«Моя мотивація – любов до Бога»
Олександр Устимчук – пастор-місіонер місії «Голос надії». Народився 5 травня 1968 року в с. Борбин Млинівського р-ну Рівненської області. Із 1993 року разом із дружиною Галиною служить у м. Конотоп Сумської області. Батько 6 дітей. Уже дідусь – має 12 онуків. Пропонуємо увазі читачів розповідь Олександра Миколайовича про служіння та життєві цінності.
Перші місіонерські кроки
У мене якихось планів на місіонерство не було. Я навіть не знав, що таке місіонерство. Працював собі будівельником, плитку клав, мурував, штукатурив. Але шукав із самого дитинства духовного хрещення. Я казав: «Господи, якщо Ти хрестиш мене Духом Святим, то буду проповідувати, буду Тобі служити». Тоді я навіть не проповідував. Це був початок 1990-х років. Жив у Луцьку, відвідував «Церкву Христа Спасителя», зокрема дільницю Володі Максименка. Їздив із братами в с. Хорохорин допомагати будувати дім молитви. Невдовзі я таки отримав хрещення Духом Святим. І тоді перше, що мені запропонували, – поїхати на будівництво дому молитви в Лєсосибірськ. Я там побачив, як працюють місіонери. Особливо мене вражали їхні вечірні спілкування, розповіді про те, як вони проповідують Ісуса і як люди їх слухають. І я загорівся таким великим бажанням залишитися в Лєсосибірську, що навіть не хотілося їхати додому. Але моя дружина захворіла й вислала мені телеграму, щоб я повернувся додому.
Згодом я знову зібрався їхати в далеку дорогу, але потрапив в аварію. Тож замість місіонерської поїздки мене завезли в лікарню з переломами й тріщинами, де я лежав у швах і гіпсах. Така була моя ревність служити Богові, трохи наївна, дитяча: от захотів – і все, і поїхав. Я й не думав, що потрібна згода дружини й благословення батьків. І коли мене знову запросили в далеку поїздку, в Десногорськ, то я вже поставився до цього більш мудро, не хотів проблем зі здоров’ям, усе обдумав і вирішив працювати для Бога десь ближче.
Зрештою мені запропонував Віктор Клець, якого я знав уже понад два роки, місіонерську поїздку в Сумську область, зокрема в Конотоп. І ось весною 1993 року я приєднався до команди місіонерів, яка демонструвала фільм «Ісус». Я їхав з ними як штурман. Мені подобалася далека дорога. Там роздавали книжка за фільмом «Ісус». Люди заповнювали анкети. А я знайомився з тими людьми, провідував їх. Мені було цікаво.
Згодом я переїхав у Конотоп разом із сім’єю для постійного місіонерського служіння. Перше хрещення в Конотопі відбулося в березні 1994 року (10 чоловік), а друге – літом того ж року (7 чоловік). Так виростала церква, якої я став пастором. Тепер у ній 101 людина. Максимально церква нараховувала 126 членів.
Змінює людей Господь
Ми трудилися в міру нашого духовного розвитку. Господь вказував нам на знедолених, втомлених – і ми працювали з ними, часто без успіху. Але бачили, що Бог робить Свою роботу, яку ми не можемо зробити самі. Було багато причин, щоб розчаруватися й покинути служіння. Одна з них – це постійні матеріальні труднощі. Сім’я росте, а житло тісне й коштів стільки, аби вистачало на хліб і молоко. Були такі ситуації, коли я казав: «Господи, я більше не буду, я стільки говорю, стільки розказую – сотні разів, а вони не чують». Якось я потрапив на молитву – і мені через одну сестру було сказано: «Сину Мій, чи міг би ти розуміти, якби Я тобі не відкрив?» І я сказав: «Ні, Господи, я без Тебе нічого не зміг би. Твої відкриття для мене дуже важливі. Пробач мені. Я їду далі працювати. Я буду говорити, а Ти відкривай. Ти змінюєш людей, а ми не зможемо поміняти». Ми можемо змусити когось зав’язати хустинку ще щось зробити, але в її середині нічого не змінимо. Якщо людину змінює Господь – то все в порядку.
Любов до Бога
Мене в праці мотивувала саме любов до Бога, хоча я навіть й не знаю до кінця, що таке по-справжньому любити Бога. Жертва? Подвиг? Я просто щирий з Ним, такий, як є. Я з Ним спілкуюся отак як з другом, можу щось розказувати, радіти, плакати, сміятися. Я з Ним як дитина. Я можу Йому говорити: «Ісусе, я Тебе люблю. Ісусе, доброго ранку. Ісусе добраніч» – і таке інше. Не знаю, правильно це чи ні, але це дає мені задоволення – і тому я так себе поводжу.
Я спочатку сприймав усе через рожеві окуляри, це було як закоханість хлопця до дівчини, усе було в яскравих кольорах. Місіонерство сприймалося як романтика, як щось високе, але в реальності це праця, це низина. Так, Бог нас піднімає на Свої висоти, але щоб комусь сказати про Нього, то треба зійти в долину – і цього не завжди хочеться робити.
Довелося стикнутися з багатьма маніпуляціями як з боку віруючих, так і з боку невіруючих. Одні кажуть: «Ти місіонер, а це жертва, це нормально, коли в тебе труднощі, коли в тебе нестачі матеріальні, молися», а самі не хочуть жертвувати й уникають труднощів. А другі: «Ти ж віруючий, ти повинен мені допомагати». Але я не зобов’язаний ні терпіти, ні комусь щось робити. Якщо й терплю, і роблю, то мною рухає Божа любов, а не обов’язок. Я не зобов’язаний робити те, що мав би зробити ти – мити тебе, одягати. Якщо я і роблю, то тільки тому, що люблю Господа.
Деякі молоді місіонери підпадають під вплив маніпуляцій і їх просто мучать. Маніпулятори бачать, що такого довірливого місіонера можна використати, можна запрягти – і користуються його добротою. Допомагати треба тим, які старається, а в них не виходить, а не тим, які палець об палець не хочуть стукнути й щось вимагають.
Життя в борг і його переосмислення
Півтора року тому мені Господь подарував нове життя – і я живу ніби в борг. Я у 2019 році переніс гострий інфаркт. Лікарі зробили операцію й сказали, що не дають гарантії на моє одужання. Я день пролежав, а вночі в мене зупинилося серце. Моя дружина лежала на ліжку неподалік, прокинулася десь о 3-й годині ночі, глянула на табло, а там пряма лінія. Глянула на мене, а в мене очі вирячені й жодної реакції. Вона стала молитися, підняла галас, збіглися лікарі, стали робити масаж серця – і я ожив. Пам’ятаю, я лежав на спині, весь обснований проводами, було дуже не комфортно, бо не можу спати в такому положенні. Я чув, як заснула моя дружина й ще один чоловік, який також переніс операцію. Я крутився-крутився, здалося, що вибрав зручне місце – і відключився. Такий приємний сон мені наснився, так добре, спокійно. Промайнула думка: нарешті я заснув. А виявилося, що зупинилося моє серце – я помер.
Коли Господь мене оживив, то я багато що переосмислив. Зрозумів, що життя дуже коротке – і не варто його тратити на якісь конфлікти. І ось уже півтора року я ні з ким не конфліктую. Я ні з ким не сперечаюся, бо бачу, що це нічого не варте. Порівняно з вічністю всякі непорозуміння, якесь напруження – це ніщо. Я тепер нікому не докоряю, а більше радію.
Став цінувати кожну мить свого життя. Я постійно кажу Господу: «Ти продовжив моє життя, то що мені робити, бо ж я вже не маю того здоров’я, як у молодості?» І чую: «Ти можеш любити». – «А як це любити?» – «Люби, як написано в 13 розділі Першого послання до коринтян». Це покривати любов’ю провини людей, навіть найгірших із них не просто терпіти, а терпіти їх люблячи. Я часто навіть не помічаю випадів проти мене. Те, що колись мене зачіпало й ранило, викликало в мені бурхливу реакцію, тепер проходить мимо мого серця. Мене хотіли вколоти, а я цього навіть і не помітив.
Я намагаюся чинити не за буквою закону, а з милістю, як Ісус. Одного разу Він сказав: «Якби ви знали, що то таке «милості хочу, а не жертви». Можна, як дехто любить казати, «владою пастора, даною мені від Господа», оголосити когось на замітці чи вилученим. Але потрібно опуститися на рівень тієї людини, там трошки побути – і тоді відкриється щось інше щодо неї. І ти зможеш за неї молитися, благословляти її, кладучи на неї руки.
Мені хочеться до кінця розтратити себе для Господа. Менше приділяю уваги своєму відпочинку. Я раніше намагався раз на тиждень разом із сім’єю виїхати до річки й там порибалити. Тепер у мене цього немає, відпочинок відійшов на другий план. Прислухаюся до голосу Божого в собі, що Господь хоче від мене.
Молодим місіонерам
Тепер, коли я порівнюю час своєї молодості й теперішній, то бачу, що теперішні місіонери проходять місіонерську школу. Це дуже добре. Я такої підготовки не мав.
Зауважив, що люди вже зовсім інші. Вони пересичені негативною інформацією, зокрема й про євангельські церкви. Стали озлобленими. Тепер треба багато терпіння, щоб із такими працювати.
Я б порадив молодим місіонерам пам’ятати, що якщо Господь послав їх на працю, то не для того, щоб їхнє життя пройшло пусто, у них рано чи пізно будуть плоди. Треба працювати навіть тоді, коли результату не видно. Щось таке було в мене в Конотопі. Мені пропонували переїхати в інше місце, але я не міг залишити тих кілька овечок. І добре, що залишився – тепер бачу плоди Божої милості. Важко ждати, хочеться гори переставляти, але не той час, щоб їх переставляти. Просто треба з Богом і молитвою сіяти й сіяти – і прийде час жнив.