Кришталева жінка із залізним характером

Валентина Міньковська народилася 1968 року в м. Коростень Житомирської області. Була третьою дитиною в сім’ї. При народженні у Валентини діагностували недосконалий остеогенез — вроджену ламкість кісток. Свою історію жінка розповідає у книзі «Диригент мого життя» (2010), уривки з якої пропонуємо вашій увазі.

Дитина з кришталевими кістками

— Покличте породіллю з першої палати.

— Шановна мамаша, ваша дитина приречена. Дозвольте нам не підтримувати її життя.

— Чому ви приховували від мене її недугу? Невже все так безнадійно?

— Повірте, ми нічим не зможемо вам допомогти. Діти з такими вадами не виліковуються. Це захворювання є рідкісним і недостатньо дослідженим. Тому, приймаючи рішення про її подальшу долю, ви повинні враховувати, що у вас виростатиме дитина-інвалід, а у вашій ситуації це — тягар. Для неї ж самої життя не буде мати ніякого сенсу.

Жінка обвела поглядом всіх присутніх та мерщій кинулась до кімнати новонароджених.

— Якась божевільна! — загорланила няня, миючи дерев’яну вилущену підлогу. — І куди ти летиш, навіжена?!

— У мене дитина хвора народилась, а чоловік — п’янюга, що тепер мені з нею робити…

— От вже наплодять тих дітей та й ради не дають…

Не помічаючи нічого навколо себе, жінка кинулась до дитини. Схопивши немовля на руки, сказала, що сама попіклується про його долю. Таким чином, я отримала шанс на неповторну і прекрасну подорож, даровану мені Господом, що називається «життям».

У мене залишилось зовсім мало спогадів з дитинства, які б не приводили до лікарняного ліжка. Там я себе згадую дуже жвавою, рухливою, усміхненою, безтурботною дівчинкою, яка нічим не відрізнялась від інших дітей.

Через деякий час почалися мої страждання в тілі. Кістки були настільки слабкі, що переломи траплялись навіть тоді, коли мене переодягали, при будь-якому різкому рухові, навіть коли я просто поверталась на бік — відчувала різкий біль, і знову — перелом. Жодні рекомендації лікарів щодо медикаментозного лікування хвороби не допомагали. Спочатку хвороба торкнулась моїх ніг, потім рук і, наостанок, хребта.

Вже через рік тато назавжди залишив нашу сім’ю, і мамі довелось самій боротися за наше виживання. Вона працювала в три зміни, а я залишалась сама вдома. Її повернення з роботи було єдиною моєю втіхою. Одного разу мама пообіцяла мені, що піде зі мною на прогулянку. Я чекала її допізна, але вона не поверталася. Коли на вулиці стало зовсім темно, моя тривога збільшилась, і я почала плакати. Мені було дуже страшно і я подумала, що залишусь назавжди сама. Тієї ночі маму забрали до лікарні, а мене взяла до себе її подруга.

Більшість часу я проводила на ліжку біля вікна. Дивлячись, як граються діти, я сумувала та плакала. Мені хотілось рухатись і я не могла всидіти на місці. Іноді мене прив’язували до ліжка, але й це не допомагало. Одного разу я необережно повернулась і отримала перелом ноги. Дізнавшись про це, мама почала зворушливо плакати, а потім кричати. Заспокоївшись, вона поклала мене на ліжко. Біль був нестерпним. До тіла не можна було доторкнутись, тому мене доправили в лікарню на звичайній подушці, тримаючи її за чотири кінці. Укол чомусь не допомагав. Мені почали виправляти деформацію кістки, і все закінчилося тим, що я розірвала навпіл мамину блузку та від крику зірвала собі голос і довго не могла говорити.

П’ятдесят переломів кісток за п’ять років мого дитинства! Така сумна статистика вражала навіть самих лікарів. Мені не хотілось, щоб інші страждали через мою хворобу, тому терпіла свій біль по-дорослому. Поламавши руку чи ногу, я тихенько лягала в ліжко, зціплювала зуби і терпіла, скільки могла, поки мама знову не відвозила мене до лікарні. Там вкотре замуровували в гіпс, як мумію. Не маючи можливості самостійно поворухнутись, я з нетерпінням очікувала свого звільнення. Попри все, в мені була якась надзвичайна сила до життя і бажання боротися з хворобою, чого б це не коштувало.

Шлях до одужання

Науково-дослідний інститут ортопедії і травматології став для мами єдиним шляхом до мого одужання. Величезні брудні вікна, важкі дерев’яні двері, тумбочки з тарганами, що ділили зі мною передачі, а головне — лікарняне ліжко, в якому треба було тільки лежати, стали для мене страшним монстром, який захопив останню свободу. До того ж, я залишилась без мами серед таких же невдах, як і сама, що постійно тремтіли і лякались усіх тих екзекуцій, які називались процедурами.

Моя мати, проста сільська жінка, не мала чим заплатити за лікування. Тому, ймовірно, через рідкісне захворювання наді мною проводили експерименти. Під час консультативного обходу головний лікар пояснював практикантам подальший розвиток мого захворювання. Зі всього почутого найстрашнішим було те, що я залишусь інвалідом на все життя і мій зріст в дорослому віці буде на рівні не більш як один метр.

Але надію ходити своїми ногами я не залишила. Сказавши собі, що я піднімусь на ноги, почала свою боротьбу зі всіма написами і приписами, що віщували лікарі. Мене виписали з лікарні без жодних ознак покращення. Вдома, обклавшись книгами, я шукала відповідь на багато питань щодо життєвих проблем інвалідів. На жаль, ні книги, ні оточуючі відповіді не давали.

Бюрократи

То була осінь. Двері на вулицю були зачинені. «Може скоро прийде сестра зі школи», — подумала я і шмигнула з підвіконника на ліжко. Натягнувши подерті на колінах штанці, я опустилась на підлогу і швиденько підповзла до дверей. Ось і ключ на столі! Підставивши стілець, взяла ключ і відчинила двері. Свіже повітря трохи повіяло холодом. Та нестримне бажання опинитися на вулиці було набагато більшим. Я підповзла до воріт. Мене помітила сусідка і почала кликати мою матір.

— Не озивається ніхто, — злякано сказала вона.

— А ти що, сама вдома?

—Так, а що?

— Бідне дитя, а з колін аж кров тече! Візочка у тебе немає?

— Ні, а навіщо він мені, я і так добре повзаю. Он, бачите, як. — І я хутко перебирала колінцями по засипаному щебенем подвір’ю.

При всій моїй обмеженості в спілкуванні й русі мене ще й зачиняли саму в хаті, де я годинами чекала на повернення брата або сестри зі школи. Я не соромилась, бо була ще дитиною, виповзала просто на дорогу та чекала, щоб на мене хтось звернув увагу. Перехожі деколи брали мене на руки та заносили до хати. Діти дражнили мене калікою.

Одного зимового вечора мама зайшла до хати схвильована.

— Уявляєш, дитино, директор школи сказав, що вчителі відмовляються навчати тебе на дому. До цього часу я то на дитячому візочку, то на санчатах возила тебе до школи, а що тепер — не знаю. Візочка в соцзахисті не дають, а ти ж у мене вже величенька, по хаті повзаєш як собача, що мені з тобою робити? Тобі ж вже десятий рік минув...

— А давай, ти мене в інтернат відвезеш, тобі буде легше.

— А як же ти без мене справлятимешся?

— Я вже не маленька, звикну.

Ми чекали на путівку півроку. За цей час вчитель сільської школи жодного разу мене не відвідав, і я почала думати, що моє навчання залишиться на рівні початкової школи…

Новенька

Покидаючи село, мені хотілось запам’ятати кожну хату, кожну вулицю і все те, що пізніше мені буде лише снитися, коли далеко від рідної домівки і родини я згадуватиму сімейний затишок, тепло маминих рук, смачний запах бабусиних млинців і тепленьке зручне ліжечко.

Діти в «Дитячому будинку-інтернаті для інвалідів» були не такі, яких я бачила раніше, вони здавались мені більш радісні, галасливі і надзвичайно рухливі. А особливо мені сподобалось те, що вони допомагали один одному, хоча кожен з них пересувався за допомогою милиць, візочків та інших ортопедичних засобів.

Одна з дівчаток з колесоподібними ніжками почала допомагати мені розкладати речі. Інша дівчинка з цікавістю роздивлялась мене, доторкаючись до мого нового вбрання. Мама завжди купувала мені новий одяг перед тим, як відвозила до лікарні.

— Яка гарна в тебе сукенка — новенька і яскрава. Де ти її взяла?

— Мені її купила мама.

— А в тебе є мама? — здивовано запитала дівчинка.

— Так є. А ще у мене є братик і сестричка.

— То, може, ти мені щось подаруєш?

— Бери, що тобі подобається.

— Відійди від неї, — втрутилась у розмову старша дівчинка. — Я заберу тебе завтра на третій поверх і ти не будеш жити з малечею, бо ти мені сподобалась.

Минуло трохи часу і я почала звикати до життя в дитячому будинку. З’явилось багато подруг. Мені видали новий візочок на чотирьох колесах. На ньому я так швидко рухалась, що всі дивувались.

Світло Божої любові

Через брак любові ми швидко ставали дорослими. Нас ніхто не пестив, не втішав, не цілував, не пригортав, не купував солодощі та іграшки, і з часом у нас вироблялось бажання виплеснути на когось цю гіркоту душі. У нас формувались свої особливі погляди на навколишній світ та свої, не завжди милосердні, правила по відношенню один до одного. Відстоювати своє «я» було правилом кожного вихованця, але не всім це вдавалось і деякі ставали об’єктом постійних знущань та насмішок серед дітей. Няні й вихователі ставились до нас не завжди справедливо і вимагали від нас більше, ніж ми насправді могли зробити.

Але одного разу я вперше зустріла людину, яка виявила незрозумілу для мене на той час жертовну любов. Я йшла до їдальні на милицях і, відчувши поштовх у спину, впала. Мабуть, хтось з хлопчаків навмисно штовхнув. Через годину я лежала на лікарняному ліжку. І тоді я вперше познайомилась з дивними людьми, яких в лікарні називали штунди. Вони приносили мені передачі. Одна віруюча жінка сказала, що буде молитись за моє спасіння.

Життя у дитячому будинку

В суботу та вихідні дні нам проводили дискотеку, і хоча я дуже любила музику, все ж на дискотеку ходила рідко. Здавалось, що через мій маленький зріст на мене все одно ніхто не зверне уваги. До того ж, я боялась поламати руку чи ногу і тільки спостерігала за іншими.

Та все ж одного разу я помітила, що білявий хлопчик з кругленькими, як ґудзики, очима постійно спостерігає за мною. А коли ми опинялись в їдальні, він неодмінно намагався віддати мені свої цукерки. Я робила вигляд, що це мені не подобається та, дзвінко сміючись, мчала на своєму чотириколісному візочку вниз по похилому пандусу.

— Мала дикунка! Коли ти виростеш, я неодмінно на тобі одружусь, — кричав він вслід мені.

Я вважала зайвою тратою часу думати про кохання, маючи такі проблеми зі здоров’ям…

Виклик хворобі

За багато років пересування на інвалідному візку м’язи ослабли, почав розвиватися сколіоз хребта. Новий вчитель фізкультури став моїм помічником в подоланні фізичних вад.

— Що ниєш?! Хапайся за перекладину і тримай себе у висячому положенні до того часу, поки руки не почнуть німіти.

— Боюся, а як впаду?

— Ні, ти не впадеш, бо знаєш, що тобі цього робити не можна.

— Слабачка, ти протрималася всього шість хвилин!

— Завтра я підніму тебе вище, і ти не зможеш сама опуститися. Так ти з часом розвинеш м’язи спини, підтягнеш хребет і зміцниш руки. А вони тобі потрібні, щоб рухатись самостійно і назавжди залишити візок.

— Це неможливо, у мене дуже слабкі ноги. Вони у мене, наче холодець. Коли я на них стаю, то вони рухаються у всі боки.

— Добре, не все так скоро. Я покличу масажиста, нехай вона спробує позайматися з твоїми ногами. Ти, головне, не залишай заняття – і ти піднімешся!

— Я в будь-якому разі підіймуся! Мені це дуже потрібно.

Було дуже важко привчити себе до занять, все ж через декілька місяців я побачила результат. Мої ноги стали більш слухняними, а руки — міцнішими.

Закриття дитячого будинку

За чотири роки перебування у дитячому будинку я встигла з багатьма потоваришувати настільки міцно, що не могла себе уявити окремо від друзів. Але дитячий будинок вирішили закрити через непридатність і ми опинились у різних куточках України. Прощаючись, обіцяли писати один одному листи, обіцяли, що будемо пам’ятати всіх тих, хто став для нас сім’єю.

Невідомий південь

Спекотна Херсонщина зустріла нас свіжим вітром з Дніпрової води. Через новоприбулих дитячий будинок був переповнений, що додавало зайвих клопотів вчителям та вихователям. Попри все, у цьому закладі я зустріла не мало чудових та мудрих людей, які дали мені чимало добрих знань та порад.

Постійне пересування на візочку і великі фізичні навантаження під час в’язання, вишивання та іншого рукоділля стали причиною нової хвороби — сколіозу хребта. Коли приїхала мама, я розповіла їй про погіршення здоров’я.

— Доню, ти писати-читати вмієш. На ноги так і не стала. Навіщо тобі навчання? У тебе немає ніякої перспективи. Я хочу тебе забрати додому.

— Ні. Думаю, треба ще потерпіти рік і отримати атестат. А далі буде видно. Розумію, що ти вже втомилась і не маєш віри в якісь зміни. Якщо тобі буде нестерпно важко, я, після закінчення інтернату, залишусь у будинку для престарілих та інвалідів.

— Я не залишу тебе. Але ти вже доросла і вирішуй сама, чи потрібне тобі подальше навчання.

Світанок

На випускний вечір (1985 рік) батьки приїхали тільки до трьох учнів — всі інші не мали родини. Після святкової вечері ми пішли до річки зустрічати світанок. Подорож була нелегкою – нам доводилось майже тягнути один одного по піщаній дорозі.

Ми довго розмовляли на різні теми. Кожен з випускників уже знав, де пройде його юність, а можливо, й життя. Юнаки та дівчата на інвалідних візочках опинились у складному становищі, адже жоден навчальний заклад на той час не приймав інвалідів першої групи. Ті знання, які отримали в інтернаті, вони зможуть вдосконалити тільки самотужки. Про вищу освіту годі було й думати.

Швидкі переміни

Після закінчення навчання у дитячому будинку ми з мамою вирушили до Одеси на протезний завод. Один із лікарів виготовив мені спеціальне ортопедичне взуття, яке дало мені змогу встати з візочка і самостійно пересуватись. Ця подія у моєму житті змінила все. Незадовго я вже стрибала на милицях, мов кізка.

Нелегко було тримати себе у вертикальному положенні, та все ж я швидко адаптувалась і звикла до нового способу пересування. Вже через місяць могла обслуговувати себе майже самостійно. Тренування і постійне виконання фізичних вправ допомогли засвоїти все те, чому дитина вчиться в трирічному віці. Це стосувалось не тільки мого фізичного стану, адже й психологічно я була не готова жити з фізично здоровими людьми. Найбільше це стосувалося того, що я не могла змиритись зі своєю неповноцінністю. Не могла звикнути до того, як дражнять мене діти, називаючи то бабусею, то дівчинкою, то гномом. Нелегким було й те, що я не могла дістати до вимикачів світла, білетних кас, прилавків багатьох магазинів. Постійна залежність від інших та проживання в закладах закритого типу привело до того, що я, маючи нормальний психічний розвиток, була неспроможна до елементарних самостійних дій. Попри все, мені довелось подолати ці бар’єри, і поволі я ставала все більш упевненою.

Студентка

Студенткою обліково-економічного технікуму я стала після цікавої співбесіди з директором закладу. Він нервово відкинув мої документи і сказав: «Який з неї бухгалтер? Ви що, жартуєте?!» Переконала я його швидко, оскільки мала хороше почуття гумору, сказавши, що хвороба вплинула тільки на мій ріст, але ніяк не на розум.

У пошуках праці

За направленням я потрапила у велике індустріальне місто, над яким небо було аж сірим від промислових викидів. Я розуміла, що буде нелегко знайти роботу, але вирішила спробувати переконати чиновників. Спочатку мене взяли на роботу, та через три дні головний інженер поскаржився головному бухгалтеру і мене звільнили та виселили з гуртожитку.

Повертатись в село означало перекреслити всі роки навчання та залишитись залежною від родини, яка на той час стала для мене майже чужою. В гуртожитку моя валіза вже стояла на східцях.

— На жаль, ви повинні залишити нас. Директор дав нам вказівку терміново вас виселити.

— Дайте дозвіл зайти в кімнату.

— Через годину щоб тебе тут не було.

В кімнаті я почала розмову з Богом.

— Якщо Ти є, то дай мені відповідь. Прошу, Господи, вислухай мене і допоможи, бо я дуже змучилась і не маю сили боротись. Я дякую Тобі і знаю, що ти пам’ятав про мене завжди. Навіть тоді, коли я ламала ноги і коли була у відчаї, я знала, що Ти поряд.

В мою кімнату зайшла комендант і дозволила залишитись до ранку. Через декілька днів я отримала посаду старшого бухгалтера. Це була пряма відповідь Бога на мою молитву про допомогу.

Тим часом зима насипала стільки снігу, що його не встигали прибирати. Все це було б дуже романтично, якби не мої милиці, які неслухняно ковзались у різні боки. Дорога на роботу була набагато складнішою, ніж сама робота. Під час однієї такої подорожі я зустрілась з людиною, яка розповіла мені про Ісуса, що є Спасителем світу, а також особистим Спасителем кожної людини, яка увірує. Підвізши мене до роботи, він, на моє здивування, не взяв плати і подарував мені Євангеліє.

Зміни

Подароване Євангеліє стало моєю улюбленою книгою. А через деякий час, на запрошення мого нового знайомого, я вперше відвідала зібрання християн віри євангельської. З часом всі помітили мої зміни в характері, настрої, поведінці. Я ніби народилась вдруге, і світ для мене вже не був жорстоким монстром, мені хотілося радіти й співати, розповідаючи про Ісуса усім людям. Ставши впевненою, цілеспрямованою людиною, я перестала вірити у всі ті табу й заборони, які ставило мені суспільство, лікарі та окремі люди. Я повірила в те, що Бог живий і реальний, і має силу змінити моє життя на краще.

Наречені

Наречена була в білому, її довге волосся було увінчане віночком і покрите прозорою фатою. Молодий подав їй руку, щоб обмінятися каблучками.

Хоч мій зріст був майже вдвічі меншим за ріст мого обранця, ми почувались найщасливішою молодою парою. Я притулилась до свого вже чоловіка і відчула себе безмежно коханою й бажаною. Крок за кроком колишні друзі, випускники дитячого будинку, а тепер подружня пара, ми засвоювали ази сімейного життя.

– Ти вмієш водити авто?

– Ні.

– А ти вмієш пекти торти?

– Ні.

– Гаразд, давай почнемо з того, що ми вміємо робити.

– Я вмію лагодити техніку.

– А я можу сплести тобі светра.

– Чудово! У нас все вдасться.

– А все ж спечи мені торта.

– Давай спробую. А ти не знаєш, що ще туди покласти?

– Спробуй карамель.

– Ну ось, давай скуштуємо.

– Слухай, він не ріжеться ножем.

У всьому, що ми робили, була присутня радість.

Мій обранець мав складну долю. Через складну травму ноги батько в шість років відвіз його на навчання у будинок-інтернат. В інтернаті він був дуже худеньким блідим хлопчиком з досить спокійним характером. Полюбляв проводити час на самоті або ж займався улюбленою справою.  Уже в дев’ятнадцятирічному віці після невдалої операції у хлопця почалася гангрена і як результат — повна ампутація ноги. Мужньо пройшовши випробування долі, він знайшов в собі сили жити.

Ми не знали, які випробування чекають на нас попереду. Спочатку довелося подолати проблеми у побуті. Меблі і все навколо, як на кухні, так і в кімнаті, були звичайними і не прилаштованими під мій ріст. В собі я завжди повторювала: я мушу навчитися робити все необхідне, і нехай мені допоможе Бог.

Кожного дня о шостій годині ранку ми вирушали на роботу. Першим рейсом автобуса їхали до центру міста, а потім кожен пересідав на потрібний маршрут. Після роботи знову зустрічалися на домовленій зупинці, щоб їхати додому. Все ніби було гаразд, робота, квартира, але не вистачало того, про що я навіть боялась мріяти. Воно було таємним бажанням моєї душі, особливо, коли я бачила, як мій чоловік грається з маленьким сусідським хлопчиком. Я потайки плакала... Мені дуже хотілось бути мамою.

Бути мамою

Я пройшла обстеження лікарів... Медики розводили руками і казали, що народити дитину з моїм ростом і важкими фізичними вадами неможливо. Щоб заспокоїти мене, чоловік запропонував взяти дитину на виховання. Пройшовши всі інстанції для усиновлення, нам нарешті дали дозвіл побачити одну дівчинку, яку можна удочерити.

Ти не моя мама?

— Заходьте, будь ласка, до ізолятора. Ми покажемо вам вашу дівчинку.

— Подивись, Іринко, ось тато і мама за тобою прийшли.

Чоловік взяв дитя на руки. Дівчинка почала підскакувати і радіти, незважаючи на те, що в неї була висока температура. Коли медсестра захотіла забрати її з рук, дитина міцно вхопилась за комірець сорочки і не хотіла відпускати свого довгоочікуваного тата. Дівчинку занесли до кімнати, а ми попрямували оформляти необхідні папери. Через деякий час приїхали по нашу донечку. Взявши на руки цю беззахисну людину, ми з чоловіком зрозуміли свою велику відповідальність за її подальше життя.

Переїзд

Ми залишили роботу для того, щоб доглядати донечку. Сім’я потерпала від матеріальних нестатків: у державі тоді панував безлад, і ми не отримували на дитину жодних виплат, а через деякий час припинили виплачувати пенсію за інвалідністю. Бажаючи зберегти таємницю усиновлення, ми вирішили переїхати в інше місто. Поселились в невеличкій «хрущовці» на третьому поверсі. Роботи в цьому місті не знайшли, крім того, через інфляцію нам довелось продати деякі цінні речі, аби купити харчі.

Одного разу до нас приїхала сестра мого чоловіка, яка привезла на продаж декоративні вироби зі шпону, виготовлені власноруч. Мені дуже сподобались ці сувеніри і захотілось зробити щось подібне. Через деякий час наші старання увінчались успіхом. Це було справжнім Божим благословенням! Наша сім’я почала вибиратись з матеріальної прірви. Ми заробляли тим, що виготовляли вироби зі шпону і продавали на ринку. В той час наша продукція користувалась великим попитом.

Я так довго тебе чекала!

У нас з’явилось багато друзів-християн. Вони відвідували нашу сім’ю, розповідали про ті зміни, які відбулися в їхньому житті після примирення з Богом, після віри в Ісуса та виконання біблійних істин. У мене ж тоді була сильна душевна тривога і потрібно було прийняти дуже важливе рішення. Я була вагітна і розуміла, що у моєму житті настав найвідповідальніший момент! Готуючись до найгіршого, вирішила вступити в завіт з Богом через водне хрещення. Я не ставала на облік по вагітності, боячись, що лікарі не дозволять народжувати. Вірила, що Ісус допоможе виносити й народити здорову дитину. Скиглити і хворіти було ніколи, адже ми з чоловіком працювали і збирали гроші на пелюшки для майбутньої дитини. До того ж, у нас підростала дуже рухлива, жвава дівчинка, яка потребувала неабиякого догляду.

В серпні настав час народжувати і чоловік відвіз мене в пологовий будинок. Лікарі були не в захваті: мій ріст становить один метр і сім сантиметрів, а вага як у семирічної дитини. Під час пологів я сама зайшла в операційну, лягла на операційний стіл і, на здивування лікарів, побажала всім Божого благословення. Кесарів розтин, боротьба за моє життя і життя дитини — і ось на світ з’явився хлопчик з татовими очима.

Я не зважала на те, що мені говорили оточуючі та деякі лікарі, не мала жодного страху, а, навпаки, відчувала велику Божу підтримку. І як тільки оговталась від операції, відразу пішла у відділення, щоб побачити дитину. Мені піднесли цей дарунок Неба. Хлопчик тихенько спав. Невже це моє дитя?

— Я так довго тебе чекала, моя крихітко. Дякую тобі, Боже, за це чудо.

Я притулила дитину до грудей. Мене огорнуло несказанне почуття материнської любові, ласки й ніжності. Лікарі називали це чудом, у їхній практиці такого ще не було.

Заробітки

Нам потрібні були додаткові прибутки. Найнявши дітям няню, відправились до сусідньої Польщі продавати власні сувеніри з дерева, щоб підзаробити якусь копійчину. Доїхавши запорожцем під німецький кордон, ми успішно впорались. Там ми купили стареньку іномарку, харчі, одяг та подарунки дітям. Повернувшись додому, славили Бога за його милість. З часом такі поїздки стали основним нашим заробітком.

Особлива ціль

Дивлячись на життєвий шлях, я дякую Богу за свою долю, у всьому бачу руку Божої допомоги. Він навчив співчувати та терпіти, дав силу переносити негаразди.

Я вдячна Ісусу, що Він став диригентом мого життя. Результатом Його праці в мені стало те, що я побачила проблеми інших людей, а не замкнулась тільки на своїх негараздах. Маючи багато друзів серед підприємців, бізнесменів та матеріально забезпечених людей, ми неодноразово спонукували їх до добрих справ. В молитві ми з чоловіком просили в Бога благословення на служіння сиротам і людям з фізичними вадами.

Для мене розпочалась справжня боротьба, щоб змінити становище людей на інвалідних візках. Спілкуючись з людьми різних владних структур, я зрозуміла, що можу бути посередником у вирішенні багатьох соціальних питань, тому погодилась стати депутатом міської ради.

Ми отримали в оренду приміщення для проведення соціально-трудової реабілітації інвалідів. Потім розпочалась робота: відвідували хворих вдома, розповідаючи про велику Божу любов до всіх людей; передавали людям свої знання і вміння — організовували поїздки, зустрічі, гуртки рукоділля, оздоровчі поїздки до моря. Потім запрацював цех, де виготовляли вази, кошики та інші вироби з дерева.

Люди отримали надію. Ті, хто роками сидів у чотирьох стінах, повірили в те, що можна жити повноцінним і гармонійним життям, незважаючи на перешкоди, повірили у світло Божої любові й почали сприймати себе такими як є.

Господь, даючи мені життя, мав для особливу ціль. Іноді мене називали сильною жінкою, хоча я була слабкою й немічною. А змінила мене віра в Ісуса Христа. Вона зробила мене сильною.

P. S. Сьогодні подружжя Івана та Валентини Міньковських живе у власному будинку в м. Нововолинськ. Продовжують виготовляти вироби зі шпону. Займаються соціально-трудовою реабілітацією людей з інвалідністю. А нещодавно у них з’явилася онучка.

blag.org.ua