Сухобезводна: 20 років потому
Сьогодні мій щоденник, якого веду вже багато десятиліть, нагадав про одну подію, ювілей якої припадає якраз на 17 липня. 20 років тому поїздка у це місце і те, що їй передувало, залишили у моїй пам’яті незабутні враження. Для мене це була подія десятиріччя, тим більше, що я особисто брав у ній участь як журналіст і, частково, як дослідник. Це були гіркі спогади страшного та болючого минулого і одночасно неймовірного Божого провидіння та благословення уже в новітні часи.
Отже, 20 років тому, 17 липня 2004 року, у Нижньогородській області у селищі Сухобезводне було відкрито дім молитви.
Сьогодні ця подія сприймається зовсім по-іншому. Тоді це був період особливого розквіту місіонерської праці в Росії. Десятки учасників місії «Голос надії», де працював і я, несли духовне служіння від Карелії аж до Сахаліну. Утворювалися десятки нових церков, наверталися до Бога сотні людей. Особливо символічним було служіння у Нижньогородській області (колишня Горьківська), яка у 1940-50 роках стала місцем заслання тисяч українців: як за віру, так і за національні погляди.
Під час однієї з робочих поїздок у цю область, а точніше у селище Сухобезводне, де було найбільше ув’язнених за віру, директор місії Микола Синюк відчув Боже спонукання започаткувати там проект із будівництва дому молитви. Реалізувався цей проект надзвичайно швидко. Серед тамтешніх боліт, тайги та старих дерев’яних будівель за кілька місяців виріс красень-будинок — як данина пам’яті усіх тих, хто тут лишив найкращі роки життя, а дехто і саме життя, як доказ Божої сили та чудес та як символ віри у духовне пробудження краю…
Підготовка до цієї події, збір інформації про віруючих, які пройшли табори Сухобезводної і особливо сама поїздка залишили хвилюючі спогади. І тепер, коли дивишся на цей ювілей з точки зору сьогоднішніх подій, він відгукується болем, розгубленістю і розчаруванням. Мені неодноразово задавали запитання щодо того, чому після такої без перебільшення масової та героїчної духовно-просвітницької праці в Росії, сьогодні ми маємо таку несподівану відповідь на усі зусилля українських місіонерів. Чесно кажучи, у мене немає відповіді… Можливо, з часом ми це зрозуміємо… А, може, і ні… Єдине, у чому я не сумніваюся — це у щирості моїх друзів-місіонерів, які віддали свої молоді роки країні, яку сьогодні називаємо агресором, та у Божому керівництві, яке не завжди розуміємо…
Читаю сучасні новини — і серце кипить гнівом, душа кричить до Бога про помсту за зруйновані квартири та лікарні, вбитих дітей та літніх людей. Гортаю старі архіви, вдивляюся в обличчя моїх друзів, які з особливим натхненням молилися за побитих гріхом та безбожницькою пропагандою росіян — і переживаю когнітивний дисонанс…
Чому так, Господи?..
І доки?..
Згадуємо, молимося, надіємося…
Тоді лейтмотивом святкового богослужіння з нагоди відкриття дому молитви були слова Екклезіяста: «Час розкидати каміння і час каміння громадити». Місіонери самовіддано громадили, збирали воєдино крихти людяності та духовності російського народу, які випалювала атеїстична ідеологія. Не згромадили… І особливим відкриттям сьогодні для мене стало продовження Соломонової думки: «час обіймати і час ухилятися від обіймів» (Ек.3:5). А трохи далі: «час кохати і час ненавидіти».
Був час обіймів, тепер час ненавидіти… Господи, допоможи гідно пройти і цей час ненависті… Пройти, залишившись людьми…
А поки що такі приємно-неприємні спогади. Але це вже історія. Історія, якою вона є.
P. S. Ця замітка не є спробою дати відповіді на складні питання сьогодення, не є критикою чи виправданням минулого… Це скоріше невпевнені та хаотичні роздуми з нагоди, така собі рефлексія на подію, яка для мене колись була значущою та символічною…
Репортаж із події у селищі Сухобезводне 17 липня 2004 року за посиланням.
