Один день у Києві

Сьогодні була неділя, а в церкву я не пішов. Не тому, що не хотів. Просто третій день немає ні світла, ні тепла. І навіть до цього не дуже було щедро з електрикою. Але коли надворі лютий мороз, сніг хрумтить під ногами, а ти вже в кінці четвертого року повномасштабної війни — тоді відсутність світла відчувається не як незручність. Вона відчувається як порожнеча. Як тиша, яка холодніша за повітря.

Помитися ніде. Я мав план. Нібито розумний. Піти в торговий центр, зайти в спортзал і там помитися. План розвалився швидко: душ закритий. Кажуть, у всьому Києві вода пропала. А я вже прийшов, ніяково просто розвернутися й піти додому. Тож я трохи побігав на доріжці — щоб хоча б мати вигляд людини, яка справді прийшла тренуватися. Повернувся додому в ще гіршому стані. Смішно й сумно одночасно: ти робиш «правильно», а в результаті стає тільки гірше.

Холодильник протягом останнього місяця працював із перебоями. Три години в роботі, а вісім — немає електрики. Він уже нічого не «зберігав», тільки робив вигляд. А тепер — просто смердить. Дружина жартує: у такому холоді все одно нічого не зіпсується. І вона має рацію. У нас є балкон. Було мінус сімнадцять — безкоштовний морозильник. Виніс туди все, що міг. На балконі продукти трішки пахнуть зимою.

Усе можна терпіти, якби не Марчик. Йому виповнилося шість. І він захворів. У таку погоду діти хворіють часто. Але хочеться робити вигляд, що все під контролем. Тільки нічого не контролюєш. А просто носиш чай, ковдри й слова «зараз буде краще», у які сам не дуже віриш.

Біля нас торговий центр. У ньому є сімейний ресторан. Ми дочекалися дванадцятої й пішли туди всі разом — бо там тепло й світло. Заходиш у торговий центр — і ніби потрапляєш в інший світ. Ніби війни немає. Люди біжать. Люди метушаться. Купують. П’ють каву. Сваряться через знижки. І ти теж там. Тільки ти — трохи не такий. Бо ти пахнеш квартирою без води й без тепла. І на плечах у тебе рюкзак, у якому найголовніше — не гаманець, а ноутбук, пляшка води, два протеїнові батончики… Речі, які дають ілюзію, що ти «підготовлений».

У цьому ресторані мене знають. Ми давно стали там своїми. У наших київських шпаківнях усе зав’язано на електриці. Коли немає електрики — немає нічого. Ні світла, ні тепла, ні води. Ніби хтось вимкнув не лампочку, а саму можливість жити нормально.

Офіціантка усміхається й каже:

— Вам як завжди?

— Так. Лате і склянку води.

Вона знає, що я тут надовго. Перші дві години я п’ю те лате повільно, ніби воно може зігріти не тільки руки. Потім замовлю щось дитині, бо вона не винна в наших графіках відключень.

Цього разу план був хитріший. У нас є маленький EcoFlow — він тягне роутер удома. Але він розрядився до нуля. Ми взяли його з собою. Знайшли столик біля розетки. Втикнули зарядку. І сиділи так, як люди сидять на вокзалі: не тому, що їм тут добре, а тому, що їм більше нікуди.

Ми просиділи до дев’ятої вечора.

Час ішов повільно. Я читав книжку «Ловець повітряних зміїв» Халеда Госсейні. Дивна річ: читаєш про чуже горе, а воно раптом стає дзеркалом. Ніби світ давно зламався, і просто в кожного свій уламок.

Я встиг надіслати кілька скарг у комунальні інстанції. Писав сухо, без емоцій. Бо емоції там не працюють. Я просив хоча б світла. Бо як є світло — можна ввімкнути обігрівач. А як нема — тоді ти сидиш і слухаєш власний холод.

Телефон дзвонив кілька разів. Я не брав. Не хотілося говорити. Люди дзвонять, бо в них проблеми. А я свої не можу розв’язати — то навіщо мені чужі. Але потім усе ж узяв трубку. Питання було очевидне: треба було пояснити зміни в наказі про бронювання священнослужителів. Пояснив. Відповів. Зробив те, що мав зробити.

Наприкінці мене запитали:

— А ви як там? Все добре?

Я автоматично сказав:

— Так, усе гаразд.

— Ну тоді з Богом.

І розмова закінчилася.

Мені це завжди нагадує американське «How are you?», на яке не прийнято відповідати правду. Ти маєш сказати «I’m fine». Механічно. Ніби правда — це щось непристойне, що не можна приносити в чужу розмову.

Я подумав і про інше. Про фразу «Нехай Бог благословить». Вона хороша. Але інколи звучить так, ніби ти перекладаєш відповідальність за вдячність на Бога. Ніби кажеш: «Нехай Бог тобі віддячить». І з цього часу саме Бог має думати, як тобі віддячити. Може, це й нормально. Хтозна.

Потім я згадав про штани. Вихователька в садочку казала, що Марчику потрібні нові зимові штани. Коли вони виходять гратися на сніг, старі промокають. Я відкрив інтернет, порівняв ціни. Дешевше, ніж за 1200 гривень, знайшов у Decathlon. Це далеко, але пряма гілка метро. Я поїхав.

Метро було тепле. Люди в метро були звичайні. У когось пакети. У когось кава. У когось погляд, який ні на кого не дивиться. Я купив штани. Успішна покупка — маленька перемога, яка виглядає смішно, коли згадуєш, що від війни вона не рятує. Але дитині буде сухіше. І цього вже достатньо.

Повернувся назад — ніби за графіком мали давати світло. Але світла не було. Я написав у будинковий чат: «Є у нас світло?» Відповіли коротко: «Немає».

І тут приходить найгірше відчуття, коли тобі нікуди повертатися. Дім без світла й тепла — це не дім. Це просто кімната з холодними стінами. Повернення додому стає схожим на вихід надвір.

Ми подивилися ціни на готелі. Вони зросли. Це навіть зрозуміло: генератори, вода, опалення. Ніхто не приїде туди, де немає базового комфорту. Але коли ти дивишся на ціну, ти раптом розумієш, що твій вибір — не вибір. Це просто математична задача без правильного рішення.

Ми повернулися додому.

Квартира зустріла нас справжнім холодом. Не «прохолодою», а холодом, який ріже. Воду в батареях спустили вже давно. У нас є два EcoFlow: один маленький — для роутера, другий трохи більший — для телефону й ноутбука. Іноді ми підключаємо до нього кавомашину — як маленьке свято, як доказ, що життя ще вміє бути нормальним хоча б на дві чашки. Але цього разу розрядився і він.

Я подумав: може, заряджу внизу, у вахтерки. Там інша лінія, інколи в них чомусь є світло. Спустився. Попросив. Вона відмовила. Принципово. Сказала, що в неї й так усе зайнято, і розеток немає. Я не сперечався. Люди теж втомлені. Кожен тримає свій маленький «порядок», бо якщо його віддати — тоді нічого не залишиться.

Треба було годувати дитину. Ми повечеряли пластівцями з молоком. Я подумав: слава Богу за тих, хто придумав пластівці. У мирному житті це дрібниця. У воєнному — це порятунок.

Ми лягли спати рано. Не тому, що хотілося спати. А тому, що так менше думаєш.

Марчик спав у двох штанах і двох кофтах. Під двома ковдрами. І все одно було холодно. Тож ми спали в шапках. Дорослі люди. У своїй квартирі. У столиці. У кінці четвертого року війни.

Так минув ще один день.

Лягаєш, слухаєш тишу і думаєш тільки одне: хай завтра буде краще. Хай просто буде світло. Хай буде тепло. Хай дитина прокинеться без кашлю. Хай ми знову відчуємо, що дім — це дім, а не пункт тимчасового виживання.

Ще один прожитий день російсько-української війни.

Ярослав Котилко, 11 січня 2026 року