Василь Павлов
Вiра, загартована випробуваннями
У 2021 році українські п’ятидестницькі церкви будуть відзначати своє 100-річчя. Виникнення й поширення п’ятдесятницького руху пов’язують передусім з іменем Івана Воронаєва. Але самотужки йому б це не вдалося. Довкола нього було багато людей, вірних Господу, які багато зробили для поширення Слова Божого й ціною власного життя заплатили за ту віру, яку Господь вклав у їхні серця.
Одним із них є Василь Степанович Павлов. Його ім’я вперше згадується у відомостях про перший обласний з’їзд служителів церков ХВЄ Одеської області, який відбувся 7-10 вересня 1924 року. На цьому з’їзді було утворено обласний Союз християн євангельської віри (ХЄВ), заступником голови якого обрано саме Василя Павлова.
Перші роки життя та навернення
Василь Степанович Павлов народився в 1890 році. Своїх батьків він не знав. Тьмяні дитячі спогади залишилися тільки про матір, яка привезла його в дитячий притулок. Вона написала записку працівникам притулку, що хлопчика звати Василем, і залишила його назавжди. Потрясіння було настільки сильним, що хлопчик знепритомнів. Оскільки цей притулок був православним та іменувався на честь апостолів Петра й Павла, дітям, які виховувалися тут, давали прізвища Петров або Павлов. Так хлопчик став Василем Павловим. Згодом його передали на виховання одній бездітній молдавській сім’ї, яка жила в селі Слободзея. Прийомний батько хлопчика виявився грубим. Він поводився з хлопчиком суворо, а іноді й жорстоко. Умови життя були дуже важкими. Коли Василь трохи підріс, його змушували важко працювати, погано годували й часто били. Зрештою його знову забрали в дитячий притулок.
Пізніше хлопчика ще раз передали для виховання — цього разу старому Веремію. Дід Веремій ставився до хлопчика досить добре, і, здавалося, тепер він таки отримав справжнього батька.
У селі Слободзея були віруючі люди, яких зневажливо називали «штундистами». Вони таємно проводили свої маленькі зібрання недалеко від дому, де жив Павлов. Саме вони й подарували 17-річному юнакові Новий Заповіт, читаючи який він прийняв Ісуса Христа й покаявся. Василь став християнином на все життя. Він став ревно проповідувати Євангелію, свідчити про Бога своїм товаришам. Коли дід Веремій дізнався про це навернення, то вигнав його з дому.
Випробування віри
Ось що розповідає про це син Василя Павлова Микола: «З часу батькового навернення його господар став називати його не інакше, як «антихрист». Він не тільки принижував його, але й часто бив, не давав їсти, наполягаючи, щоб батько відмовився від «єресі». Але тато настільки полюбив Ісуса, що одного разу сказав господареві: «Мені краще померти з Христом, ніж жити без Нього».
Одного зимового вечора він виштовхав Василя в сорочці та босим із хати і повів на край села, змушуючи відректися від віри. Коли юнак відмовився зробити це, старий прогнав його і сказав, що вб’є, якщо ще раз побачить у селі.
«Побитий, роздягнений і босий батько знову звернувся до Господа: «Куди мені йти? Поможи мені!» Вирішив йти за вітром, куди приведе Бог. Скільки йшов, не пам’ятає. Раптом попереду вгледів вогник. Побіг до будинку й постукав у двері. Відчинила дівчина, і він почув, що в домі йде служіння. Та побігла кликати батька, щоб розповісти йому про дивного юнака, який прийшов до них. Коли ж підійшов батько, то побачив роздягненого молодого чоловіка, який на колінах палко дякував Богові. Господь привів його до братів та сестер, які оточили його ласкою та турботою».
Невдовзі Василь одружився. Всього з дружиною Харитиною в них народилося п’ятеро дітей.
Ув’язнення та амністія
До 1914 року в них народилося двоє дітей. Але тут в країні почалася Перша світова війна — і молодого чоловіка призвали на службу в царську армію. Як й інші християни, Павлов відмовився брати в руки зброю. Крім того, дуже багато бесідував з людьми про віру, проповідував Євангелію. Начальство змушувало його мовчати, але християнин все одно продовжував свідчити, за що не раз потрапляв на гауптвахту й був побитий. Одного разу після 25 ударів шомполами Василь знепритомнів. Лікар, якого викликали, зробив висновок, що той помер. Наступного ранку похоронна команда, яка прийшла в підвал за тілом, налякалася, побачивши, що Василь сидить, притулившись до холодної стіни, щоб полегшити біль. Довелося перевести його в госпіталь, де він продовжував свідчити людям про Христа. Тому, зрештою, справу Павлова було передано в трибунал, який виніс йому смертний вирок.
Однак невдовзі стався Жовтневий переворот — і всі політичні та релігійні в’язні були випущені на свободу…
Павлов із радістю повернувся на батьківщину й через декілька років, у 1921 році, заснував у Одеській області хутір Надія, де оселилося багато його одновірців. Цікаво, що коли в радянські часи повсюдно перейменовували населені пункти, те ж саме чекало й Надію. Але селяни повстали проти цього, не без лукавства заявляючи, що Надія — це дуже хороше слово, бо саме так звуть дружину Леніна. І це допомогло — влада відступила. Так і дотепер є село Надія в Розділянському районі Одеської області.
На початку 1924 року Василь Павлов приїхав у Одесу й побував на зібранні християн євангельської віри. Там він почув про хрещення Святим Духом і став досліджувати це вчення. У серпні цього ж року отримав хрещення Святим Духом. Спочатку Павлов як проповідник активно працював на Одещині, а згодом переїхав у Північний Кавказ, де довго служив як благовісник. З його активною участю створювалися також церкви в Ростові-на-Дону та його околицях.
Загроза арешту й дивне збереження
У 1930 році відбулися масові арешти служителів братства ХЄВ. У той час Павлов знову жив у Надії. Була різдвяна ніч, коли до дому Павлових під’їхала вантажівка й чекісти грубо стягли хворого чоловіка з ліжка, підштовхуючи до виходу. Він зробив кілька кроків і в безсиллі впав, знепритомнівши. Переконавшись у тому, що він насправді в лихоманці й живим його можуть не довезти, чекісти вирішили залишити його вдома, наказавши згодом з’явитися в Одесу, у ГПУ, до слідчого Іванова. Через кілька тижнів Павлов слухняно вирушив у ГПУ, але його відправили додому, мовляв, викличуть, коли буде потрібно, але так і не викликали.
Господні благословення на Кавказі
Виждавши певний час, служитель зрозумів, що Бог не даремно залишив його на свободі — треба продовжувати працю. До того він дуже багато працював на Кавказі, але так і не дійшов до дуже важливого міста, до якого так прагнув, — Баку.
Про перебування Павлова в Азербайджані розповідає Катерина Миколаївна Бойченко (в дівоцтві Казанченко). Ось її розповідь: «Хоча ми й були охрещені Святим Духом, але не бачили прояву духовних дарів у нашій церкві. У той час із Одеси в Баку приїхав брат Павлов. Він почув про нашу молоду общину в місті Сальяни й захотів відвідати нас. Тоді наша мама захворіла малярією і кілька місяців лежала в дуже важкому стані. Знаючи, що приїдуть гості, ми накрили столи. А мама лежала в спальні. Та коли гості увійшли в наш дім, брат Василь запитав: «А де господиня дому?» Ми сказали, що хворіє, і він одразу ж захотів її побачити. Після короткої розмови з мамою служитель запитав, чи вона вірить у те, що після молитви стане здоровою. Мама відповіла: «Так, вірю, але вам треба з дороги відпочити, поїсти, а потім вже за мене молитися». Але брат Павлов сказав: «Ні, без вас ми за стіл не сядемо, тому що радість буде неповною…»
…Ми допомогли мамі стати на коліна. Маму помазали оливою. Брат Павлов звершив дуже коротку молитву, буквально слів 10-12, поклав руки на голову хворій і одразу ж став дякувати, що Господь почув його молитву й послав зцілення. Одночасно й хвора підняла вгору руки та стала голосно славити Бога… Уже на кухні я запитала маму: «Мамо, а ти справді здорова? Ти відразу дізналася, що зцілена?» Вона відповіла: «Коли брат молився й поклав на мене руки, то я відчула, що на мене зійшла сила і що я отримала зцілення, тому й стала славити Бога». Для мене це було велике чудо».
За час перебування в Азербайджані Василь Павлов трудився в Баку, Сальянах, російському селі Зубовка та інших населених пунктах. Поступово церква в Баку міцніла, було обрано служителя. Звіщати Євангелію там ставало дедалі важче, і сім’я Павлових повернулася в Україну. Це було влітку 1932 року. На той час дім молитви, побудований християнами в Надії, вже був конфіскований владою. На богослужіння збиралися в домі Павлових.
Арешт та ув’язнення
Невдовзі за ним приїхали. Цьому передував донос його односельчан, що Павлов «пророкує про настання часу голоду в Україні й попереджує людей, щоб ті запасалися зерном, тому що хліба скоро не буде». Павлова заарештували. А до великого голоду, від якого померли мільйони людей в Україні, залишалися лічені місяці…
Василь Степанович був засуджений особливою трійкою в 1933 році за антирадянську агітацію і контрреволюційну діяльність і відправлений у застінки ГУЛАГу. Господь зберіг його життя в нелюдських умовах каторжних робіт у Карелії, потім його відправили на страшне будівництво в таборах Середньої Азії. Відомо також, що Павлов був у таборах під Карагандою, а останнім місцем його заслання було селище Ян-Гіюль під Ташкентом.
Це не пройшло безслідно для Василя Степановича. Здоров’я значною мірою було підірване. Стало очевидним, що довго він не протягне. Але Василь Степанович чимсь приглянувся начальнику тюрми та його дружині, які з невідомих причин стали допомагати йому. І так йому вдалося дожити до звільнення.
Звільнення з в’язниці та останні роки життя
Звільнили Василя Степановича під час війни, але довго не дозволяли повернутися додому. Відомо, що одна яра атеїстка попросила поселити Павлова в її квартиру, обіцяючи, що за три місяці зробить його безбожником. Однак не минуло й трьох місяців, як вона сама стала християнкою, а в її домі стали збиратися віруючі. З цього дому Василь Павлов і вирушив в Україну…
Поки добрався в Надію, йшов уже 1946 рік. І там, на хуторі Надія, з повною надією на Того, Кого палко любив і Кому вірно служив, тихо відійшов у вічність 8 травня 1948 року.
Володимир Франчук