Чому ми не благовістимо?
«І обходив Ісус всі міста та оселі, навчаючи в їхніх синагогах, та Євангелію Царства проповідуючи, і вздоровлюючи всяку недугу та неміч усяку. А як бачив людей, змилосерджувався Він над ними, бо були вони змучені та розпорошені, як ті вівці, що не мають пастуха. Тоді Він казав Своїм учням: Жниво справді велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав. І закликав Він дванадцятьох Своїх учнів, і владу їм дав над нечистими духами, щоб їх виганяли вони, і щоб уздоровляли всіляку недугу та неміч всіляку» (Мт.9:35-10:1).
Ісус дуже любив людей і навіть одну людину вважав вартою того, щоб ради неї прийти на цей світ. Це проілюстровано в притчі про загублену вівцю. Він не міг залишатися на небі, тоді як люди гинули на землі. Коли ж Христос ходив по землі, він не міг спокійно дивитися на людський біль і намагався підтримати людей у їхніх немочах. Він бачив тривоги людей, їхні хвороби, знав їхні потреби й особливо велику потребу в Богові. Тому йшов до них і проповідував їм. І своїх учнів закликав проповідувати людям і підтримувати їх у їхніх немочах.
Щоб виконати це, треба врахувати два основні моменти. Господь каже: «Коли ти не зречешся всього, то навіть учнем Моїм не можеш бути». І друге: коли ти став учнем Христа, то одного разу настане такий момент, коли Ісус покаже тобі на людей і скаже: «Ти маєш уболівати за кожного з них».
Благайте!
«Жниво справді велике, але робітників мало… — з жалем каже Ісус учням. — Тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав». Я думаю, що першою причиною того, що так мало людей проповідує іншим, є те, що ми не перейняті настільки справою проповідування, щоб благати Бога за неї. Між словами «молитися» і «благати» є певна відмінність. «Благати» — значить не мати спокою, день і ніч думати про певну проблему, постійно нести її перед Боже лице, бо в тобі є щось, що мотивує тебе робити це.
Перед тим, як послати учнів проповідувати, Ісус велить їм прийти в правильний стан — наповнитися любов’ю та жалем до людей настільки, щоб благати Господа про їхнє спасіння. Чи досягли ми такого стану? За що ми молимося, за що ми благаємо Господа?
Якщо тепер ми запитаємо, що має робити місіонер, то більшість скаже: йти й говорити людям про Бога, свідчити, проповідувати. І часто наш статус ніби змушує нас робити це. Іноді нас можуть мотивувати певний ентузіазм чи амбіції (як-от бажання мати велику церкву й авторитет у ній). Але, керуючись цими мотивами, я не зможу зробити головного — благати, плакати за цих людей, уболівати за них, тому що це походить із середини, це внутрішній стан нашого серця, сповненого любов’ю до людей. Якщо він є, тоді ти будеш готовий іти й проповідувати. Бог посилатиме тебе в Африку — і ти з готовністю підеш, посилатиме в село, де живе одна людина, — і ти з радістю підеш туди, бо в тобі горить бажання виконати все, що каже Бог.
Ще один момент. Ісус каже учням благати Господаря жнив, щоб Він вислав працівників на жниво Своє. Часто ми обмежуємо служіння територією — то така-то область, там — підпорядкування певної церкви чи місії. Але Христос закликає благати про все жниво Господнє. Я часто чув, як про різних людей кажуть: «А чого вони взагалі туди поїхали, чи не можна було проповідувати поруч із домом, тут теж сіл багато й багато людей гине?» Але коли ти будеш у правильному стані, то скажеш на це: «Алілуя, Господь послав працівника на Своє жниво!» Ти будеш щасливий, коли чутимеш, що хтось відгукнувся на Божий голос і поїхав навіть в Австралію.
Якщо ж цього немає в нашому серці, то ми маємо просити в Господа, щоби дав нам таке співчуття до людей, щоб ми могли благати за них, могли плакати за них, молитися й постити за них.
Прагніть до мети!
Друга причина, чому ми не проповідуємо — це відсутність мети. Апостол Павло своє служіння описує так: «Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати… А це я роблю для Євангелії, щоб стати її спільником. Хіба ви не знаєте, що ті, хто на перегонах біжить, усі біжать, але нагороду приймає один? Біжіть так, щоб одержали ви!.. Тож біжу я не так, немов на непевне, борюся не так, немов би повітря б’ючи. Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним» (1Кор.9:19-27).
Апостол Павло хотів, щоб спаслося якомога більше людей. І він усе робив для цього. Апостол Павло не просто біг без мети. Не процес був головним для нього, а люди, які потребували спасіння. Задля цього він був готовий на багато що. А що ми робимо для цього? Ми навіть іноді й мети такої не маємо. І коли відсутня чи втрачена ця мета, ми не спішимо проповідувати людям. Іноді ми чекаємо, щоб скоріше Христос прийшов. Але чи це правильно? Що ж буде з людьми, які тепер живуть на землі? І коли усвідомлюєш те, що буде з ними, то будеш благати Господа ще трохи забаритися, щоби більше людей спаслося. Апостол Павло теж казав, що йому було б за краще піти до Господа, але усвідомлення, що його життя в тілі приносить плід справі проповіді, мотивувало його на ще більші звершення. І лише ради цього він хотів залишитися на землі.
Ми не знаємо, коли прийде Христос, тому повинні спішити привести якомога більше людей до Бога. Але для цього в нашому серці має бути щось, що було в серці Мойсея, який казав Богові: «Якщо Ти знищиш цей народ, то й моє ім’я викресли з книги життя», або ж було в апостола Павла, який писав: «Я готовий бути відлученим від Христа за народ, який близький мені за тілом». Цих людей переповнювала любов до інших, і вони бути готові пожертвувати собою ради спасіння людей. Павло обмежував себе багато в чому, хоча й міг, як він писав, мати дружину й брати гроші за проповідь, але не робив цього, щоб спасти більше людей. У нашому житті є багато чого, від чого ми можемо відмовитися, щоби Божа справа розвивалася швидше.
Важливий кожен!
Третя причина, чому ми не проповідуємо Євангелію, в тому, що ми не розуміємо важливості нашої особистої участі в цьому процесі. У праці спасіння людей залучено два співучасники — Євангелія і я. Павло писав, що хоче бути спільником Євангелії. І ми маємо прагнути цього. Дух Святий використовує Слово Боже, але Він використовує й тебе, щоб привести іншого до спасіння. Навіть ангел, який явився Корнилію, не сам звістив йому Євангелію. Він сказав: «Пошли до Петра — і він скаже тобі слово, яким ти спасешся».
Ми іноді думаємо, що це якось станеться без нас, що ми не такі важливі в цьому процесі. Але це хибна думка. У справі проповіді Євангелії «я» — це співучасник, і без мене сама вона проповідуватися не буде. Бог використовує мої уста. Я важливий у цьому процесі. І коли ми не розуміємо важливості нашої особистої участі в цьому, то не зможемо виконати Божого призначення у своєму житті.
Зрозумійте волю Божу
«А що впало між терен, це ті, хто слухає слово, але, ходячи, бувають придушені клопотами, та багатством, та життьовими розкошами, і плоду вони не дають» (Лк.8:14). Коли ми перебуваємо в такому стані, то виявляємося неспроможними зрозуміти волю Божу.
Часто ми приходимо до Бога й просимо: «Відкрий нам Свою волю! Я готовий щось робити для Тебе, але не знаю що». Я переконаний, що Бог відповідає на такі молитви, сіючи Своє слово в ґрунт нашого серця. Але є щось, що перешкоджає цьому слову прорости в нашому серці. Це омана багатства, життєві клопоти чи мрія про розкоші. Це не гріхи, але якщо ми на цьому концентруємося, то не проросте Боже Слово в такому ґрунті. Бог буде відповідати тобі, сіятиме у твоє серце своє зерно, але ти перекрутиш його на свій лад і не виконаєш так, як хоче Бог, а отже — і не принесеш плоду. Щось подібне було в житті Валаама, який чув Бога, але був не здатний виконати те, що каже Бог, бо перед його очима була мрія про обіцяне йому Балаком.
І це величезна проблема останнього часу. Коли Ісус звіщав про останні часи, то застерігав учнів: «Уважайте ж на себе, щоб ваші серця не обтяжувалися ненажерством та п’янством, і життєвими клопотами, і щоб день той на вас не прийшов несподівано…» (Лк.21:34). Виклик останнього часу — це не якийсь гріх, коли вистояти означає — не грішити. Вистояти в останній час — це зберегти своє серце від життєвих турбот. Бо, обтяжений ними, ти не зможеш зрозуміти й виконати волю Божу.
Пізнайте своє покликання
Неправильне розуміння свого покликання призведе до того, що ми будемо бездіяльними. Часто ми робимо те, що звикли робити, у чому нам комфортно. Але апостол Павло каже: «По віку ви вже повинні бути вчителями». Не просто робити те, до чого звик і що в тебе виходить. Просто на зібрання приїжджати — у мене виходить, а от проповідувати іншим про Бога — ні, ну то й не треба. Ми чекаємо, що хтось ще буде готувати нас, тоді як від нас уже хтось чекає, що ми його нагодуємо.
Ми повинні вийти із зони комфорту й жити не так, як ми хочемо, а так, як повинні. Самим нам важко, а ще є безліч того, що перешкоджає нам пізнати, до чого ми покликані, і виконати те. Але з нами Христос — Він нам допоможе подолати все, якщо ми захочемо, і прийти до Нього. Якщо ми все розкажемо Йому, що в нашому серці, і будемо готові почути, що Він чекає від нас, — то Він нас вестиме. Йому не байдужа наша доля. Він дає нам чудові можливості, посилає до нас різних людей, щоб ті спрямували нас, Він торкається нас Святим Духом — усе робить для того, щоб ми стали плідними й прославили нашого Небесного Отця. Він тримає нас тут, на цій землі, бо знає, яка важлива наша роль у спасінні людей, які живуть поруч із нами. І в цьому ми будемо бачити Божу красу, Божу славу й Божі чудеса.