Останні 20 доларів

У середу ввечері в домі молитви хор, як завжди, зібрався для репетиції. У перерві керівник хору звернувся до всіх учасників: «Серед нас є подружня пара, яка має великі матеріальні труднощі. Я нікого з вас не хочу ставити у незручне становище, тому не назву прізвища. Кожен, хто може допомогти їм грошима, нехай підійде після репетиції до мене».

Хор у нас великий, сто тридцять хористів. Том, наш керівник, час від часу просить допомогти тому чи іншому члену церкви, іноді й сім'ям, які потребують молитовної чи матеріальної підтримки. Усі ми впевнені у Томі. Ми знаємо, що якщо він просить комусь допомогти, то все ретельно зважив. Ми його дуже цінуємо за те, що він не розповідає подробиці про того, хто має нужду і його складну ситуацію.

Коли після репетиції ми поклали на місце наші ноти, моя дружина Сусанна подивилася на мене і сказала:

– Уяви собі, що серед нас є люди, які живуть ще гірше, ніж ми. Скільки грошей у твоєму гаманці?

– Якщо Том просить допомогти цій подружній парі, ми теж повинні це зробити. Може, віддаймо ці двадцять доларів? Це все, що в мене є. У мене справді більше немає грошей. Адже ти знаєш, що нам пригрозили відключити завтра світло, якщо ми не сплатимо рахунок, а на нашому розрахунковому рахунку в банку нічого немає.

– Ах, – відповіла моя дружина, – якщо у нас немає грошей, щоб оплатити рахунок за світло, то й ці двадцять доларів нас не врятують. Ми можемо віддати їх на добру справу. У мене якесь дивне почуття, що Господь чекає від нас цього.

Я вже давно зрозумів, що мій голос нічого не означає, якщо моя дружина приймає якесь рішення, заздалегідь узгодивши його з волею Божою. Вона завжди виявляється правою. І зараз вона мене дуже швидко переконала.

Я повернувся до кімнати, де ми щойно співали, і побачив там Тома, оточеного членами хору. Хтось давав йому гроші, хтось виписував чек. Я нічого не сказав, просто дав йому ці двадцять доларів і швидко вийшов.

Дорогою додому моя дружина ще раз підтвердила правильність прийнятого рішення:

– Хіба не чудово, що й ми змогли допомогти цій подружній парі?

Я підтакнув їй, а сам почав думати про те, як нам розв'язати фінансові проблеми. Справи у нас насправді йшли погано. Три роки тому ми з моїм найкращим другом відкрили маленьку фірму і вклали у це підприємство всі наші заощадження. Ми взяли кредити та відмовилися від прибутків, щоб кожен вторгований долар ішов на користь фірмі.

Навіть за рік ми не могли похвалитися прибутком. Тому моїй дружині довелося влаштуватися секретарем в одну із фірм. Проте на її зарплату ми ледве зводили кінці з кінцями. Ми продали свій пай нашим партнерам по підприємству, але вони не змогли виплатити нам грошей через те, що не мали ніяких доходів.

Я влаштувався представником великої продовольчої компанії. Робота кипіла, справи пішли непогано, і через одинадцять місяців я зміг взяти в банку кредит і купити на виплату невеликий будинок. Ми встигли заплатити лише перший внесок, як нас спіткало чергове фінансове лихо – збанкрутувала фірма, в якій я працював. Я не тільки втратив роботу, але й загрузнув у боргах.

У наступні чотири місяці я зробив чимало спроб виправити наше матеріальне становище, але нічого не виходило. Я продавав рибу, потім робив плетені меблі, але це була тимчасова робота, постійна не передбачалася. За що б я не брався, скільки заяв про прийняття на роботу не відсилав – все було марно.

Того вечора, коли Том попросив хористів надати матеріальну допомогу одній сім'ї, ми з дружиною витратили наші останні заощадження та зробили оголошення про продаж будинку. Наші продовольчі запаси вичерпалися.

Ми не могли більше оплачувати рахунки, що приходили. Навіть одному з наших дітей – студенту інституту – ми не могли допомагати грошима. Ми вже думали про продаж нашого авто. Ми не бачили жодного виходу і сподівалися лише на Господа.

Наступного дня о 10 годині ранку задзвонив телефон. Дзвонив Том:

– Ти не зміг би сьогодні мені вранці допомогти? Я затримаю тебе не більше ніж на пів години.

Я погодився.

– Добре, – відповів він, – через тридцять хвилин я чекаю на тебе.

Коли я зручніше влаштувався в його кабінеті, він глянув на мене через свій письмовий стіл і несподівано запитав:

– Як справи, Чарлі? Як поживає Сусанна?

– Ах, – сказав я, ухиляючись від прямої відповіді, бо подумав, що питання було поставлене просто з ввічливості, – доводиться крутитися.

– Ти знайшов роботу?

– Ні, не знайшов.

Я гарячково роздумував над тим, звідки він міг дізнатися, що я опинився без роботи.

Після того, як мій роботодавець оголосив про банкрутство, ми з Сусанною твердо вирішили: нікому не розповідати про те, що трапилося, і про наше матеріальне становище, за винятком найближчих друзів. Ми просили і їх не розповідати про це іншим. Ми не хотіли, щоб члени нашої церкви турбувалися про нас. Ми все довірили Господу і жили надією, що Він не залишить нас.

У нашій молитовній групі ми попросили лише про те, щоб за нас молилися. Тому ми були впевнені, що нам досі добре вдалося приховати від громади свої матеріальні труднощі.

Я був приголомшений, коли Том почав пояснювати: «Ти й твоя дружина стали для нас останнім часом великим благословенням. Ви показали нам, наскільки сильна ваша віра. Ви для нас і для багатьох, кого ви навіть не знаєте, стали прикладом, живим свідоцтвом. Сьогодні я хочу сказати тобі та твоїй дружині, що ми вас любимо і молимося за вас».

Я був настільки вражений тим, що Господь таким чином використав наше тяжке становище, що у мене на очах з'явилися сльози. Коли я глянув на Тома, то побачив, що й він глибоко схвильований.

– Чи можеш ти собі уявити, як мені було, коли ти мені протягнув двадцять доларів? Я ж знав, що ти не підозрюєш, для кого ми збираємо гроші. Крім того, мені було ясно, що для вас і ця сума була нереальна, – продовжував Том. Потім він взяв зі столу конверт і простягнув його мені: – Це тобі. Господь все бачить. Вам не треба цю суму повертати назад. Ми впевнені, що справи у вас налагодяться. Ми просто хочемо вам допомогти.

Коли я розкрив конверт, то побачив чек на 1500 доларів. Сльози полилися з моїх очей, і я тільки зміг пролепетати: «Слава Господу!» Вже й не знаю як, але в мене в кишені опинилася чекова книжка. Я швидко сам виписав чек, пояснюючи при цьому Тому, що це десята частина того подарунка, який я щойно отримав.

– Але цього зовсім не треба, – запротестував він.

– Ще й як треба, – заперечив я. Потім ми разом помолились.

Оплативши рахунок за електрику, я зателефонував дружині: «Слухай, ти нізащо не відгадаєш, для кого ми збирали гроші». Вона не одразу знайшлася, що відповісти, і я, стримуючи сльози, випалив у трубку: «Ти не повіриш, але гроші були призначені нам!» Тут почала плакати й моя дружина – із вдячності Господу.

Коли ми до кінця дня сплатили всі рахунки, у нас у кишені лишилося шість центів. Слава Господу!

Чарльз Б. Уривок із книги «Коли серця торкається Бог»