Вірну людину хто знайде?

30.09.2020
0
26

Слова заголовка взято з Приповістей Соломонових: «Багато людей себе звуть милосердними, та вірну людину хто знайде?» (20:6).

Тож милосердних людей може бути чимало. А от вірних? Тут про вірність йдеться як про щось незвичайне, рідкісне… Вірність завжди викликала захоплення й дивувала людей, її оспівували в піснях та віршах…

Милосердя означає поділитися з іншим, надати комусь матеріальну допомогу, зігріти душевним теплом. Вірність дуже часто вимагає більшого – відданості комусь. Бути вірним означає переступити через свої інтереси, бажання, потреби, тобто посвятити себе комусь чи пожертвувати собою заради вищої цілі. Вірність виникає тільки там, де є тривалі стосунки. Учинки ж милосердя не передбачають тісних стосунків, особистої довіри. Інколи бувають ситуації, коли милосердя чинять навіть неприятелям чи ворогам.  

Вірний – це той, який викликає довір’я, постійний у своїх відносинах, почуттях і поглядах. У старогрецькій мові «вірний» означало   «той, хто зарекомендував себе при виконанні завдання», у  єврейському значенні слова – «той, хто тримає». Отже, вірна та людина, яка в тривалих стосунках із кимось довела глибину своїх почуттів, їхню щирість та надійність.

Яскраві приклади вірності знаходимо в житті Клайва Льюіса (1898–1963), відомого ірландського та англійського письменника, філософа, літературного критика, спеціаліста із середньовіччя та християнського апологета. У своїй книзі «Страждання» він описує цікаві та повчальні моменти власного життя. Своє дев’ятнадцятиліття Льюіс зустрічав на фронті першої світової війни, де був серйозно поранений. Після війни, виконуючи дану в окопі обіцянку побратиму, який не повернувся з фронту, він прийняв у своє життя на правах прийомної матері його матір. Після цього понад тридцяти років зносив домашню тиранію недоброї, владної, егоцентричної жінки. Згодом у віці близько шістдесяти років одружився, знаючи, що його наречена хвора кістковим раком і що їхнє щастя приречене бути дуже коротким. Через чотири роки важких випробувань  Клайв Льюіс втратив свою дружину.

Як бачимо, йому була властива глибока вірність близьким людям, із милосердям, відданістю іншим, готовністю до самопожертви. Він не жив власними потребами та інтересами, а свого друга, його матері, своєї дружини... Він любив тією любов’ю, яка не думає про своє, а спонукує творити щастя для ближнього ціною особистих незручностей, турбот, душевного неспокою, тягарів і страждань.

Цар і пророк Давид теж виявляв вірність у стосунках, а не просто милосердя. Особливими були його дружні відносини із Йонатаном. Його батько Саул мав намір убити Давида. Рятуючи свого друга, Йонатан склав із ним завіт, у якім ключовою була вірність через явлення милості: «І ти, якщо я буду ще живий, хіба не зробиш зо мною Господньої милості? Коли ж я помру, то не відбирай своєї милості від дому мого навіки, а навіть тоді, коли Господь понищить усіх Давидових ворогів із поверхні землі. І нехай пошукає Господь душі від Давидових ворогів! І склав Йонатан умову з Давидовим домом» (1Сам.20:14-16). Завіт вступив в силу, адже Йонатан зробив усе можливе, щоб врятувати Давида від небезпеки.

Пройшов час. Давид здолав усіх своїх ворогів.  У тріумфі успіху й перемог він не забуває про обіцянку й каже: «Чи є ще хто з Саулового дому? Я зроблю йому ласку ради Йонатана?» (2Сам.9:1). Стається саме так, що йому потрібно довести свою вірність вищого «гатунку», ту вірність, яка повинна стати значно важливішою від милосердя. Ціва, Саулів раб, доповів Давидові: «Є ще син Йонатанів, кривий на ноги» (2Сам.9:3). Це був Мефівошет. Коли він прийшов перед лице Давида, то «уклонився й сказав: «Що твій раб, що ти звернувся до такого мертвого пса, як я?» (2Сам.9:8).

Мефівошет вважав себе недостойним милості Давида, він у людей викликав лише співчуття, можливо, часто був погорджений ними. Не тільки  все те, що було Саулове та всього його дому,  було віддане йому, Ціва був зобов’язаний зі своїми рабами та синами працювати на його землі та приносити йому хліб. Більше того,  Давид приймає несподіване та незрозуміле для багатьох рішення: «А Мефівошет, – сказав цар, –  буде їсти при моєму столі, як один із царських синів»… А Мефівошет сидів в Єрусалимі, бо він завжди їв при царському столі. І він був кривий на обидві ноги» (2Сам.9:11-13).

Надати одноразову допомогу, збагатити, озолотити, вирішити проблеми, вділити частину царства чи навіть постійно підтримувати Мефівошета – таку поведінку Давида можна було б пояснити. А ось прийняти хворого, кволого, кульгавого, вбогого чоловіка у свій дім на правах сина – це щось неймовірне, що викликало безліч запитань у найближчого оточення царя. Чому він не задовольнився меншим? Бо умів бути по-справжньому вірним. Вірним Богові, самому собі, своєму слову, другові…  

Бог сьогодні чекає від нас не поодиноких вчинків доброти та милосердя,  а більшого – вірності, у якій посвячення Йому та самопожертва заради тих, кого ми любимо та шануємо.

Ігор Крощук



Додати коментар

Пожертвувати