Бог постукав у моє серце через місіонерів
«Голосу надії»

31.08.2017
0
97

Я народилася в Дніпропетровську. Мої батьки глухі. Ми жили в гуртожитку, у якому мали квартири дуже багато інших глухих людей. Коли мені було 9 років, мій брат, який уже багато років служить місіонером місії «Голос надії», уперше розповів мені про Бога. Але я тоді мало що зрозуміла з його розповіді. Через певний час я приїхала на місіонерську точку в Гуляй-поле Запорізької області й уважно спостерігала за місіонерами. Вони мені багато розповідали про життя з Христом. Я бачила, як вони трудяться, як вони збираються разом, моляться. Хоч я і стояла збоку, все одно відчувала, як під час їхньої молитви Дух Божий торкається мого серця. У мені поступово визрівало рішення покаятися, але чомусь не могла зробити цього. Та одного дня все ж вирішила щиро покаятися перед Богом. Це було у 2005 році. Мене запросили на місіонерську конференцію, яка того ж року відбувалася в Маневичах. Тоді я вперше приїхала в Західну Україну. Мені було дуже цікаво побувати в церквах, із яких вийшли наші місіонери. Я там побачила багатьох інших місіонерів, і мені дуже хотілося зрозуміти, хто вони й чому присвятили своє життя місіонерській праці.

Слухаючи їхні свідчення про покаяння людей, про те, які чудеса Бог являє в їхньому служінні, як Дух Святий діє в їхньому житті, стала молитися: «Боже, я також хочу бути місіонером, я також хочу трудитися, також хочу приводити до Тебе людей».

Після цього я поїхала в місто Слов’янськ навчатися в біблійній школі. Там я прожила близько п’яти років, але весь цей час молилася: «Боже, я хочу служити Тобі, але не хочу робити це сама від себе. Я хочу, щоб Ти Духом Святим спрямував мене, куди мені поїхати на працю». У Слов’янську я вчилася, як правильно проповідували глухим, щоб донести до них Слово Боже. Ця категорія людей мені дуже близька, мало хто може служити їм проповіддю. Під час навчання ми з групою глухих їздили в Запоріжжя, де презентували своє служіння. Наші глухі свідчили людям, співали мовою жестів, і я в серці своєму відчула, що таке служіння потрібне й у Запоріжжі. Тому переїхала в те місто й працювала з глухими десь чотири з половиною роки. Та в якусь мить зрозуміла, що повинна рухатися далі. У Запоріжжі я навчила групу людей, як працювати з глухими. Це служіння вже налагодилося. Але в інших місцях є також багато глухих людей, які потребують Божого Слова. І я можу їм допомогти, бо розумію цих людей, їхню психологію, поведінку й спосіб мислення.

Через певний час мене запросили в місто Бердянськ. Бог став мені відкривати, якими методами працювати з цими людьми, показувати тонкощі цього служіння. Коли я служила глухим у Слов’янську, то було набагато легше, тому що довкола мене була група інших служителів, які спрямовували мене. Але коли ти сама в служінні, коли ти один на один з Богом, то відчуваєш особливу залежність від Нього. Я постійно запитую: «Боже, куди мені йти, що і як робити, що говорити цим людям?»

Я щиро вдячна Богові, що Він відповідає на мої молитви, щиро дякую Йому за те, що Він постукався в моє серце через місіонерів «Голосу надії». Я не знаю, як би склалося моє життя, якби я не зустрілася з місіонерами з Гуляй-поля. Я щиро вдячна Господу, що Він достукався до сердець моїх батьків. Мій тато покаявся перед Богом. Він із братом не раз приїжджав на місіонерські конференції. Мене в той час поряд не було, і йому ніхто не перекладав. Він просто сидів і спостерігав за тим, що відбувається. Потім знаходилися люди, які щось йому перекладали, і він також перейнявся місіонерським духом. Він проповідує глухим людям, свідчить їм про Божу любов, запрошує їх на зібрання. Мій батько ось уже декілька років поспіль привозить невіруючих глухих у табір «Єдність», що проводиться біля Ковеля для глухих, сліпих людей, а також для інвалідів-колясочників. Усе це Божа милість та любов, виявлена до Нас.

Жанна Полєва, XXI конференція місії «Голос надії»

 



Додати коментар

Пожертвувати