Там, де немає війни…

* * *

…Харківський цвинтар. Хоронять молодого воїна Мікаеля. Біля труни стоять найрідніші: батьки, старший брат, побратими. Звучить промова матері, тіло її сина бездиханно лежить у труні. Вона говорить, прибор­куючи біль свого серця, яке ніколи не змириться з тим, що не стало того, кого вона в муках народжувала, вихо­вувала, жертвуючи собою, безмежно любила, усю себе віддавала заради того, щоб він жив. Кожне її слово кулею пронизувало слухачів. Тоді Небо приймало постріли слів неньки повними відкритими обіймами. Бо воно чуло не тільки фрази уст, а крик серця осиротілої жінки…

Після промови матері бере мікрофон дядько воїна: «За декілька днів перед смертю Мікаель написав мені: «Я на­решті став щасливим…» Він був талановитим, добрим, ві­руючим, його любили всі… Може, Господь дійсно збирає на Небі компанію надзвичайно творчих людей…»

* * *

У червні 2023 року в церкву «Сіон», членом якої я стала у свої чотирнадцять, прийшло два воїни. Вони ледве стримували сльози впродовж усього молитовного служіння. Дивлячись у їхні очі, зрозуміла, що сильні люди в піксельній уніформі також уміють плакати. Що тоді було в них на серці, які таємниці ховали душі захисників від цивільного світу? Так, ми всі потребуємо зцілення, нам усім потрібен Бог…

Як з’ясувалося згодом, один із військових був лікарем, він прийшов із донькою. Із цими захисниками співпра­цювали диякони нашої церкви, допомагаючи хлопцям «медициною». Так і потоваришували. Першим узяв мі­крофон військовий медик: «Ще на початку війни ми зі взводом ішли в бій, хоча на той час нас не можна було назвати сильною бойовою одиницею. Усіх тридцятеро, я один медик. Бій був запеклим, відразу чотирнадцять «трьохсотих». Перед виходом побратими зі мною молились і вранці, і ввечері. Я завжди молюся. Після бою не знаю як, але бачив поранених хлопців, ніби через рентген, розуміючи, що і як робити. Того дня Бог дав мені силу врятувати їх усіх. Одного разу сиділи в бліндажі, велися запеклі бої, ми там молилися, хто як міг. І Бог нас зберіг. Через сімнадцять днів оглянув ту територію і побачив, що все було зруйновано, окрім збереженого Богом і обмоленого нами бліндажа. Дякуючи церкві, вашим молитвам, ми досі живі». Медик витирає сльози, ми плачемо…

Мікрофон передають у руки іншого воїна: «Я військовий, не медик, не рятую. Мої руки знищують, захищають. І кров можу змити з долонь, а з серця — ні. Лише Бог та ваші молитви мені дають силу й омивають серце від згаданого».

Військовий сів, після нього говорила дівчина, донька бойового медика. Вона заміжня жінка і має маленьку ди­тину. «Бути донькою людини, яка постійно перебуває на фронті, дуже важко… Тато може пообіцяти, що вийде на зв’язок через день: ніч не спимо, другу ніч, третю, а дзвінка все ще немає… Часто налаштовуємо себе на те, що всяке може бути. На третій день батько виходить на зв’язок. Слава Богу, трохи легше стає на серці, бо він живий, чуємо його голос. Наше життя з початком війни, здається, зупинилося, завмерло в очікуванні. Ми ночами й днями ждемо повернення тата, живого й неушкодженого».

Як донька турботливого батька, яка його безмежно любить, слухала ту дівчину й розуміла: «Я так би не змогла. Усі, хто чекає своїх із війни, — це сильні й надломлені, вірні й утомлені. Знеможені довгим очікуванням й надією на зустріч…»

* * *

Через місяць я поїхала в Харківську область, у місто Пісочин, де готувалося відкриття будинку молитви. Ми жили в сім’ї пастора церкви, де, окрім нас, гостювали його родичі. Одна з них розповідала про сина-військовослужбовця. У той час, коли ми перебували в Харкові, хлопця вперше відправили на фронт. На зв’язок він не виходить уже третій день, ми молимося… Серце матері готове Всесвіт перевернути заради своєї дитини, але зараз воно безсиле перед злою долею війни. Залишається надіятися на божественний захист… Молитва з уст мами могутня — через три дні юнак виходить на зв’язок. Він поранений, заблукав на ворожій території, але дивним чином знайшов шлях до побратимів. Ми тішимося Господнім чудом, а в той час я дивлюся на сповіщення телефона — і щось стисло моє серце: «Сьогодні загинув Віктор, рятуючи поране­ного побратима…» 14 червня 2023 року. Невже це той військовий медик, який недавно приїздив у мою церкву; той батько, чия донька з молитвою чекала його повернення додому? А він не повернувся і вже ніколи не повернеться...

Усе ж таки унікальний феномен «природного відбору» Господньої волі: когось лишати при житті, а когось забирати у Свої обійми. Як же працює ця система? Не старайтеся зрозуміти. Ми, люди, обмежені часом, не зможемо осягнути істину глибоких мірил Вічності. Нам лишається під час короткого життя сподіватися, що, пройшовши ніч швидкоплинного буття, ми, хто вірує, побачимо ранок нового дня…

* * *

Наприкінці червня 2022 року ми з татом відвозили гуманітарну допомогу в одну з військових частин, яка дислокувалася в Донецькій області. Там ще з часів гібридної війни Росії з Україною служив знайомий капелан Павло. Він розповів трепетну історію.

У Павловій частині був один воїн, який пішов на служ­бу після початку повномасштабної війни в Україні. Хло­пець дуже прив’язався до капелана, його цікавило все, що стосувалося Бога й віри. Побратими навіть кепкували з нього, що після закінчення війни хлопець стане священником. Одного вечора цей юнак прийшов до Павла з великим бажанням сповідатися. Після розмови хлопець став молитися. Потоки слів виривалися з вільного серця, яке примирилося з Богом. Павло казав, що ця молит­ва була особливою. Вона, як приємний фіміам, швидкою доставкою небесної пошти летіла до Бога.

Наступного дня почалися активні воєнні дії. Військовий стрибнув в окоп, біля нього впала ракета. Вибухова хвиля засипала землею локацію, де був хлопець. Військові не могли добратися до юнака, бо бій продовжувався. Коли все закінчилося, побратими розкопали яму. Діставшись до бездиханного тіла, вони побачили, що бліде тіло хлопця застигло в позі людини, яка молиться. Його руки були складені відповідним чином.

Останні хвилини життя він провів у молитві. Що тоді від­бувалося в серці юнака? Чи прийшов Бог у той момент? Чи в смертельній агонії без повітря Творець став для нього киснем? Не сумнівайтеся в Божій всюдиприсутності. Господь був зі своїм дитям в окопі до останнього його подиху. Це Він направив дух хлопця, звільнивши його з тимчасового тіла в обійми Вічності.

* * *

Це не кінець! Не кінець ні для Мікаеля, ні для військового медика Віктора, ні для юнака, який так шукав Бога на війні. Ні, не кінець — для багатьох, над ким майорять жовто-блакитні прапори. Так, поховані їхні тіла… Але це не кінець. Смерть — це початок нової вічності. Коли втрачаємо на землі близьку людину, ми перебуваємо у великій скорботі, і не тільки тому, що не в силах повернути дорогу людину до життя, а й тому, що в наших серцях присутній страх смерті.

Смерть не є природним складником циклу життя. Від самого початку Бог створив людину задля життя в Раю. Але з першим гріхопадінням та вбивством невинного Авеля розпочалася нова епоха смерті та кровопролиття. І до цього дня земля стогне від війни Каїна. Від одного лише слова «смерть» стає моторошно… Але насправді це перехід з одного виміру в інший, із тимчасовості — до вічності. Усі, хто покидає нас на землі, не померли, вони перейшли в той вимір, куди свого часу підемо й ми.

Ні, це не земля забирає людей, це Небо повертає своїх. І там не компанія, а сонми святих радіють і тішаться з Богом у Місті втрачених і знайдених мрій.

Емілія Янюк, уривки з книги «Місто втрачених мрій»