«Бог дав, Бог забрав…»
Титульне фото: зруйнована школа у Васильківці
На прифронтовій території рух людей збільшився в багато разів. Довгий час, понад три роки, лінія розмежування стояла на місці, але на початку осені рушила в наш бік. Все відбувалося настільки швидко, що довелося приймати рішення… Цілий місяць щоночі все навколо вибухало та горіло. Ми молилися і просили в Господа милості. Вже давно оголосили евакуацію, майже всі люди залишили селище. Настав момент, коли прийшло усвідомлення, що й нам пора. Зібралися за 15 хвилин, сіли в машину та благополучно виїхали. Дивимося по новинах: селище розбите, нашого будинку більше немає. Та й селища немає — самі руїни. 20 років тому цей дім подарував нам Господь. І тепер можемо сказати як Йов: «Бог дав, Бог забрав, нехай буде ім’я Господнє благословенне». Покровського більше немає…
Ми працюємо в селищі Васильківка — це за 30 км від Покровського, церква «Віфлеєм». Нещодавно мали водне хрещення, знімали для цього сауну в безпечнішому місці. Дві сестри, обидві з переселенців, ввійшли в завіт із Господом і приєдналися до церкви Христової. До останнього ми проводили зібрання в домі молитви. Проводили благодійні обіди. Але з кожним днем людей приходило дедалі менше. Надсилаю фото з останнього водного хрещення. На другому фото — щоденні гарячі обіди у церковній їдальні. Раніше місця не вистачало, тепер лишилося кілька людей.
Багато часу та сил ми приділяли переселенцям. Потрібно було знайти, куди людину чи цілу сім’ю влаштувати хоча б на короткий час, завезти на вокзал, посадити на потяг, поки це було можливо. Тепер уже ні. У Васильківці дві залізничні станції, вони більше не працюють. Підірвали міст одразу за селищем і тепер сполучення залишилося лише автомобільним транспортом. Останніми днями у Васильківці приліт за прильотом, багато руйнування та багато горя. Оголошена евакуація, дітей вивезли у примусовому порядку. Вулиці зовсім порожні, хто й залишився — ховаються по хатах та укриттях. Служити більше немає кому. Лишився прекрасний дім молитви, хай збереже його Господь.
Тимчасово виїхали у безпечніше місце. Зараз перебуваємо у м. Хмільник Вінницької області. Що плануємо робити далі? Ми ставимо собі це питання постійно. Молимося про це, маємо велике бажання повернутися назад і служити людям. Війна не вічна, все може змінитися будь-якої миті, і ми повернемося до Васильківки. На все воля Божа.
Дмитро Москалець, Вінницька область, уривок з листа