Перекличка перед лицем смерті

31.01.2021
0
617

У 2000 році в складі якоїсь американської делегації я опинився в офісі єпископа церков ХВЄ Росії Володимира Мойсейовича Мурзи, у Москві. Я добре не пам'ятаю, як я потрапив у цю делегацію, чи то в ролі перекладача, чи то в ролі водія, але мені ненароком випало таке пошанування. Поки вони обговорювали якісь великі справи, я сидів осторонь і нудьгував (тоді ще не було айфонів). У мене була одна думка: де б попити нормальної кави. Так, позіхаючи, я коротав свій час... Як раптом єпископ устав і запитав, як мене звати. Коли він почув моє прізвище, поцікавився, ким мені доводиться Олексій Савочка. Я відповів, що це мій дід. Тоді він запитав: «А ти знаєш, що твій дід хрестив мене?» Я хотів похизуватися своїми знаннями, але, розуміючи, які персони тут сидять, промимрив: «Як? Ого!»

І раптом єпископ Володимир Мурза привернув увагу всіх присутніх: «Я хочу вам розповісти один випадок із життя діда цієї молодої людини». Я про себе подумав: «Ого, єпископ Росії щось знає про мого діда!»

«Це було в 1941 році, – розпочав він. – Німецькі війська окупували Західну Україну, зокрема містечко Степань, у якому проживав пресвітер місцевої п’ятидесятницької церкви Олексій Савочка. Сталося так, що партизани вбили німецьких солдатів. Тому німці, щоб покарати населення, зібрали всіх чоловіків у великій клуні (це велика господарська будівля). Ходили чутки, що до вечора їх розстріляють. Серед них був і пресвітер Олексій зі своїм сином Михайлом (моїм батьком). Під вечір у клуню прийшов німецький офіцер і став перевіряти у всіх документи. Коли черга дійшла до Олексія, то при ньому були документи, які засвідчували, що він пастор місцевої протестантської церкви, і диплом євангельської семінарії міста Данциг німецькою мовою. (Виявляється, мій дід закінчив перед війною семінарію в Німеччині. До війни ці території не входили до складу СРСР, тому на них була повна релігійна свобода. Церкви росли, будувалися будинки молитви. І навіть група пасторів поїхала вчитися в біблійний коледж, щоб грамотно керувати місцевими церквами).

Перевіривши ці документи, німецький офіцер запитав: «А твої тут є?» (Він мав на увазі віруючих). «Дуже багато», – відповів Олексій. «Тоді буде так: стань сюди, справа, забирай усіх своїх – і ви вільні!» Це було диво!

Олексій повільно став справа від офіцера. І раптом невіруючі люди зі сльозами на очах стали проситися: «Олексію, обіцяю, що з цього дня буду ходити на зібрання!» Люди ставали на коліна й благали, щоб пресвітер назвав їхні імена й відвів на свій бік. Він спочатку розгубився... Але раптом голосно вигукнув: «Усі, хто вірить в Ісуса Христа, до мене! І всі, як один, віруючі й невіруючі перейшли на бік Олексія. Офіцер через перекладача каже: «Ти мене не зрозумів, ми дозволяємо вивести тільки своїх людей, із вашої церкви. Почнемо спочатку. Стань на інший бік і відбирай своїх!» Олексій став на інший бік і знову голосно вигукнув: «Усі, хто вірить в Ісуса Христа, до мене!» Знову всі чоловіки стали біля Олексія, адже кожному хотілося жити. І на загальний подив німецький офіцер відпустив усіх, хто був у клуні. Того вечора церква була переповнена новими людьми. Це було справжнє диво!»

Цими словами єпископ Володимир Мурза закінчив свою оповідь. Я був шокований почутим, та й усі присутні там... Ця подія з життя мого діда запалила мене до ще більшої віри Богові, віри за всяких обставин...

Роман Савочка, invictory.com

 



Додати коментар

Пожертвувати