Віра, страх та прогулянки по воді
Пандемія коронавірусу стала лакмусовим папірцем практично для усіх сфер життя. Вона виявила фактичний стан речей як у політиці, медицині, економіці, так і в людських стосунках. І навіть у такій інтимній сфері, як віра в Бога.
Звичайнісінький вірус викрив штучність та ненадійність того, що ще вчора було досягненням і гордістю науки та політики. Кордони між країнами, які під оплески дипломатів зникали, раптом зачинилися на замок, безвіз став небезпечним, медицина непідготовленою та безпомічною, економіка обвалилася за ефектом доміно… Політики скинули маски й показали, хто вони насправді.
Коронавірус застав зненацька й Церкву. Виявилося, що там теж було багато штучного та декларативного. Виявилося, поза храмами, двері яких замкнув карантин, віряни не знають як і не вміють поклонятися Богові. І виявилося, що для багатьох християн і навіть служителів віра та реальне життя — речі не дуже сумісні…
Останніми днями харизматично-протестантська тусовка обговорює вчинок відомого пастора з Флориди Родні Ховарда-Брауна. В останню неділю березня він був арештований за те, що порушив заборону на масові зібрання. Він, знаючи про заборону, свідомо відчинив двері церкви й провів богослужіння. Після цієї події коментарі «експертів» розділилися: хтось обурювався таким учинком, хтось ставив пастора в приклад як героя віри. У соцмережах розгорілися справжні баталії, у яких ламали списи прихильники обох точок зору…
Одночасно в тих же соцмережах останніми тижнями набули великого поширення, як я їх називаю, «цитати віри»: 90-й псалом, висловлювання відомих релігійних діячів і перш за все Джона Лейка «Про віру, страх та епідемії», перепости служіння всесвітньо відомого Кеннета Коупленда, де він виганяє коронавірус зі Сполучених Штатів. В Україні «ганяє» вірус скандальновідомий «апостол» Мунтян… Не відстають служителі й з теологічно протилежного табору — православні священники, найперше Московського патріархату, які відмовляються закривати церкви, заохочують вірян цілувати ікони та причащатися зі загальної чаші, мовляв, Бог захистить від зарази… Багато християн відверто ігнорують небезпеку та попередження спеціалістів, надіються лише на Божу охорону та Його обітниці. І за приклад ставлять історії, де мужі віри залишаються неушкодженими в лев’ячій ямі, під час епідемій, воєн, ідуть по воді, зцілюють прокажених…
Мимоволі виникає запитання, яке раніше не було таким гострим та актуальним: «А справді: як проявити справжню віру в таких критичних моментах, як поєднати прагматичну обережність із вірою, яка дозволяє ходити по воді, пити отруту та брати змій у руки? Дотримуватися рекомендацій лікарів та чиновників чи вірою стояти вище земних обставин? Чи не буде така людська обережність проявом недовіри Богові та Біблії?..» Запитання серйозні. І не всі можуть відповісти на них.
Біблія — це книга, яка акцентує на невидимому духовному світі, але разом із тим вона не абстрактна, а торкається й цілком реальних сфер земного життя. Правильніше було б сказати, що Писання говорить про взаємозв’язок земного та небесного, матеріального та духовного. Тому абстрагування віруючих від земного й земних правил — не біблійна практика.
Так, ми, християни, віримо в Бога-Творця, Який має владу над законами природи, над хворобами, Який сильний творити чудеса. Ми маємо право молитися за це, надіятися на Його допомогу та надприродне втручання у складних життєвих обставинах. Ми маємо тисячі прикладів, коли Господь приходив на допомогу неймовірним чином.
Разом із тим, є не менше прикладів, коли Бог радить людям чинити чисто по-людськи, прагматично та буденно. Ніде в Біблії не сказано, що Бог буде все робити замість нас і що наше життя буде суцільною вервечкою чудес.
Єгова з ознаками та чудесами виводив народ ізраїльський із Єгипту, посилав із неба манну та перепілки, давав зі скелі воду та висушував перед ними моря та річки. Але коли вони увійшли в обіцяну землю, казка закінчилася. Почалися важкі будні, коли потрібно було власноруч добувати хліб і захищати себе. Господь дав дев’яностолітній Сарі можливість завагітніти, зберіг маленького Мойсея від меча фараона й Даниїла від левів, зруйнував неприступні стіни Єрихона, віруючі в Бога «силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялися від слабості, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки, жінки діставали померлих своїх із воскресіння…», але… Але й був інший бік реальності: «…а інші були скатовані, …дістали наруги та рани, кайдани й в’язниці, камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі…» (Євр.11). Який контраст, правда ж? На перший погляд, можна було б подумати, що або Бог не дотримується Своїх обітниць, або ці віруючі були не такі вже й віруючі. Але автор Послання до євреїв одних та других називає героями віри…
Апостол Павло також був героєм віри. Бог потужно діяв через нього. Він мав право на Божі чудеса у своєму житті. І він користувався цим правом. Але його близьким другом був лікар Лука, який лікував звичайними людськими методами. Навчаючи молодого служителя Тимофія основам віри, заохочуючи його до повної довіри Господу, Павло радить йому чисто народний метод лікування шлунку: «Пий трохи вина…»
Ісус Христос мав силу нагодувати тисячі людей кількома хлібинами та рибинами, але, відчуваючи голод та спрагу, звертався за допомогою до учнів: «Підіть в місто, купіть хліба… Дай мені, жінко, напитися…» А одного разу Його учні, які кожного дня бачили чудеса, так зголодніли, що змушені були порушити суботу — і Учитель чомусь не втрутився, не зробив чуда…
Бог, даючи своїм духовним дітям обіцянку допомагати, охороняти, що нерідко відбувалося надприродним чином, не обіцяв так робити завжди. І не обіцяв, що життя віруючої людини — це життя мажора, за якого все робить і за якого турбується його впливовий тато. Навпаки, Він заохочує нас до праці, до турботи за родину, він нагадує нам правила безпечної поведінки як у духовному, так і в земному житті.
Згадаймо ознаменований чудесами вихід ізраїльтян із Єгипту. Пряма Господня охорона, хліб та м'ясо, як кажуть, на тарілочці. І одночасно Він наказує суворо дотримуватися правил гігієни та карантину (так, карантин — це не винахід ХХІ століття). Фізичне здоров’я Божого народу залежало не тільки від Божої охорони, але й просто від дотримання елементарних правил гігієни.
Тому неправильно, а іноді й злочинно відкидати людські правила, які покликані захистити нас від тієї чи іншої небезпеки. Цілком нормально для віруючої людини, яка вірить у Божу охорону та допомогу, надіятися й на людські засоби безпеки.
І ще один важливий момент. Як уже було зазначено, чудо в житті тієї чи іншої людини не означає автоматичного повторення такого чуда й у майбутньому. Ми любимо нагадувати про левів, яким Бог закрив пащі перед Даниїлом, але мовчимо про сотні перших християн, яких розтерзали ті ж леви на римських аренах. Ми говоримо про Петра, який ішов по воді, але забуваємо, що це було один-єдиний раз. Надихаємося історією про чудесне нагодування п’яти тисяч людей, але забуваємо про мільйони, які померли з голоду… Захоплюємося історією надприродного зцілення Жені Поліщук, але мовчимо про тисячі паралізованих, які роками лежать у постелі. І, що важливо, ми не маємо права сказати, що в перших було більше віри, аніж у других. Бог діє не за нашими правилами, і право на те чи інше чудо Він залишає Собі. Джона Лейка Він справді захистив від зараження, коли той доглядав за хворими під час чуми, але не захистив не менш вірного Богові отця Даміана, який присвятив себе служінню прокаженим на Гаваях.
Я не маю права засуджувати віру Родні Ховарда-Брауна та його впевненість у Божій охороні. Не маю права сумніватися в історії Джона Лейка та Божому захисті від чуми. Але маю право не погодитися зі служителями, які свою особисту віру та особисті відкриття роблять універсальними засобами у вирішенні тих чи інших проблем. Це їхня віра, це їхня рема, їхня інструкція до дій. І було б неправильно, а іноді навіть злочинно нав’язувати це іншим. Проблема Родні Ховарда-Брауна не в тому, що він має віру та відкриття від Бога щодо захисту від коронавірусу, а в тому, що наражає на небезпеку людей, яким Бог цього не казав. Це все одно, якби Даниїл учив усіх без винятку йти до левів, а апостол Петро — ходити по воді…
Пригадую одну історію, яку я чув особисто від безпосереднього учасника події. Це було ще за радянських часів в одному з сіл Буковини. Не гарантую точності в деталях, бо цій розповіді більше 30 років. Група хлопців та дівчат зібралася на вечірнє молодіжне зібрання в сусіднє село. Але дорогою сталася прикра пригода: легковий автомобіль на гірській дорозі потрапив у яму — і у двигуні пробило картер. Водії знають: коли масло витекло з двигуна, його не можна ні в якому разі заводити. Настрій, звичайно, упав, подорож змарнована. Але хтось запропонував: «А давайте будемо молитися!» Прямо там, у салоні, усі стали гаряче молитися. І тут Господь відкриває одній сестрі: «Їдьте, Я благословлю дорогу й збережу автомобіль». Усі зраділи, дякують Богові. «А я мовчки сиджу за кермом, — каже оповідач. — Усі до мене: давай, їдь! Кажу: ні, нікуди ми не поїдемо. «Чому ж, ти що, не віриш Богові?» Вірю, — відповідаю, — тільки мені особисто Бог нічого не сказав». Хтось запропонував далі молитися. І раптом водій бадьоро узявся за кермо, завів двигун і увімкнув передачу: «Їдемо! Отепер можемо їхати». Це було справжнє чудо: кілометрів 10 чи 15 проїхали без масла… Після зібрання всі обступили машину, охали, ахали, дякували Богові. «А давайте поїдемо так само додому, — хтось запропонував. — Якщо Бог зробив таке чудо, Він сильний зробити його ще раз!» Водій хвильку подумав і сказав: «Так, Бог сильний це зробити, але чи мудро просити в Нього про це? Ні, ми нікуди не поїдемо, ми спочатку полагодимо машину…»
Історія знає чимало прикладів, коли нерозумність або самовпевненість служителів та пророків призводила до людських трагедій та жертв. Бо ж люди необдумано вірили самовпевненим обіцянкам духовних лідерів. Віра, відірвана від реальності, яка заперечує об’єктивні речі та нехтує законами природи та суспільства, часто приводить до фанатизму. А це вже не Божий шлях.
Кеннет Коупленд під час обряду вигнання вірусу сказав: «В ім’я Ісуса, що знаходиться в чині Сина Божого, я закликаю на тебе суд, COVID-19! Я виконую суд над тобою, сатано! Tи — руйнівник! Ти — вбивця! Ти — безсилий! Виганяю тебе з цієї нації! Я наказую щепленню перемогти вірус негайно!» Після того, як Коупленд закінчив свій монолог, він повторив, що вірус «припинив своє існування» і став «виснажуватися», і оголосив пандемію «завершеною сьогодні опівдні». Можна було б позаздрити його вірі та надії на Бога. Можна натхненно вигукнути: «Алілуя!» От тільки на момент написання цієї статті Сполучені Штати вийшли на перше місце із захворювання коронавірусом із цифрою — 215 тисяч заражених та 5100 померлих…