«Мамо, якщо прилетить ракета, і ви з татом помрете, що мені робити?»

Уже був пізній вечір. Ми готувалися до сну, і раптом Іларія підійшла до мене й сказала:

— Мамо, хочу в тебе дещо запитати… Тільки на вушко.

— Добре.

Ми лягли в ліжко, обійнялися, і вона стала говорити:

— Якщо прилетить ракета — і ви з татом помрете… Що мені робити? Куди мені йти? Де я буду?

Я зовсім не очікувала такого запитання. Воно було дуже несподіваним і водночас зрозумілим. Ми живемо в час війни. Донька чекала від мене конкретної відповіді. Просто сказати: «Усе буде добре» — не допомогло б їй. Вона з тих дітей, яким важливо почути чесну й конкретну відповідь на свої запитання.

Ми говорили майже двадцять хвилин. Спочатку я сказала:

— Ми будемо молитися, щоби Бог беріг нашу сім’ю, щоб ми завжди були разом і щоб тобі ніколи не довелося пережити таке. Я всім серцем хочу і молюся, щоб ми завжди були разом.

Потім додала:

— Іларіє, пам’ятай: якщо колись таке станеться (і це може бути не лише через ракетний обстріл), ти повинна знати, що ми з татом будемо в Бога. Ми живі в Ньому, і прийде день, коли ми знову зустрінемося — там, у Господа.

Я нагадала їй, що вона не залишиться сама:

— У тебе є тітка Галина, тітка Оксана, тітка Оля, бабуся. Вони подбають про тебе й будуть поруч.

А ще сказала найважливіше:

— Що не сталося б у твоєму житті, Бог завжди буде поруч. Він ніколи тебе не залишить і завжди буде про тебе піклуватися.

Вона тихо відповіла:

— Але мені буде дуже сумно без вас… Я буду плакати.

Я обійняла її ще міцніше, поцілувала й сказала:

— Зараз ми разом, і я дуже радію, що ти в мене є. Люблю тебе. Але Ти повинна пам’ятати одну дуже важливу річ: коли тобі буде сумно, що не сталося б у твоєму житті, одразу звертайся до Господа. Розповідай Йому все, що відчуваєш, і проси, щоб Він дав тобі мир, спокій і допоміг пройти через це.

Через кілька хвилин вона знову запитала:

— Мамо, а якщо все-таки таке станеться, куди мені йти?

Я згадала поради з книги «Жінка. Війна. Травма».

— Тобі нікуди не потрібно йти. Залишайся там, де ти є. До тебе обов’язково прийдуть і допоможуть.

— А якщо мене забере якась чужа людина — і мені буде погано з нею?

— Тебе всі будуть шукати: поліція, наші друзі, наш пастор, бабуся. Тебе обов’язково знайдуть. Тебе нікому не чужому віддадуть, тільки твоїм рідним. Ти ж знаєш своє ім’я, прізвище і як звати нас?

— Так.

Потім вона сказала:

— Мамо, я хочу помолитися.

Вона щиро помолилася, щоби Бог беріг нашу сім’ю та Україну. Після молитви вона солодко заснула. А наступного дня прокинулася спокійною та радісною, наче цієї розмови й не було.

Це була одна з тих розмов, яких жодна мама не хоче мати зі своєю дитиною. Але війна змушує відповідати навіть на такі запитання. Комусь можуть здатися дивними мої відповіді шестирічній доньці. Мене, мабуть, зрозуміють лише ті, хто щиро знає Бога. Бо для мене Він — Живий, Суверенний, і Він є моєю найбільшою надією.

Хтось скаже: «Виїжджайте. Навіщо травмувати дитину?» Але від цієї поради не стане легше ні мені, ні мільйонам жінок, які живуть у Україні зі своїми дітьми. Не всі можуть виїхати. Мені було дуже цінно, що в цьому запитанні вона говорила про нас обох. Це означає, що і мама, і тато однаково важливі для неї. Кожен із нас зміг побудувати з нею міцний емоційний зв’язок. Для мене це ще одне підтвердження того, що без чоловіка ми нікуди не поїдемо. Бо саме розлука з татом стала б для неї справжньою травмою.

За п’ять років війни я побачила, що війна не забрала в моєї доньки радості життя й не зламала її. Навпаки, я бачу, як її серце вчиться співчуттю. Я бачу, як зростає її віра в Бога. Попри війну, у неї є щасливе дитинство. Вона дуже весела, енергійна, допитлива, розвивається й щиро радіє життю. І я з вірою дивлюся в майбутнє, коли вона зможе обійняти, підтримати іншу людину. Бо вона знає, що таке війна. Цей досвід формує її, як і мільйони інших українських дітей.

Я не можу змінити того, що мої діти ростуть під час війни. Але можу зробити все, щоб війна не виростила в їхніх серцях ненависті, страху й безнадії. Так, війна залишить свій слід у наших дітях. Моє найбільше бажання, щоб цей слід був не лише болем, а й глибокою вірою, милосердям, співчуттям і здатністю нести світло іншим. Господи, благослови моїх дітей і всіх дітей України. І, будь ласка, дай мир нашій Україні.

Наталія Хижняк