«Твої справи звучать так голосно, що я не чую твоїх слів»
Біблія каже, що весь світ лежить у злі. Ворог лютує. Прояви зла сьогодні бачимо в різних формах. Але щасливий той, хто своє життя вручив у Божі руки і йде життєвою дорогою, дивлячись на «Начальника і Звершителя віри», на Переможця, Який сказав: «Я тебе не лишу, Я буду з тобою!»
Я народився на заході України, на Волині. 1993 року поїхав для служіння на Сумщину. Із 2003 року і досі звершую служіння старшого пресвітера обласного об’єднання Української церкви християн віри євангельської. Вірю, що це Божа воля і Його провидіння у моєму житті.
Коли люди чують новини про Суми, телефонують і питають: «Як ви там?» Я можу відповісти тільки: «Бог добрий до нас!» Тому що самі по собі ми, звичайно, слабкі. Можливо, давно б опустили руки, зробили б інший вибір. Але Божа добрість виявляється кожного дня, ми продовжуємо довіряти Йому. Чи то вогонь, чи вода, чи буря, чи шторм, чи шахеди над домом пролітають — Ісус Христос є найнадійнішим Провідником. Тому, як апостол Павло казав: «Не можу собою похвалитися, а якщо хвалюся, то хвалюся Богом!» Він є наш Спаситель, Господь, Він є наше життя. Він сказав: «Я є Дорога, я є Правда, і я є Життя».
Попри всі випробування, служіння продовжує звершуватися. Тому що Церква — об’єднана в молитві і взаємопідтримці. Як написано: «Коли страждає один член — страждає все тіло». І дуже приємно, що християни в Україні і світі простягнули до нас свої руки підтримки.
Хоча багато людей змушені виїжджати, рятуючись від війни. На Сумщині церков небагато і вони не дуже чисельні, а тепер ще зменшуються. Ми втратили вже сім громад у прикордонні. Деякі доми молитви повністю зруйновані прямими ударами. Непросто це переживати, адже туди було вкладено роки духовної та матеріальної праці. В низці населених пунктів зібрання проводити майже неможливо. Служителі їздять туди, щоб звершити причастя, ризикуючи життям. Були випадки, що їхні автомобілі зазнавали враження дронами. Дякувати Богу, люди не постраждали. А деякі села взагалі окуповані або знаходяться у сірій зоні.
Пам’ятаю, коли все починалося, за селом, у якому я проживаю, вже стояв російський блокпост. Один чоловік із нашої церкви жив близько від дороги, де проїжджала ворожа техніка. Там — троє малих дітей, хвора бабуся. Коли я приїхав, щоб їх забрати, зайшов на подвір’я, дивлюся: дитячі оченята сполохано визирають на мене з погреба. Будь-який звук мотора — вони бігли з хати і ховалися там. Серце просто стискалося від того, що діти змушені таке переживати.
Світ лежить у злі. Дивуєшся — ніби й розумні люди, а думають, як вбити, вкрасти і погубити, як би ще болючіше вдарити, принести ще більше зла, горя, сліз і крові... Це люди, які залишили Бога і пішли своїми шляхами, подумали про себе, що вони все можуть. Але Господь, я вірю, не залишить посоромленими тих, хто надіється на Нього.
Мене деколи питають: «Чи тобі не страшно, чи не хочеться виїхати?» І якщо по-людськи, то, звичайно, страшно. Але тільки тому, що Господь тримає і Господь любить, і Господь веде, ми продовжуємо служіння. Бо бачимо людей, які потребують допомоги. Тому я думаю, що повинен бути тут. Хоча й важко, хоча — недоспані ночі. Хоча без світла й опалення по кілька діб — у темних і холодних будинках.
Коли приїжджаєш до церкви, де люди мають благословення сидіти в сорочках, згадуєш, що зараз у твоїй церкві всі одягнуті в теплі куртки… Світла практично немає, якщо і вмикають, то на кілька годин. Але богослужіння продовжуються в таких умовах. І люди, багато з яких тільки почали відвідувати церкву, приходять, щоб отримати відраду для душі. Вони кажуть, що починають по-іншому дивитися на світ, по-іншому відчувати все те, що відбувається навколо. У стінах церкви переживають Боже тепло, Божу присутність. Вони пропонують свою допомогу в служінні. Їхні серця змінюються. Вони спраглі Божого слова і молитви.
До мене підходили люди з церкви: «Пасторе, всі виїжджають із Сум. Чи ви не їдете?» Я відповідаю: «Не знаю, що буде завтра. Але навіть якщо доведеться виїжджати з усіма, то я їхатиму останнім поїздом в останньому вагоні». Поки є люди, вони потребують служіння. Їм важко, вони живуть у постійній тривозі.
Цінуймо часом, бо дні справді непрості і лукаві. Диявол у люті звершує свою місію на цій землі. Він ненавидить людей. Навіть Ісус Христос, Який взяв на Себе тягар — гріх усього людства — мав страшну боротьбу. Його піт був, як краплі крові. Це невимовне навантаження. Але Він пройшов Свій шлях і звершив наше з вами спасіння.
«Дякуйте Господу, кличте ім’я Його, серед народів звіщайте про чини Його! Співайте Йому, грайте Йому, говоріть про всі чуда Його! Хваліться святим Його Йменням, хай тішиться серце шукаючих Господа! Пошукуйте Господа й силу Його, лице Його завжди шукайте! Пам’ятайте про чуда Його, які Він учинив, про ознаки Його та про присуди уст Його…» (Пс.105:1-5). Пам’ятайте. Дякуйте. Не забувайте про Господа, про Його велику милість і про Його любов, яку Він виявляє до нас.
У 2021 році після місіонерської школи до нас приїхали троє молодих братів родом із Дроздиня Рівненської області. Ми їх спрямували для служіння в Хухру — село на кордоні з Полтавщиною, поряд з Охтиркою. Село велике, а церкви немає. Вони стали шукати для себе житло. Ходили з місця на місце, просили, запитували, але всі відмовляли — казали: «Нам тут штунди не потрібні!»
Була одна хата, де ніхто не жив. Хазяйка перебувала за кордоном, вона була з роду протестантів. І коли ця жінка почула, що місіонери шукають житло, відразу подзвонила своїй родичці: «Пусти тих хлопців у мою хату, якщо їм сподобається, нехай живуть!» Те місце заросло бур’яном, хащами, але іншого варіанту не було. Привели все до ладу і там поселилися. Почали служити, благовістити, але люди не приймали їх, ставилися з холодом.
Прийшов злощасний 2022 рік, 24 лютого, почали бомбити Сумську область. І на Хухру теж скинули бомби. Одна з них впала на городі наших місіонерів, десь за 200 метрів від їхньої хати, та не розірвалася. Тоді люди стали йти до них і казати: «Пробачте нам, ми вас не прийняли, ми вас відкинули, але бачимо, що Господь з вами! Якби ви тут не жили, то ця бомба була б розірвалася. Ми всі б загинули. Але дякуючи тому, що ви тут проповідуєте, і не образилися, не лишили наше село, Бог подбав про нас, Бог нас спас!» Сьогодні там є церква, там звіщається Євангелія.
Пригадується прислів’я, яке я вперше почув ще в молодості: «Твої справи звучать так голосно, що я не чую твоїх слів». Біблія закликає робити добро, нести Боже Слово, звіщати про Господа — доброго, милосердного, Який не лишає. Люди сьогодні особливо потребують уваги, турботи та допомоги. Тому наша праця спрямована на практичне служіння в різних формах.
У Суми вже кілька років поспіль приїжджають світські волонтери з Франції з мобільною пекарнею. Базуються на території нашого дому молитви. До обіду випікають хліб за особливим французьким рецептом, а після обіду розвозимо його по селах. Вони разом з нами їздять у досить небезпечні місця. Один із волонтерів вивчив християнську пісню «Боже, я молюсь за Україну» і завжди співає її разом із нами. Нещодавно він написав мені: «Вікторе, я повертаюся в Україну. Хотів поїхати в Ізраїль, щоб і там допомагати людям, які потерпають від війни. Але мене в цю країну не пустили. Тому їду в Київ, який замерзає — без світла, без води, без тепла».
Це дуже підбадьорює! Бог використовує різні методи. Бог спрямовує незнайомих людей, навіть невіруючих людей, щоб ми могли спільно служити. Бог знає, що ми потребуємо підтримки, що наші сили малі. Сумщина потребує працівників, але Господь нас не лишає. Бог продовжує вести свій народ, бо Він є добрий, бо Його милосердя — навіки!