Бог поруч і в невдачах

Улітку 2009 року я брав участь у євангелізаційних заходах у місті Донецьку, на сході України. Служіння тривали три вечори поспіль, і багато людей тоді вперше почули Добру Новину про Ісуса та вийшли наперед, щоби прийняти Христа. Це був благословенний час, хоча й виснажливий. Коли ми завершили всі служіння, замість того, щоб їхати дев’ять годин автомобілем вибоїстою дорогою до Києва, я вирішив повернутися літаком. Я не очікував, що літак буде сучасним і комфортним, адже Україна лише в 1991 році вийшла зі складу Радянського Союзу й тільки починала модернізувати цю сферу.

На мій подив, прибув новісінький Боїнг. Та й всі пасажири в залі очікування були елегантні — одягнені в дорогий одяг. Усі, крім однієї бабусі, на якій було просте селянське вбрання. Я подумав: «Вона виглядає так, ніби не на своєму місці».

Раптом бабуся стала плакати — тихо, але з глибоким смутком. Я не міг не поцікавитися, чому вона плаче, бо ця жінка сиділа просто навпроти мене.

— Бабусю, — промовив я до неї українською, — чому ви плачете?

— Мене пограбували! — крізь сльози відповіла вона.

— Що ви маєте на увазі? — уточнив я.

— Я живу в селі, — розповідала жінка, — недалеко від Донецька. Мені сімдесят сім років, і біля головної дороги, яка веде з мого села до міста, я продаю свіжі помідори й огірки зі свого городу. Моя молодша і єдина сестра, яка жила біля Києва, померла. Тож я взяла всі зароблені гроші — а це тисяча доларів, щоб полетіти до Києва, потім поїхати до села моєї сестри, щоб її поховати. Тепер мої гроші зникли! — ридала вона.

— Як це могло статися? — обережно запитав я. Якщо чесно, то не був упевнений, що вона говорить правду, оскільки люди часто намагаються скористатися співчуттям іноземців, щоб виманити гроші. Та бабуся продовжила свою історію.

— Я вже придбала квиток на літак до Києва і їхала містом, стоячи в переповненому людьми автобусі. Декілька молодиків пройшли повз мене до вікна і, напевно, побачили, як я ховаю гроші в бокову кишеню своєї сумки (вона мені показала, що дно кишені її сумки було акуратно розрізане, ніби лезом). І тепер мої гроші зникли! Як я поховаю свою сестру? — сказала вона, гірко плачучи.

Ця зворушлива ситуація неймовірно розчулила мене, і я дав бабусі близько 40 доларів гривнями.

— Ой! — вигукнула вона крізь сльози. — Бог послав вас!

Я усміхнувся і сказав:

— Так, мене послав Бог. Я християнин.

На її обличчі з’явилася широка усмішка:

— Я теж християнка!

Я не одразу в це повірив, бо в пострадянській Україні багато людей вважали себе християнами. Але коли вона дістала книгу християнських псалмоспівів, яку назвала «зборнік», я зрозумів, що вона справді віруюча людина. Нехристияни ніколи б не носили з собою збірки християнських гімнів. Але це було ще не все. Вона дістала світлини зі свого недавнього водного хрещення. І це остаточно переконало мене в тому, що ця жінка була «справжньою»!

Я запитав, як її звати. Вона відповіла: «Баба Маруся».

Я поцікавився, чи відоме їй прізвище Давидюк, оскільки християни в Україні уже протягом багатьох років слухали наші пісні на касетах. Вона заперечно похитала головою — не чула мого прізвища. Я від цього не засмутився. «Просто називайте мене Джордж», — сказав їй.

Мені стало цікаво, що вона робитиме далі, тож я запитав:

— Коли прибудете до Києва, де ви зупинитеся?

— На залізничному вокзалі, — відповіла вона. — Пересплю на лавці, а зранку піду до знайомих із баптистської церкви в Києві, позичу в них кошти, які мені потрібні, щоб поховати сестру. Звісно, багато часу мені треба буде, щоб повернути їх, але я знаю, що ці люди мені допоможуть».

Я не міг дозволити цій бідній бабусі, яку щойно пограбували, спати на вокзалі, тож зателефонував своєму другу, пастору з Києва, і пояснив йому ситуацію. Він відразу перетелефонував своїй дочці, яка мала квартиру в Києві, і та погодилася прийняти бабу Марусю й допомогти вирішити її проблеми.

— Ви не спатимете на залізничному вокзалі, — сказав я жінці. — Ви спатимете в теплому ліжку в друзів-християн!» Вона подивилася на мене очима сповненими вдячності.

Потім із гучномовця пролунало оголошення про посадку на літак. Коли всі піднялися, я запитав у бабусі номер її місця, бо хотів попросити, щоб мене посадили поруч. Вона відповіла: «15С». Я глянув на свій посадковий талон і побачив — «15D». Це зробив Бог. Він знав, що ця бідна жінка потребувала друга, і посадив мене поряд із нею, щоб вгамувати її страхи. Вона взяла мене під руку, і ми зайшли в літак. Коли зайняли свої місця, жінка відразу почала вголос молитися: «Дорогий Господи, я прошу тебе — благослови і збережи цей літак від небезпеки. Благослови пілотів і всіх нас в ім’я Ісуса, амінь».

Ми піднялися в небо. Коли стюардеса роздала бутерброди, баба Маруся обережно загорнула свій у хустинку, щоб з’їсти його потім. Розгорнула свою Біблію й стала читати. Я зауважив закладку зі світлиною Франкліна Грема. Це було запрошення відвідати його євангелізаційне служіння, яке три роки тому відбувалося на Олімпійському стадіоні в Києві. Там я мав привілей два вечори перекладати його.

— А ви знаєте цього чоловіка? — запитав я її, вказуючи на світлину Франкліна Грема.

— Так, звісно! — радісно вигукнула вона. — У нас у селі встановили екран у баптистській церкві, і ми дивилися його в прямому ефірі через супутник».

«Оце так, — подумав я, — Україна набагато розвинутіша, ніж я собі уявляв!»

— Але ж він говорив англійською мовою, — зауважив я. — Як ви могли його розуміти?

— Та в них був чоловік, який перекладав його українською мовою… — відповіла вона й пильно глянула мені в обличчя, а тоді широко усміхнулася. — Це були ви! — вигукнула з радістю. — Не дивно, що ваше обличчя видалося мені таким знайомим! Ой, які люди, які люди! — повторювала вона знову й знову.

— Та це неважливо, — посміхаючись сказав я. — Важливо те, що Бог дбає про вас!

Невдовзі ми приземлилися, і, покидаючи літак, вона знову трималася за мій лікоть. Коли спустилися сходами аеропорту, до нас під’їхала чорна «Кемрі» останньої моделі. Це був пастор Юрій Савочка зі своєю дружиною Нілою. Вони посадили бабу Марусю на заднє сидіння автомобіля.

— VIP-сервіс, — сказав я літній жінці, коли ми їхали до квартири, де вона мала зупинитися.

Сидячи на передньому сидінні автомобіля, я почав обмірковувати обставини цієї бідної жінки. Чому Бог дозволив, щоб її пограбували? Чи міг Він запобігти цій несправедливості? Я впевнений, що так, Він міг не допустити, щоб це сталося. Тоді чому Він цього не зробив?

Відповідь від Бога тоді прийшла швидко. Так, Господь міг запобігти цій трагедії. Він міг врятувати жінку від цієї несправедливості. Але натомість вирішив дозволити їй пройти через це, і приготував вірних людей, які були поряд із нею в цьому важкому випробуванні. Упродовж усього часу Він був і з нею, і з нами.

Тож коли ми через власну вину або через дії інших людей переживаємо невдачу в житті, Бог не завжди запобігає цій невдачі. Він допомагає пройти через неї.

Найперше, що бабуся Маруся зробила, коли зайшла в квартиру дочки пастора, — впала на коліна й подякувала Богові за безпечне місце для ночівлі. Її проста віра глибоко зворушила мене. Не забувайте — її щойно обікрали, і вона втратила всі свої заощадження!

Коли ми вечеряли, Господь нагадав мені те, про що я майже забув. Перед тим, як я мав їхати до України, одна успішна бізнесменка передала мені конверт із тисячею доларів. І, наскільки я пам’ятаю, вона мені сказала щось на кшталт цього: «Ти в Україні зустрінеш бідну бабусю і маєш їй дати ці кошти».

Я був здивований тим, Який передбачливий Бог. Він уже тоді знав про несправедливість, яка мала статися з цією скромною бабусею. І Він забезпечив її потреби від самого початку й до кінця. Бог вірний навіть тоді, коли інші люди завдають проблем нашій місії!

Коли я передав їй ці гроші та пояснив, яку вказівку мені дали заздалегідь, її очі наповнилися сльозами вдячності. Вона зняла свою золоту весільну обручку й годинник і хотіла повернути мені хоча б частину від цього великодушного подарунка, але я, звісно ж, відмовився. Тоді вона пообіцяла, що буде молитися за моє служіння і за тих, хто забезпечив її в час потреби.

Тоді я засвоїв чудовий урок. Хоча в минулі вихідні проповідував тисячам людей, найбільшою втіхою для мене стало те, що я звернув увагу на скромну маленьку бабусю в мить її розпачу й допоміг їй. Бог дбає не лише про великі натовпи. Він також турбується про одну душу, яка в біді.

Джордж Давидюк,
уривок із книги «Божий вогонь»