Троє волинян, що прийняли виклик війни

30.03.2023
0
441

Коли почалося російське вторгнення, рідні брати Михайло та Олексій Сидорчуки із с. Чорниж та їхній друг Олександр Мельник із с. Карасин стали доправляти гуманітарні вантажі, вивозити людей, рятувати поранених, ризикуючи власним життям. Доводилося бувати на найнебезпечніших напрямках, у населених пунктах, які потерпали від воєнних дій. За час повномасштабної війни вони здійснили близько 50 виїздів, подолали 130 тис. км. Про свою діяльність хлопці розповіли журналістам телепрограми «Крок назустріч».

Як хлопці зустріли початок війни?

Михайло: Коли все почалося, у мене виникло питання: «Чим я можу допомогти?» У перший же день ми підготували автомобіль, стали збирати картоплю для військової частини. Але цього здавалося мало, я думав, що ще можна зробити. Наступного дня ввечері вирішив йти капеланом на фронт — морально підтримувати солдат, молитися за них. У військкоматі мені сказали: «Добре, ми зателефонуємо, коли буде потреба».

Ми поїхали в Нововолинськ, завезли продукти для біженців, які стояли на кордоні. Коли поверталися додому, отримали дзвінок від Миколи Савчука, із яким раніше возили допомогу на схід. Він запитав, чи зміг би я доставити своїм автомобілем допомогу в Маріуполь. І я погодився.

Тоді постало важливе для мене питання батьківського благословення. Я знав: якщо зі мною щось станеться, я буду з Господом, Який мене спас, померши за мої гріхи. Але якщо зазнаю поранення чи каліцтва, я не потрібен буду нікому з людей і повернуся до своїх батьків. Тоді батько благословив мене на цю справу, а мати — ні. Та я відчував сильний поклик до служіння цивільним і військовим. У серці був повний мир. Я сказав: «Мамо, якщо ви не благословите, я все одно поїду, але все ж дуже хочу отримати ваше благословення!» Вона каже: «У мене немає вибору… Хай тебе Бог береже!» І благословила зі сльозами на очах.

У неділю на зібранні я сказав церкві, що йду служити капеланом. Пастир роз’яснив людям, хто такий капелан, і закликав до молитви. Церква дуже ревно молилася — коли згадую той момент, аж мурахи по шкірі! Для мене підтримка сім’ї та церкви — це те, що дуже надихає служити.

Якими були перші поїздки на схід?

Михайло: Отже, ми з братом вирушили в дорогу. Усе було спокійно аж до Запорізької області, де нас попередили, що на шляху до Маріуполя помічені російські танки. Звичайно, було тривожно. Ми зателефонували до військового капелана з Маріуполя, якому везли гуманітарну допомогу, щоб запитати, куди саме нам їхати. Він крізь сльози відповів: «Поки що зачекайте, не їдьте в місто. Моліться за нас, ми потрапили під обстріл. У Маріуполь ви вже не потрапите, бо там йдуть бойові дії». Він також попросив нас купити, якщо можливо, список необхідних медикаментів, у яких була дуже велика потреба.

Ми стали вирішувати, чи рухатись далі — попереду ворожа техніка. Порадившись, вирішили: якщо вже проїхали сотні кілометрів, то й останні кілька десятків здолаємо! Через 5 км ми виїхали на пагорб і побачили в долині танк — серце закалатало! Стали молитися: «Боже, збережи!» Проїжджаючи повз нього, з осторогою спостерігали, чи не повертається башта в наш бік. Через наступні 10 км побачили ще два танки. Знову — переживання, молитва…

Слава Богу, ми благополучно дісталися до місця призначення за 60 км від Маріуполя. Стали розвантажувати допомогу. Раптом до місцевого капелана дзвонять військові й кажуть: «У вас — десять хвилин! Буде наступ». Почався обстріл. Закінчили розвантаження під звуки градів, і швидко виїхали у зворотну дорогу.

Друга наша поїздка — в Харків, вона була ще складнішою, численні перешкоди, переживання, але, слава Богу, ми не опустили рук. Третя поїздка — у Покровськ. Тоді до нас із Олексієм приєднався Олександр.

Олександр: Я відразу хотів їхати з хлопцями, але під час перших двох їхніх виїздів мав дещо іншу роботу. Емоції були різні, але очікував, що буде страшніше. На диво, третя поїздка була досить спокійною. У Покровську ми віддали привезену допомогу, а по дорозі додому підібрали кілька десятків людей, які втікали від війни. Пасажири куталися в ковдри, бо був мороз, а в нас — вантажний мікроавтобус без сидінь… Від міста стояли 30-кілометрові затори.

Що найважче у волонтерському та капеланському служінні?

Олександр: У нас було три таких знакових «розвороти», які запам’ятаються на все життя: коли потрапляли на незрозумілу територію — і доводилося витискати з автомобіля максимум. Як потім виявлялося, це була або сіра зона, або навіть на межі з червоною. Бувало, що прямо перед нами працювала техніка, бачили мертвих солдатів, починалися обстріли… Таких моментів багато. І це справді чудо, що за весь час на нашому автомобілі не з’явилося жодного пошкодження від куль чи осколків.

Михайло: Морально важкими були випадки, коли доводилося рятувати поранених. Якось ми мали вже повертатися зі сходу додому, але ще потрібно було завезти допомогу військовим у Сіверськ. І щось ми ніяк не могли вирушити. Хтось пішов митися, хтось ще збирається… Одним словом, із різних дрібних причин виїзд затягнувся аж на дві години. Нарешті дісталися Сіверська, віддали передачу. І коли вже перед прощанням молилися за військових, почався обстріл міста. На горизонті з’явилося багато диму. Зазвичай, якщо був прильот, ми чекаємо хвилин десять — якщо обстріл не повторюється, ми їдемо, щоб дізнатися, чи потрібна якась допомога. Так було і того разу.

Приїхавши на місце падіння снарядів, побачили чоловіка, понівеченого уламками, з численними травмами, з відірваною рукою, жінку з побитою головою… Горить будинок. Досі нам не доводилося надавати першу медичну допомогу настільки важко пораненим. Серце сильно б’ється, молишся: «Боже, допоможи довезти їх живими до медиків!» Наскільки нам відомо, ті чоловік та жінка вижили. Потім згадувалася наша двогодинна затримка — якби виїхали раніше, то вже не змогли б надати допомогу тим людям. Судячи з усього, вони б загинули.

Олександр: До речі, була не одна така ситуація — коли щось йшло не за нашими планами, десь запізнювалися, а потім бачили, що якраз були вкрай потрібні саме в той час і в тому місці. Бувало, щось забували, верталися назад, і якраз потрібно було надати невідкладну допомогу. Іноді ми везли сильно поранених, здавалося, що вони не виживуть. І ми говорили їм про надію в Бозі, закликали звертатися до Нього. Вони починали молитися. І це теж одна з важливих цілей нашого служіння.

Олексій: Для мене найтяжчою була невідомість, коли кудись учергове вирушали. Особливо на початку, коли достеменно не відомо було, де проходить лінія фронту, у яких населених пунктах відбуваються бойові дії. Їдеш і не знаєш, що чекає попереду. Бували справді тривожні ситуації. Але незважаючи на це, ми далі служимо.

Як війна змінила хлопців і людей, яких вони зустрічали?

Михайло: Окрім того, що ми веземо людям продукти, засоби гігієни тощо, наша ціль — підтримати, сказати, що вони не забуті, що їх любить Господь, що земне життя короткочасне, що головне — вічне життя. Бувають моменти, коли прямо під час розмови дехто починає плакати, підходять і запитують: «Чи можна з вами поговорити?» Розказують свої історії, просять помолитися. У когось — син у полоні, у когось — племінник на фронті… Часто люди відчувають себе залишеними, відрізаними від світу внаслідок воєнних дій. Ми кажемо: «Ні, про вас пам’ятає Президент, про вас пам’ятають волонтери, а найголовніше — про вас пам’ятає Бог!» Крапають сльози, люди дякують, обіймають…

Олександр: Зустрічаючись з військовими, також завжди молимося за них. Бачимо, як сильні й сміливі люди, загартовані в боях, плачуть, стають на коліна прямо посеред дороги. А після молитви — встають ніби преображеними, обіймають, дарують свої шеврони.

Михайло: На початку війни всі українці дуже згуртувалися. Ми бачили, як люди в нашому селі відгукувалися на кожен заклик, дружно зносили продукти. Також ми осмислили багато речей, на які раніше не особливо звертали увагу. Що для нас Україна? Чи хочемо ми тут жити? Ми зрозуміли свою відповідальність перед Богом за територію, на якій народилися, за країну, у якій живемо.

Олексій: Я побачив, наскільки красива й різноманітна наша Україна. До війни мені не доводилося бувати в стількох містах, як сьогодні під час волонтерських поїздок.

Олександр: Також у житті відбувається переоцінка пріоритетів. Матеріальних цінностей, яким люди зазвичай приділяють багато уваги й зусиль, в один момент може не стати. Коли постає вибір: житло чи життя, люди обирають життя. Хоча їм доводиться залишити все, нажите важкою працею. І тоді починаєш більше цінувати країною, свободою, усіма тими духовними благами, які Бог дає безумовно та яких достатньо для того, щоб мати радість і щастя в житті.

Олексій: Хотів би побажати, щоб люди й далі підтримували один одного, робили добро тим, хто їх оточує.

Михайло: Цінуйте своїми близькими. Налагодьте стосунки з Богом. Будуть моменти, коли нікого не буде поряд, але завжди буде Господь. Надійтесь на Нього. Віримо, що війна скоро закінчиться, молимося, докладаємо для цього максимум зусиль. Віримо, що Бог захистить і підтримає наших воїнів. Ми здобудемо перемогу! І буде Бог, і буде Україна.

Розмовляла Галина Фурман



Додати коментар

Пожертвувати