«Бог дає покаяння Саші!»
Хочу засвідчити про Божу милість у своєму житті. Вона в тому, що Він мене спас. Я народився в Луцьку, вважаю, що в християнській сім’ї, хоча мій тато невіруючий. У мене є двоє молодших братів і старша сестра. Нас усіх із дитинства мама виховувала як віруючих дітей: водила на зібрання, читала нам Біблію, вчила молитися й співати християнські пісні, водила нас на заняття недільної школи. Тобто я можу сказати, що вона робила все для того, щоб прищепити нам любов до Бога.
Коли я був дитиною, то любив слухати про Бога, любив співати, мені подобалося бути в церкві. Я уявляв себе віруючим, навіть розпланував собі, як-то я буду каятися: це буде в неділю на ранковому зібранні в нашій великій церкві, мій улюблений проповідник закликатиме до покаяння, Бог мене торкнеться – і я вийду вперед по широкому проходу між рядами. Думав, що це станеться, коли мені буде десь 18 років. Ось така була моя дитяча мрія.
Але минув час, мені стало 18 років. Десь у той час мене запросили співати в хорі в нашій церкві, і я погодився. Спочатку знаходив час для цього. Проте з дитинства в мене було ще одне захоплення — дзюдо. Мені це дуже подобалося, це подобалося також моєму невіруючому татові. Він мене заохочував до цього, і я віддавав дуже багато часу тренуванням. І от настав момент вибору…
Коли мені виповнилося 18 років, мама стала мені говорити, що я маю стати членом церкви, покаятися, прийняти хрещення. І я щоразу обіцяв їй, що обов’язково це зроблю, але трошки пізніше, бо в мене була ще одна мета — стати майстром спорту та отримати чорний пояс із дзюдо. Я багато часу віддавав спорту — їздив на змагання, на збори. Зазвичай змагання були в неділю, тому мені доводилося робити вибір — зібрання й спів у хорі чи заняття спортом. Спочатку я обирав хор, бо знав, що це служіння, але поступово мрія досягнути того тлінного вінця, про який згадує апостол Павло, перемогла всі інші мої бажання. Я один раз пропустив зібрання – і нічого страшного не сталося. Потім ще раз, ще і ще. І зрештою навіть не помітив, коли в мене стало більше невіруючих друзів, ніж віруючих. Я став не помітно для самого себе коїти різні гріховні вчинки – і дуже швидко моє життя відійшло від Бога.
Але й далі відвідував зібрання, співав у хорі, коли виходило, й думав, що про мене ніхто нічого не знає. Тобто я жив подвійним життям і дедалі більше поринав у гріх.
Якось недільного вечора, коли співав наш молодіжний хор, один брат став проповідувати про мене — про те, як я живу, як недобре жити подвійним життям. Він наводив різні приклади і закликав до покаяння. Я слухав ці слова й мучився у своєму серці. Розумів, що живу неправильно, що мені потрібне покаяння. Але думки: «А як ти вийдеш? Що про тебе хористи подумають, коли ти будеш зі сцени сходити? Та й люди в церкві що скажуть? І зрештою — це все зовсім не так, як планував: ти сидиш не там, не той проповідник проповідує…» Тож ці аргументи переважили – і я не вийшов того вечора до покаяння.
Минуло ще трохи часу — я залишив хор і майже перестав відвідувати зібрання. Я зовсім відійшов від Бога, охолов, зібрання стали скучними, пісні й молитви не торкалися мене. Коли й приходив у дім молитви, то чекав кінця служіння. Став жити, як сам хотів, як краще для мене.
Побачивши, як я швидко змінився, мама дуже засмутилася, плакала й просила мене повернутися в церкву. Вона не раз казала мені, трохи навіть лякаючи: «Ти без Бога не зможеш, бо ти знаєш Його з дитинства, і Він буде з тобою судитися. Він обов’язково приведе тебе до Себе, навіть через хворобу чи аварію». Але зі мною нічого не траплялося: ні аварії, ні хвороб. Усе мені вдавалося. Я став майстром спорту, як і мріяв. Добре закінчив школу, на відмінно університет. Отримав хорошу роботу, мав машину, гроші, їздив відпочивати. У мене було багато друзів, кожен день був розпланований і насичений зустрічами та спілкуванням. Я тішився, що такий молодий і успішний, і малював собі безліч райдужних планів, у яких не було Бога.
А мама молилася й наставляла мене. Я іноді приходив на зібрання, коли вона дуже плакала й просила, але якось так ставалася, що я на ньому завжди спав. Не соромлячись, схилявся на лавку попереду — і засинав. Прокидався лише тоді, коли вставали для співу чи молитви. Ходив на зібрання, щоб мама відчепилася від мене.
Так було певний час. Якось одного літнього суботнього дня я їхав автомобілем і думав: «От мені всього 24 роки, а я вже все маю. Сам заробив собі на машину, можу будь-куди поїхати відпочивати. Я успішний у спорті, друзів у мене багато…» І коли я тільки про це подумав, мені одразу стало погано. Я не можу описати словами, що зі мною відбулося, але це точно не було фізичне нездужання. Раптом зник інтерес до всього, що робив раніше. Я думав: «Ну нічого, прокинуся завтра — і знову все буде, як завжди. У мене просто пропав настрій». Але наступного дня я відчув, що мені знову погано. І так день за днем.
Я втратив будь-який інтерес до життя. Воно стало для мене, як темна ніч. Мене ніщо не цікавило: ні моя робота, ні мої друзі. Я не розумів, що зі мною трапилося. Став організовувати вечірки, на які запрошував друзів. За багатьох платив зі своєї кишені, щоб їх зібралося більше. Я думав, що коли влаштовуватиму такі свята, то мені стане так, як було раніше. Але нічого не змінювалося.
Через деякий час я відчув, що не хочу нікого бачити, що злий на всіх і все. Я не міг нормально спілкуватися з батьками й рідними. Я став дуже агресивним. І одного разу, коли я їхав автомобілем зі своїм другом, він сказав мені: «Ти знаєш, коли ми з тобою тільки познайомилися, ти не був таким, як ми. Ти не говорив таких поганих слів, як ми, не робив таких справ, як ми. А тепер ти гірший за нас». Тоді його слова мене дуже образили, але тепер я розумію, що насправді був набагато гіршим за них, бо часто, як і вони самі мені казали, спонукав їх робити зло чи чинити певні гріхи.
Зрештою мій стан погіршився настільки, що мені не хотілося вранці прокидатися, бо не знав, як мені починати день. Я нічого не хотів. І тоді сатана став посилати мені такі думки: «А який сенс тобі жити? Хай закінчиться це життя вже зараз — і на цьому крапка». Декілька разів було, що я розганявся на своєму авто, щоб в’їхати в стовп чи стіну — і моє життя закінчилося. Але Бог не допустив цього в моєму житті.
Бо за мене молилася моя мама. Вона постійно просила в церкві, щоб помолилися за мене.
Минуло ще трохи часу. Якось я прийшов додому, і мені було так погано на душі, що словами цього не передати. Не знаю навіть, як описати цей стан. Я вирішив помолитися. До цього я десь чотири-п’ять років не молився, не схиляв колін перед Богом. Але цього разу, схиливши коліна, я зрозумів, що не маю що сказати Богові. П’ять хвилин тому я грішив, робив зло, а тут треба з Богом говорити, про якусь допомогу в Нього просити. Ну що я можу Йому сказати?! Я вирішив просто проказати молитву «Отче наш» і лягти спати. Але коли я став згадувати слова цієї молитви, яку добре знав з дитинства, то її слова переплуталися в моїй голові, її фрази не зліплювалися в одне. Виявилося, що я забув «Отче наш». Розгорнув Біблію там, де записана ця молитва, хотів її прочитати, але навіть прочитати не міг. Здавалося, ніби все повітря вийшло з легень. Я ще кілька хвилин постояв на колінах, а потім сказав: «Господи, помилуй мене» і ліг спати.
Минув ще певний час, який я провів у темряві. І одного разу моя мама вкотре стала благати мене, щоб я пішов на зібрання. Я прийшов, сів на звичне місце, як зазвичай, заснув, але чомусь на останній проповіді раптом прокинувся й став слухати. Той проповідник не просто щось проповідував, а читав мої думки — буквально все, про що я думав, озвучував із кафедри. А потім сказав: «Якщо ти в такому стані, то Бог тобі може допомогти, може вивести тебе з нього. Він може дарувати тобі спасіння».
Я тоді сказав Богові: «Боже, я не знаю, як я можу покаятися, бо кожен день грішу й не можу навіть уявити, як жити, не грішачи». Сказав ці слова подумки, а проповідник — вголос: «Ти зараз думаєш, як будеш жити без гріха…» Я подумав, як будуватиму стосунки з невіруючими друзями далі. А проповідник продовжив: «Ти думаєш, як складатимуться твої стосунки з друзями…» Я зрозумів, що це Бог звертається до мене, бо людина не може знати моїх думок. Але коли цей служитель зробив заклик до покаяння, я відчув, що ніби задубів і не можу зробити ні кроку. Уся церква вже стала на коліна — і почалася молитва. Я теж опустився на коліна, серце стукотіло до 200 ударів — але вийти наперед я не можу. Той брат-проповідник через декілька хвилин встає й каже: «Я не знаю чому, але Бог мені велить назвати ім’я «Саша». Він сьогодні для якогось Саші дає покаяння».
Стоячи на колінах у церкві, де 2000 членів, я чітко усвідомлював, що тут не я один Саша, що є інші люди з таким іменем. Але в ту мить відчув, що це Бог говорить саме до мене. І якщо я сьогодні не покаюся, то вже не покаюся ніколи. Я розумів, що ще не кінець світу, що ще будуть зібрання, але мій шанс покаятися — лише сьогодні. І Бог дав мені сили вийти наперед. За мене помолилися, брати, за мене молилася Церква. Бог пробачив мені мої гріхи, дав мені радість, яку я втратив і якої раніше ніколи й не мав. За мить я став вільним від усякого гріха, від залежності.
Бог сильний. Він може спасати таких грішників, як я. Він сильний змінювати таке життя, якого ми не можемо уявити іншим. Людині це неможливо, але не Богові. І я пересвідчився в цьому у своєму житті.