Світло, що перемагає темряву
Коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, у нашій церкві тривало будівництво нового дому молитви. Саме тоді в нас працювала група молодих християн-будівельників із Рокитнянського району Рівненщини. Вранці ми планували продовжити роботу, аж раптом близько 5:30 мені зателефонували й повідомили, що почалася війна. Я здивувався: «Яка війна? Нам сьогодні потрібно будувати! Нехай війна почекає...» Однак, увімкнувши новини, я зрозумів, що це реальність.
Я негайно відправив братів на заправку, щоб вони закупили пальне, і сказав їм повертатися додому. Так само дав вказівку всім нашим членам церкви максимально запастися пальним, поки ще не було жодних обмежень. Я усвідомлював, що за кілька годин це стане неможливим. Усі встигли заправитися, а будівельники вирушили додому. Я ж залишився на місці.
«Що ви тут робите? Де росіяни?»
До нашого міста фронт не дійшов усього 15 кілометрів. У перші дні війни я не цілком усвідомлював масштаб небезпеки. Мій дім розташований неподалік військкомату, і звідти мені повідомили, що колона ворожої техніки рухається до нас. Мені порадили терміново евакуювати сім’ю, оскільки першими ударами росіяни намагатимуться знищити військкомат. Я вивіз родину, а сам поїхав подивитися на цю колону з наміром порозмовляти з ними про Бога. Тоді я ще не розумів усієї небезпеки — це був четвертий день від початку повномасштабної війни.
Я проїхав повз наші БТРи, які стояли напоготові, привітав їх і поїхав далі. Дістався до села Діхтярі, де наші хлопці сиділи в засідці. Я залишив авто, підійшов до них і, не розуміючи ситуації, запитав: «Що ви тут робите? Де росіяни?» Вони, по-перше, здивувалися, що я знаю про цю колону, а по-друге, запитали про мету мого приїзду. Я відповів, що хочу побачити ворога й розповісти їм про Ісуса Христа. Один із військових, який мене знав, у грубій формі привів мене до тями, давши зрозуміти, що мій намір хоч і щирий, але безглуздий і закінчиться для мене фатально. Я повернувся. Згодом, побачивши звірства, які чинили окупанти, усвідомив, що вони поводилися не по-людськи в тих селах і містах, куди заходили.
Найголовніше — служити людям
Мені безперервно телефонували друзі та знайомі, запитуючи, чи залишаємося ми, чи виїжджаємо. У цей момент мене підтримала мама. Я зателефонував їй, і вона сказала: «Сину, будь на цьому місці, як Гедеон!» Тож моє рішення як пастора було однозначним: залишитися там, куди мене поставив Бог, і служити людям, несучи їм світло Христа в час, коли згущується темрява. Щоранку й щовечора ми телефонували один одному, перевіряючи, чи все гаразд. Ми підтримували зв’язок, збиралися разом, молилися. Але найголовніше — служили людям.
У церкву приходило дуже багато людей, як кажуть у народі: «Як тривога — то до Бога». Люди були налякані, а саме в церкві вони знайшли надію та впевненість. Ми отримували певну допомогу й ділилися з людьми. Іноді здавалося, що всім не вистачить того, що ми маємо, але його вистачало. Я досі не можу пояснити, як це ставалося. Можливо, Господь множив запаси, як колись зробив Ісус.
Хліб фізичний і хліб духовний
Наша церква стала своєрідним центром надання допомоги місцевому населенню та селам навколо. Але мене особливо тішило, коли я бачив у людях прагнення отримати не лише фізичний хліб, а й духовний. Якось ми привезли гуманітарну допомогу в село Велика Дорога (по дорозі на Ніжин). Навколо ще догорала військова техніка окупантів. Назустріч нам вийшов чоловік. Ми дали йому буханець хліба, і він упав на коліна, почав плакати й цілувати хліб, промовляючи крізь сльози: «Я не бачив свіжого хліба більше місяця! Я весь цей час сидів у погребі та їв лише консервацію, яка там була…»
Пригадую, як ми поїхали надавати допомогу в село Новий Биків, яке було в окупації. Ми роздали допомогу, і до мене підійшов чоловік, відвів убік і сказав: «Ви мені не все дали!» Я побачив, що в нього в руках повний пакет, і спершу подумав, що йому бракує якихось речей першої необхідності або сестри щось забули покласти. Але він відкрив пакет, показав на пакунок іншого чоловіка й вигукнув: «Дивися, у його пакеті є Євангелія, а в мене немає! Дайте мені цю Божу книгу!» Це дуже втішило мене, бо, виявляється, є люди, які більше цінують Слово Боже, ніж продукти.
«Не зважай на мій вигляд…»
Пригадую, як ми приїхали до Чернігова, куди було важко дістатися. Нас супроводжували спецколоною через блокпости. Видовище було жахливим: на околицях Чернігова лежали частини людських тіл, які ще не встигли прибрати... Люди стояли в черзі за хлібом, і туди влучила ракета…
У Чернігові люди понад місяць жили в підвалах без електрики, тепла, води та належного харчування. На все життя запам’ятав перші миті зустрічі з цими стражденними людьми: натовп зібрався миттєво, і ми не могли відкрити двері автомобіля, настільки нас тиснули. Ми приїхали з польовою кухнею. Доки розігрівали казани, люди залізли в наше авто й забрали всю їжу, яка там була, включно з обідом, що приготувала мені дружина. Настільки вони були голодні!
Із нами були бізнесмени-християни — Мартинов і Князєв. Один із них проповідував, а біля нього стояв чоловік у дуже брудному одязі, який аж вилискував від бруду. Він підійшов до мене й запитав: «Цей проповідник з Києва?» — «Так», — відповідаю. — «Запитай його, чи зможе він мене взяти до Києва?» Я оцінив його неохайний вигляд і не зрозумів, навіщо йому туди їхати. Він наче прочитав мої думки й пояснив: «Не зважай на мій вигляд, я не безхатько. За день до війни приїхав із Києва до сина, а сам я — викладач університету (він назвав заклад, але я вже не пам’ятаю назви)». Чоловік розповів, що за цілий місяць жодного разу не мився, бо не було можливості навіть набрати води. Це ще раз підтверджує істину зі Слова Божого: не судіть людину за зовнішністю.
Бог робить чудеса
Пам’ятаю свідчення ще одного нашого брата. Його батьки перебували в окупації в селі Вербівка (біля Балаклії, Харківщина). Як тільки село звільнили, ми одразу спекли свіжий хліб, завантажили бус продуктами й речами першої необхідності та поїхали туди. Нам видали спеціальну перепустку, бо там ще відбувалася зачистка, і нікого не пускали. Наперед визначили три локації, де будемо роздавати продукти. Ми швидко все роздали, а потім помітили метушню наших військових у тому місці, де щойно роздавали хліб. Виявилося, що в будинку, біля якого ми стояли, переховувалася група російських військових. Чоловік, який нас супроводжував, сказав, що Бог нас милував і зберіг. Я ще мав намір зайти до того будинку, але в останній момент передумав — Бог відвів.
Христос каже: «Ви — світло для світу». Коли згущується темрява (а ця війна — це справжня пітьма), особливо важливо світити. Ми, як Церква Божа, намагалися й нині намагаємося бути світлом для людей, надаючи їм усіляку допомогу й проповідуючи Євангелію.
Мирослав Капарчук, Чернігівська область
Записав Геннадій Андросов