Світ агресії, де виживає найсильніший
(історія колишнього безпритульного)

27.12.2018
0
587

Я народився в м. Рівне в інтелігентній сім’ї, маю старшого брата. У Рівному в нашої сім’ї будинок, можна сказати — родове гніздо. Мій батько був дуже розумною людиною, самотужки вчив іноземні мови, загалом знав 7 мов. Маму пам’ятаю мало, вона померла, коли мені було 6 років. Пізніше батько одружився вдруге, від цього шлюбу я маю молодшого брата.

Батьки були ревними комуністами, так і мене виховували. Спочатку життя складалося досить вдало. Мені дуже легко давалося навчання. Закінчив училище за спеціальністю слюсар-монтажник, пішов у армію, служив у м. Рига. Спочатку хотів стати військовим, але коли під час Серпневого путчу побачив справжнє лице офіцерства, то це бажання відпало. Відслуживши, одружився з дівчиною, з якою зустрічався ще до армії. Вона — музикант, дуже освічена людина. У нас народилося двоє дітей.

До армії я працював за спеціальністю. Після армії роботи не було — 1990-ті роки… Пробував займатися якимось бізнесом, їздити в Москву за товаром, але успіху не мав. Змушений був найнятися на комерційну фірму. Пройшов кар’єрний ріст — від вантажника до торгового представника, потім до менеджера і завскладом. Але в моє життя прийшов алкоголь, який став руйнувати все. Зрештою сім’я розвалилася. Уже набагато пізніше усвідомив, що причиною був мій егоїзм. Хоча я любив і дружину, і дітей, та коли йшлося про власні інтереси, легко відсував їх на другий план. Алкоголь ще більше ускладнив наші стосунки. Я деградував із великою швидкістю, і сам це добре розумів… Розумів, що сім’ї буде краще без мене такого, тому пішов з дому. Це був розрив просто по-живому! Були деякі спроби виправити ситуацію, зокрема, дуже старався мені допомогти старший брат. Якось навіть я рік не пив, працював із братом в одній фірмі. Але він хотів цього більше за мене самого, тому нічого з того не вийшло.

Я пішов у нікуди. Став жити, в прямому сенсі, на вулиці. До речі, сьогодні я орендую квартиру в будинку в Луцьку, в арці якого колись ночував. Холодними вечорами ходив, заглядав у вікна до людей і заздрив їм, що мають такий добробут. Щодо себе, то змирився з тим, що доведеться померти в якомусь підвалі. 10 років, що я отак прожив, практично випали з мого життя. Усі спогади, ніби в алкогольному тумані, я навіть не можу хронологічно відтворити, що за чим було… Я міг не розуміти часу доби, пори року. Мені все було байдуже. Згадуючи цей період, не можу його назвати інакше, як страхіття. Це жах. Це великий обман. Люди, які так живуть — обмануті. Світ безпритульних — це світ агресії, де виживає найсильніший.

Першим кроком до нормального життя стало усвідомлення, що проблема — тільки в мені самому. Пам’ятаю одну ніч, коли були 30-градусні морози. Я прийшов до підвалу, а там закрито. Якийсь молодий чоловік змилувався, пустив у під’їзд. Я піднявся — горище зачинене. Той хлопець дав мені бутерброд і 20 грн. Гроші зробили свою справу — я випив горілки, потім десь упав… А до тями прийшов уже в наркодиспансері з обмороженими ногами, переломаною ключицею. У такому стані мене й забрали в центр реабілітації.

Потрапивши в наркодиспансер, я зрозумів, що мені потрібно шукати віруючих-протестантів, бо знав, що в них є центри реабілітації. Познайомився з волонтерами, які відвідували наркодиспансер, і висловив бажання пройти реабілітацію. Звичайно, я тоді не збирався щось кардинально міняти в житті, просто планував підлікуватися й відновитися. Спочатку мене відвезли в лікарню з переломом. Лікарі зібрали консиліум і сказали, що без операції не обійтися, та й у разі успішного лікування навряд чи рука буде повністю дієздатною. Ціна операції була для мене космічною. Але церква зібрала кошти. Щоправда оперувати відразу не змогли, адже був дуже низький гемоглобін в крові. Потрібно було нормально харчуватися певний час, щоб він відновився. Через тиждень приїхали знову в лікарню, зробили повторний рентген. Ми довго чекали, бачили як лікарі ходять туди-сюди, щось радяться, потім ще раз зробили рентген і показали нам два знімки — зроблений щойно і тижневої давності. На одному нічого немає, на іншому — перелом. Мені зняли гіпс — і рука була повністю рухомою. Це було чудо, але я чомусь це сприйняв як належне.

Через 5 місяців я пішов із центру. Там говорили про Бога, а я не вірив у Бога. І тільки коли пішов, став порівнювати життя до реабілітації і під час реабілітації — два різних життя! Я читав Біблію і дивувався від того, наскільки вона практична й дієва. А через певний час знову потрапив у лікарню — з обпеченими ногами. І після лікування відразу повернувся в центр. Тоді вже твердо вирішив до кінця пройти реабілітацію й повернутися до нормального життя.

Тепер я можу сказати, що моє життя змінилося просто кардинально. По-перше, відновилися стосунки з родиною, братами. Моя колишня дружина вдруге вийшла заміж, але в мене гарні стосунки з нею і з дітьми. Я теж одружився, маю роботу. Одного дня мені став гидким тютюновий дим (після 34 років паління), стало від нього просто недобре. Те саме з алкоголем. У мене був такий рівень залежності, що не похмелившись вранці, я взагалі нічого не міг робити. Щойно розплющував очі, йшов шукати випивку. Однієї миті вона мені стала бридка! Тепер мені подобається допомагати таким людям, яким був сам. Я знаю їхній побут, спосіб мислення, проблеми. Наперед знаю, що вони мені скажуть і чому. Мені легко з ними, тому що я знаю, як саме їм можна допомогти. На мою думку, найбільше заважає безпритульним повернутися до повноцінного життя власна гордість, а також відсутність людини, яка могла би підставити плече й допомогти. Прояв допомоги для безхатченка — не дати йому грошей, а правильно спрямувати. Звичайно, потрібна й матеріальна підтримка, але це не основне. Головне — дати людині ціль, вплинути на її спосіб мислення. Також я отримав освіту капелана і їздив в зону АТО служити військовим. Це теж дуже непроста й дуже потрібна справа.

Коли я був безхатченком, я бачив від людей здебільшого зневажливе ставлення. Хтось міг дати гроші чи їжу, але дуже рідко. Зрідка хтось міг поговорити по-людськи — і це давало якусь надію. Тому моє прохання до усіх громадян: не переступайте через жодну людину, у якій би ситуації вона не була. Зрозуміло, що здебільшого люди стають алкоголіками, наркозалежними, безпритульними з власної вини. Вони стають такими, бо — слабкі. Але, проявивши любов із мудрістю, їм можна допомогти.

Роман Дмитрук

 



Додати коментар

Пожертвувати