Другий з’їзд євангельських християн святої П’ятдесятниці в Кременці прийняв такі рішення. Перше — повна євангелізація Полісся. Це був духовно особливо чутливий період. У місцях, де братів не приймали, вони обтрушували порох зі штанів і казали: «Бачить Бог та судить!» До сьогодні там немає жодного віруючого. Потім Густав Шмідт заборонив братам обтрушувати порох, він сказав, що не всі ниви визрівають в один час, і треба йти в ті двері, які відчинені. Друге рішення — будівництво домів молитви. Але вони почали це робити тільки через 8 років існування руху. 8 років він не був прив’язаний до культових споруд. Уся енергія, фінанси спрямовувалися на місію. Третє рішення — рукопокладення на служіння лише хрещених Святим Духом. Це свідчить, що рух набував власної ідентичності.
Крім того, в Союзі було служіння так званих роз’їзних благовісників. До них були такі вимоги: бути сповненим Святим Духом, мати стратегічне мислення, високий рівень моралі. Місія їх матеріально забезпечувала. Це служіння навіть стояло вище служіння пресвітерів. Невипадково кількість членів церков за короткий час потужно зросла: з 12204 у 1932 році до 25000 у 1939 році.
2. Довіра богобоязній та освіченій молоді.
Якщо проаналізувати склад за віком тих, хто творив пробудження, то це були дуже молоді люди. Артур Бергхольц мав 27 років, коли став головою з’їзду й головою Союзу. Він навчався в біблійній школі в Лондоні, знав чотири мови, був дуже богобоязним і мав миротворчий дух. Густав Шмідт казав, що завжди посилав його в найскладніші місця, і туди приходив мир.
Лукаш Столярчук став пресвітером у 25 років. Іван Зуб-Золотарьов — у 22. Середній вік пресвітерів Волині станом на 1930 рік був 26 років. Шмідт у свої 36 сприймався вже як дуже досвідчений служитель. А Ільчук та Нагорний, яким було за 40, взагалі виглядали патріархами.
Це було пробудження молодих людей, і саме це вирізняє цей рух. Вони не були безпомильними, але точно надихалися Святим Духом, мали освіту, боялися Бога – і Він їх благословив.
3. Побудова гнучкої структури союзу з акцентом на низову ланку.
Побудова Союзу в такій великій державі була дуже специфічною й непростою роботою. Тому структурно він поділявся на районні об’єднання, які можна порівняти із сучасними обласними. Районне об’єднання складалося з громад, кожна з яких охоплювала не один, а до десятка населених пунктів.
Дуже багато роботи звершувалося саме очільниками районних об’єднань. Вони постійно відвідували громади, наїжджали сотні кілометрів. Постійно проводили біблійні курси. Цікава особливість: не кожному дозволяли їздити по громадах і проповідувати. У Човниці постановили, що громада має право обирати проповідників, які мають повноваження лише у своїй громаді. Так само районне об’єднання — обирає проповідника тільки для себе. Обирали й таких, які могли проповідувати в кількох об’єднаннях. Їм видавали посвідчення, де було вказано: має право хрестити, молитися за дітей, звершувати поховання, проводити Причастя й проголошувати Боже Слово. Іноді всі посвідчення скасовували й видавали нові.
Отже, незважаючи на те, що очільники були молодими, вони дуже високо ставили моральну планку й довіряли проповідувати лише надійним людям, чиє життя відповідало всім нормам, хто справді мав талант до цього служіння.
4. Наголос на освіту, яка вивільняє Божі дари.
Густав Шмідт та інші співпрацівники, які приїхали на Волинь і Полісся, зауважили, що місцеві проповідники запальні: коли говорять, горить вогонь Святого Духа. Але разом із тим — у них недостатньо запасу, щоб годувати громаду тривалий час. Тому був започаткований дуже широкий освітній процес, щоб донести Боже Слово й знання про віру до всіх людей.
Одним із засобів був журнал «Примиритель». Другим засобом були часті (наскільки була фінансова можливість) поїздки на навчання в Гданську біблійну школу. У Гданську викладалися предмети німецькою, англійською, російською мовами. Брати, яких ми часто вважаємо простими селянами, могли спілкуватися на рівні іноземних викладачів. Вони справді мали талант і потенціал до служіння.
Крім класних занять, була практика — проведення молитовних зібрань, благовістя по навколишніх містах. Можна сказати, що переважна більшість нашого п’ятдесятницького вчення — результат навчання пресвітерів від таких викладачів, як Густав Кіндерман, Пауль Стехлік, Дональд Джі.
Проводилося також багато навчальних курсів за місцем євангельської громади — біблійних, регентських, для вчителів недільних шкіл. Варто взяти приклад із наших попередників у їхній наполегливості при здобуванні знань. Потрібні роки й кропітка праця, щоб отримати знання, які допоможуть у служінні, через які виявиться Святий Дух.
Якщо проаналізувати, як розвивалася церква в 1920-1930 роках, можемо констатувати, що саме наголос на освіту зберіг церкву в єдності та допоміг їй стати саме такою, якою вона стала. Адже було багато інших релігійних рухів, які починалися так само, де молилися мовами, мали духовні дари. Але вони відмовилися вчитися, спілкуватися з іншими громадами, закрилися в собі — і, як наслідок, пережили важке відступлення.
5. Активна видавнича діяльність, що сприяла розвитку руху.
Союз дуже багато ресурсів витрачав на те, щоб поширити знання про Бога. Культивувалося читання Біблії, журналів, книг.
У журналах Союзу було дуже мало життєвих історій. Наголос був — на донесенні віровчення про хрещення Святим Духом, про те, як практикувати дари, як шукати зцілення, як звершувати Причастя, як має бути влаштована церква, якими мають бути стосунки між християнами.
Також велику увагу звертали на перекладання музичних творів. Густав Шмідт, який сам був музикантом, переклав досить багато англійських пісень на російську, а згодом їх переклали й на українську мову.
Виклики
Підсумовуючи, варто сказати, що тепер Стара Човниця дає нам три виклики. Перший: чи готові ми працювати разом, незважаючи на певні відмінності? Другий: чи будемо ми активними в місії, розкриваючи потенціал п’ятдесятниці? Третій: чи здатні ми невибагливо та жертовно служити, зосереджуючись не на обмеженнях, а на можливостях, які дає Господь?
Порівняймо нашу реальність, наприклад, зі спогадами Артура Бергхольца про з’їзд в с. Кричильськ (1931 рік): «По милості й з допомогою Отця нашого небесного, Який піклується про єдність своїх дітей, ми отримали від влади дозвіл на з’їзд, який і відбувся в Кричильську з 27 до 29 травня цього року. Делегати прибули з усіх кінців Польщі, хоча багатьом через нестачу коштів на проїзд довелося йти по кілька днів пішки. Для нічлігу відвели велику клуню, наповнену соломою, що так манила до себе втомлені за день голови. Але братам із виконавчого комітету не довелося скористатися таким розкішним і привільним приміщенням для нічлігу, оскільки засідання комітету затягувалися до півночі. Після закінчення засідання ми розмістилися в домі молитви, розстеливши солому на підвищенні. Нічліг був не такий зручний, як у квартирі, і не такий привільний, як у клуні».
Ще один приклад — брат Андрон Мулярчук, який підняв мінімум чотири пресвітери. Він дуже гарно грав на трубі в юності. Але коли одружився й народилося шестеро дітей, стало не до гри. Якось у німецькій колонії він побачив позолочену трубу — і вирішив виміняти її на корову. На сімейній раді дружина заблокувала це рішення: від корови хоч користь є! Наступного ранку брат Андрон вигнав корову в череду, а через дві години забрав її і погнав міняти. Жінка про це не знала — в обід прийшла на пасовисько доїти корову, а корови немає. Вертається додому, а чоловік сидить на ґанку, трубу прогріває. «Де корова?» — «Ось моя корова!» Через цей вчинок з десяток його послідовників грали на трубах, його онуки грають, а правнук сьогодні налаштовує звук на Західному узбережжі.
Коли ми чимось жертвуємо на користь Божого Царства, це проявляється не тільки в нашому житті, а й у житті наших дітей, онуків — і скільки дасть Господь!