Усе – на добро
«…тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим.8:28).
Апостол Іван у своєму послання пише, що у світі переважає «пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва» (1Iв.2:16). Ось ці пожадливості й панують у ньому. Не встигла людина задовольнити одну з них, як уже тривожить очі й серце друга. А там третя, четверта – і спробуй за ними всіма вгнатися. А звідси й невдоволення. Тож для людей цього світу, які не знають Господа, ремствувати, бути невдоволеним – нормальна річ. Бо ті пожадливості – не дають їм спокою. Зрештою, людську душу й не можна заспокоїти речами, вона може заспокоїтися тільки в Господі – Він той, хто дає мир (див. Ів.14:27). Але люди до Господа не спішать. І тому так часто чуємо нарікання на своє життя – усе не так. Загалом про безбожне людство можна сказати словами апостола Юди: «Це ремствувачі, незадоволені з долі своєї, що ходять у своїх пожадливостях… (Юд.1:16).
Але тим, хто називає себе Божим, ремствувати протипоказано, бути незадоволеним своєю долею – грішно. Про це засвідчує вся біблійна історія єврейського народу. Він був безправним рабом у Єгипті. Та Господь чудом вивів його звідти. А вже на третій день «став народ ремствувати на Мойсея: «Що ми будемо пити?» (2М.15:24). Дав Господь їм воду. А через півтора місяця знов нарікання: «…Коли б ми були повмирали від Господньої руки в єгипетськім краї, як ми сиділи над горшком м’яса, як ми їли хліба досить! Бо ви вивели нас до цієї пустині, щоб поморити голодом увесь цей збір...» (2М.16:2,3). Мойсей каже їм: «Довідаєтесь, як увечорі Господь дасть вам м’яса на їжу, а рано хліба на насичення, бо почув Господь ремствування ваші, що ви ремствуєте на Нього. А ми що? Не на нас ремствування ваше, а на Господа!» (2М.16:8). Зауважмо, народ ремствував на Мойсея з Аароном, а Мойсей стверджує, що насправді це ремствування на Бога. Напрошується висновок, що на кого й на що ми не ремствували б, насправді ремствуємо на Самого Господа. І цим виявляємо своє невірство, свою непокору Богові. Невдоволення, нарікання сприймається Творцем Неба й Землі як бунт проти Нього – і отримує відповідне Його реагування. Як, наприклад, ремствування Корея, Датана, Авірона, яке закінчилося їхньою та їхніх сімей раптовою загибеллю, а ремствування всього ізраїльського народу смертю в пустелі кожного, кому за двадцять років. Так мало бути й так завжди буде – Бог не безсторонній у стосунках з людьми. Кожен отримає свій урок. Як і сказав пророк Ісая: «Тоді то хто блудить у дусі, ті розум пізнають, а хто ремствує, ті поуки (послуху) навчаться!» (Iс.29:24). Тобто хто заблукав духом, то у Господа є засоби привести такого до тями, а тих, хто нарікає, невдоволений – Господь знає, як упокорити й зробити задоволеними.
Тож ремство, нарікання в серці й вустах християнина – це щось йому неприродне й багато що означає. Наприклад, може бути наслідком маловірства, невірства, навіть і відступництва, а то й повного незнання Бога. Спробуємо над цим поміркувати.
Християнин – це той, хто належить Христові, Богу. Понад це – став Його дитиною, тобто прийняв батьківську турботу, батьківський захист Всемогутнього, Всезнаючого, безмежно доброго Творця Неба й Землі. У цьому контексті нарікати на життя, обставини тощо – означає не довіритися Богові, не вірити в Його силу чи милосердя, в Його доброту або ж просто звинувачувати Його в нелюбові.
Крім того, що батьки турбуються за своїх дітей, вони ще їх і виховують. Мабуть, кожен віруючий знає слова апостола Павла: «…тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре». Ці слова дуже тішать нас, особливо, якщо ми їх трактуємо трошки по-своєму: я люблю Бога, а тому Він робитиме мені тільки добро, – розуміючи під «добром» лише приємне. Але якщо ми поміркуємо над тим, що каже апостол Павло далі: «Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами» (Рим.8:28,29) – то прийдемо до інших цікавих думок. А саме: Бог, як батько, не тільки задовольняє наші потреби як своїх дітей, Він нас виховує, і то так, щоби ми були схожі на Ісуса Христа. Це говорить апостол Павло. Про це нагадує нам апостол Іван: «…який Він, такі й ми на цім світі» (1Iв.4:17). І Сам Ісус одного разу сказав: «Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мв.5:48), чим спонукував учнів своїх, а з ними й нас удосконалюватися в образ Отця-Сина.
Виховання ж передбачає не тільки «пряника», але й «різку». «Різка» буває дуже болючою, як, наприклад, різні страждання у вигляді нестач, хвороб, втрат, навіть і смертельних, але не смертельних для нашої душі. Бо ж «хто тілом постраждав, той перестав грішити…» (1Петр.4:1). Тому не може бути у віруючої людини ремствування, нарікання, невдоволення, бунту, ворохобництва й багато іншого в цьому значенні. Тільки спокійне прийняття акту виховання від Небесного Батька. Він знає, що робить.
Тож якщо щось не так відбувається із християнином, як йому хочеться, то це не брак Божої уваги до нього, а виховний момент. Бог хоче його виростити таким, щоби він зміг бути здатним жити з Ним у вічності. А у вічності з Ним можуть жити тільки такі, як Він.